Бісків далеко, але в рази ближче від тих хутірців, що за перевалом Джогуль та іще дальше

Про долю зникаючих з карти Путильщини хутірців, де спів сопілки вже помер, Іван Агатій розмовляв з колишнім директором лісопереробного підприємства, відомим у краї лісівником Буковини П.М. Івончею

- Здавна знаючи вас, Петре Михайловичу, водночас знаю, що ви як патріот і досліджувач історії своїх гір, і досі часто навідуєте улюблені хутірці, де, знаю, образно кажучи, справді спів чабанської сопілки вже помер. Болить, щемить?

- Ще й як, мій друже. Пам’ятаєте якою колись була Витчина, що за тисячу м над рівнем моря височить? Хутір кипів людом. Дзвеніли весілля. Кожна родина тримала худібку, займалася роботою в лісі. Зрозуміло, що і тоді на Витчині помирали, але в рази більше народжувалося. А зараз там жахлива пустка. Збереглися церквина та капличина. Сюди по суцільному бездоріжжю на престольний праздник по Петру, на гробівці виходять родичі померлих. І при згадці у мене завжди набігає сльозина жалоби. Бо так добре знав і любив я тую Витчину. Як, власне, і свій Сторонецький Потік, де живу.

- Петре Михайловичу, і в мене болить, бо також бував у Витчині. Останнього разу якогось року тоді, коли в липні там випав сніг. Унікальну природню аномалію поспостерігати мене запросив друг по перу, уже покійний журналіст Степан Сопетик. Було… Петре Михайловичу, ще дальше Витчини, за перевалом Джогуль розміщені хутірці Перкалаб, Сарата, Яровиця, Калиничівські Луги, Жупани. Що там зараз?

- А зараз там таке, що від побаченого душу ятрить. Сім’я-друга ще тримаються в Сараті, де, як добре знаєте, є знаменита гать, звідкіля бокораші раз на тиждень по Білому Черемошу сплавляли знамениту карпатську деревину. А нині там вже по всьому.

- А в Жупанах, де виявлені неміряні запаси унікального за красою мармуру,  не кажучи про вапняки, ото б рук докласти.

- А кому, скажіть, кому? Адже у Жупанах на сьогодні ні душі. Натякаєте що можна мати чималий зиск від використання мармуру та вапнякових матеріалів. А як? Коли там від доріг і слід пропав.  Хіба що повітрям.  Кепкую… 

- Ну гаразд, Петре Михайловичу, із згаданими хутірцями, що практично зникли з карти гірської Путильщини начебто розібралися. А що з Красним Долом, дідизною преславного роду Лук’яна Кобилиці? Там, наскільки знаю, також пустка. Що міркуєте з приводу?

- Те, що й ви. Хоч і запізно, але будь-що треба всіляко в горах відроджувати традиційне тваринництво, яке в усі віки годувало та зодягало гуцулів. 

- Легко сказати. Та як це зробити, коли продукція традиційного в гуцулів тваринництва теперечки цінується за копійки. І це від тієї маржини гірської селекції, кращої від якої у світі не буває.      

- І я так вважаю. А поки що чекаю вас у Красному Долі. Посумуємо, пожуримося і неодмінно поп’ємо цілющої водиці з криничини Кобилиць, з якої пив знаменитий опришок Лук’ян, слава про якого не вмре, не поляже.

Розмову вів Заслужений журналіст України Іван Агатій

 ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ще світить сонце за перевалом Джогуль поміж заплакане небо...

Експедиція в Бісків - найвіддаленіший хутір Буковини, де люди живуть самобутньо

Річки, а в бездощів'я потічки, які ще славетний опришок Лук’ян Кобилиця убрід долав