Запускаючи механізм торгівлі нібито безгоспними гробівцями влада дає зелену вулицю для їх цілеспрямованого псування, - думка

 

До того ж ці правила не щось вічне і непорушне, раз і назавжди дане. Європейці теж люди, можуть помилятися і вміють за потреби змінюватися самі і змінювати свої правила. Ще якихось сімдесят років тому математика, який брав участь у розшифровуванні повідомлень, закодованих німецькою шифрувальною машиною «Енігма», але був нетрадиційної сексуальної орієнтації, хімічно кастрували, фактично довівши до самогубства. Усе згідно з тодішніми європейською практикою і уявленнями про якісь речі, а зараз майже напевно це аж ніяк не зашкодило би йому реалізувати свої наукові таланти в суспільстві. Те саме зі ставленням європейців до старих поховань. Очевидно, що тут треба керуватися одним принципом: знищити щось унікальне завжди встигнемо.

 

Пригадую, як у дитинстві мене вразила одна проста аж до банальності, але від цього не менш геніальна думка німецького поета-романтика Генріха Гейне. У різних інтерпретаціях вона звучить так: «Кожна людина є Всесвіт, який з нею народився і з нею помирає. Під кожним надгробним каменем похований цілий Всесвіт». Якщо би хто раптом не знав, то саме це бажання спробувати відворити цей людський космос на прикладі бодай однієї людини рухало моєю рукою, коли я створював життєпис одного чернівчанина. Не переказати біографію, цікаві випадки із життя, а саме бажання пізнати всесвіт.

 

Можливо, що моє особливо уважне ставлення до могил на Руському цвинтарі у Чернівцях продиктоване тим, що саме сюди, малого, мене брала із собою бабуся: на могилу до свого батька, мого прадіда, діда, і до кенотафу її першого чоловіка, якого в 1941 році розстріляли комуністи. А заодно на могили численних друзів її дитинства і юності, яких вона пережила, але пам’ять про яких через відсутність рідні давно вже жила тільки в її спогадах. Як тепер живе у моїх, хоча багатьох могил, в силу мого тодішнього юного віку, я тепер не знайшов би. Але тому з тим більшим хвилюванням ставлюся до будь-яких спроб знищити їх. Бо тепер це вже не тільки єдине матеріальне свідчення про існування всесвіту знайомих моєї бабусі, але вже і її власного всесвіту. А колись буде і моїм.

 

Можливо, саме тому я так категорично повстав проти наміру моєї старої подруги – дружини колишнього чернівчанина, який залишив мемуарне освідчення у вічному коханні до рідного міста, – викопати його прах із могили на Ново-дівочому цвинтарі у Москві і прислати мені у Чернівці для розвіювання його праху в улюбленому парку імені Юрія Федьковича. Аргументи, до яких я тоді вдався, викладено у відповідному розділі книги «Вернон Кресс. Життя під прикриттям», є прямим доказом, що моє ставлення до цвинтарної проблеми сформовано не сьогодні і навіть не вчора.

 

Проте зараз про інше. Про ту важливу функцію, яку міста мертвих виконують для живих. Цивілізаційний рівень розвитку кожного суспільства оцінюють, в тому числі, за його ставленням до небіжчиків. Для історичних кладовищ, як Руське у Чернівцях, проблема втручанням власників в архітектурне середовище пам'ятки – першочергова.

 

Журналісти і краєзнавці у своїх дописах та усних розмовах не раз вказували на умисне псування деяких надгробків, зникнення із них «вічних» гранітних табличок із написами, можливо, не без участі тих, хто вже пригледів для себе привабливий об’єкт для вигідного капіталовкладення. Навіть для дитини в місцевому самоврядуванні має бути зрозуміло, що запускаючи механізм торгівлі нібито безгоспними гробівцями влада дає зелену вулицю для їх цілеспрямованого псування зацікавленими у подальшому придбанні. З нинішнім рівнем охорони пам’ятки зробити це зовсім нескладно. А навіть із належною охороною, адже сказано: «І не введи нас у спокусу».

 

Отримавши майнові права на старі могили, дозвіл на їхнє відновлення, врешті право на підпоховання нові власники можуть завдати їм непоправної шкоди. Особливо за умови, що фахівців, як у довоєнні часи, здатних справді реставрувати, а не просто підрихтовувати старі надгробки, у Чернівцях просто немає. Про написи на могилах годі й казати. Хоча в старих Чернівцях існувала традиція, коли будь-які написи, що виходили за межі звичних імені й років життя, потрібно було узгоджувати зі спеціальною радою. І очолював її не хто-небудь, а особисто міський голова Антон Кохановський.

 

У світі багато чого прийнято, чого у нас і близько немає. І не факт, що кращого. Натомість у нас було добровільне самооподаткування чернівчан, яке запровадили 2000 року під час чи не єдиного за всю історію місцевого опитування. Ще за часів Федорука. Якраз на утримання цього заповідника. Адже мова все-таки не просто про кладовище, а про унікальну пам’ятку історії. Може, не варто її аж так радикально осучаснювати? У багатьох сферах, та майже у всіх, нам ще дуже-дуже далеко до ситуації у європейських містах, на досвід яких у нас посилаються. І продавати непоновлювані ресурси, хоча насправді мова про сакральні для кожного міста місця, на нашому етапі розвитку не завжди виправдано.

 

Може, коли досягнемо прогресу у громадських і державних справах, тоді повернемося до питання про продаж могил в заповіднику? З іншим рівнем розвитку суспільства, організацією влади, судовою владою, правоохоронною системою і матеріальними ресурсами громад і громадян. Врешті таке барижництво навіть після смерті залишає поділ людей на бідних і багатих. Якийсь корупціонер, розкрадач державного бюджету, торговець підробленими ліками, кримінальний авторитет чи контрабандист завжди матимуть зайві гроші, щоб покласти себе поміж поважних батьків Чернівців, ніж якийсь геніальний науковець, учитель чи письменник.

 

Нищити історичні поховання у місті, державна приналежність якого тільки за одне століття помінялася щонайменше чотири рази, коли деякі родини фізично не могли доглядати за могилами рідних, безумство навіть з комерційної точки зору! Наприклад, тієї ж туристичної привабливості. Єдиним захистом від грубого втручання у неповторне архітектурне середовище історичного міста мертвих у Чернівцях мало би стати наданні йому статусу пам'ятки національного значення. Могили корифеїв української літератури Юрія Федьковича і Ольги Кобилянської на так званому Руському цвинтарі, який такий статус вже мають, – достатня для цього підстава.