Вимушені творці нації і держави: у Чернівцях представили книгу про роль письменників у суспільному житті

За умови фактичної відсутності в українців усіх необхідних соціальних груп, без яких неможливе нормальне державне існування народу, роль другого стану, шляхти, еліти вимушено взяли на себе представники української літературної інтелігенції. З усіма непритаманними для них завданнями – потребою виконувати інші функції в суспільно-політичному та культурно-освітньому житті Галичини й Буковини, а не просто займатися творчістю. Дивуватися цьому, на жаль, не доводиться, зважаючи на тотальну денаціоналізацію та асиміляцію сусідніми народами української шляхти – державотворчого станового хребта нації. Внаслідок цього процесу, за образним висловом історика, до ХІХ столітті у нас залишилися самі лише «хлопи й попи». Тому саме вихідцям переважно із цих соціальних груп і довелося практично з нуля створювати народ і закладати основи державності. З-поміж професійних політиків, які могли на постійній основі провадити українську справу, наприкінці ХІХ століття можна було налічити аж трьох осіб!

 

Можете навіть не сумніватися, що жодного матеріального зиску ці селянські і попівські діти, а також за дуже незначними винятками діти шляхтичів, від додаткової пекельної праці, яку на себе добровільно звалили, не отримували. Навпаки, як переважно і у наш час, виживати українським письменникам доводилося за рахунок інших занять: викладання, державної служби, лікарської практики. Був серед українських письменників навіть один інженер. Окрім матеріальних негараздів, долати доводилося також селянську рутину, недовірливість до усього нового, забобони, культурну відсталість, політичну недосвіченість, ідейну неоднорідність власного народу. Селянам доводилося не просто буквально відкривати очі на їхню власну українську етнічну ідентичність. Щоб зробити це потрібно було ще завоювати їхню довіру. Пояснити, переконати, що цей вбраний у «єврейське плаття», як тоді називали костюми, панок – друг, а не ворог, який знову хоче обманом щось у них видурити.

 

Через це деякі художні тексти, окрім вирішення суто творчих завдань, авторам доводилося перетворювати на політичні, соціальні і релігійні маніфести, справжні інструкції з організації страйків, захисту власних інтересів у судах тощо.  Навіть гасло "Україна Irredenta", яким його автор вперше у новій історії обґрунтував неминучість самостійної України, довелося заховати у товстелезному дослідженні української еміграції. Інакше б на нього просто не звернули уваги. І тільки популярність означеної теми посприяла тому, що книжку прочитали, а висновок із неї заходилися втілювати. 

 

Значної шкоди створенню об’єктивного колективного образу українських будителів тієї пори завдала держава та її пропагандистська машина, яка використовувала творчу спадщину цих письменників у власних ідеологічних цілях. Твори вже мертвих авторів, творчість яких не могла замовчати, спотворювала цензурою і вульгаризувала коментарями, приписуючи неіснуючі соціальні, релігійні мотиви і політичні наміри. А ще живих, або примушувала до співпраці у потрібному для себе ідеологічному ключі, використовуючи цілий арсенал переконань – від залякування, гри на національно-патріотичних почуттях, до прямого підкупу, або ж просто замовчувала, а то й фізично знищувала. Новітнім дослідникам доводиться весь час мати це на увазі, щоб самим не потрапити у майстерно розставлені пастки вульгарних стереотипів. За десятиліття тотального панування деякі із них настільки утвердилися, що їх часом досі не вдається витравити із суспільної свідомості.

 

Маємо підставу сподіватися, що скрупульозне монографічне дослідження Миколи Гуйванюка, якнайретельніше здійснене науковцем, допоможе швидше здолати цей шлях.