УПА 80: Буковинці у підпільній боротьбі за незалежність

До 80-ї річниці Української повстанської армії, Елеонора Альбота, членкиня ГО «Чернівецьке обласне товариство політв’язнів та репресованих», донька політвязнів  ГУЛАГУ , відомих діячів визвольного руху на Буковині,  підготувала статтю про нелегку, але героїчну боротьбу буковинців в підпіллі. Зокрема, про діяльність на теренах краю Буковинського куреня. 

При підготовці матеріалу використані джерела: 

Андрій Дуда, Володимир Старик " Буковинський курінь в боях за українську державність", Аркадій Жуковський "Історія Буковини" частина 11, Чернівці 1994 р., Ігор Буркут "А ми тую славу збережемо"( з історії українських збройних сил у ХХст.) Бібліотека газети "Час" 1992 р., Історія УПА, том 19.

Історія Буковини в  20 – му столітті – це трагічна розповідь про  брутальні  історичні окупації, яких зазнавав наш квітучий  край на пам’яті трьох останніх поколінь.

 Щоразу  - і в 1918, і в 1941, і в 1944 році ворог приходив на нашу землю грубою силою, розтоптуючи всі  паростки  українського національного життя, що їх, попри всі труднощі, створювали буковинські українці. Та незаперечним свідченням життєвої сили нашого народу був той спротив, з яким зустрічався кожен окупант чи то в формі підпільної боротьби Організації Українських Націоналістів на Буковині, а чи вступ буковинців до лав українських збройних формацій  в краю, а чи поза його межами.

Засновниця буковинського Пласту загинула, прикриваючи товаришів

 В ці роки  були сформовані з буковинців військові підрозділи в Українській Армії – а чи в Похідних Групах ОУН, які мали стати зародком такої армії – мали назву «Буковинський Курінь». 

Назву «Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців» носив на початку свого існування в Києві й славний підрозділ українського війська, засновником якого були Євген Коновалець та Андрій Мельник. З думкою про рідну Буковину пройшли  вояки  Буковинського Куреня  дорогами Буковини, Великої України, Білорусії, Франції, Румунії, Угорщини, ніде не зганьбивши своїх знамен в боях з ворогами України.

Їх могили розсіяні по цілому світу, бо прах вояків Буковинського Куреня прийняли у себе не лише поля боїв чи рідні буковинські околиці, але холодні схили Соловецький островів, втоптані  тисячами

дерев’яних черевиків пляци німецьких концтаборів, безмежні простори більшовицького ГУЛАГу.

         Буковинський Курінь був найчисельніший з похідних груп, які були створені ОУН влітку 1941 р. для проникнення на окуповані німцями території Східної України.

          Треба зазначити, що в червні 1940 р. більшість членів буковинського проводу ОУН , включно з його головою Орестом Зибачинським опинилася поза межами Північної Буковини і керівництво крайовою організацією ОУН лягло на плечі 23-літнього Віктора Кулішіра. Ризикуючи власним життям, він    зумів врятувати від арештів сотні українських діячів, забезпечуючи їх підробленими документами  для виїзду з СРСР. Однак  вже 4 листопада 1940 р. його було арештовано органами НКВС, які етапували його в Київ, звідки 20 червня   1941р. відправили назад  в Чернівці. Подальша доля його невідома…

 Місце голови крайового проводу ОУН зайняв заступник  Кулішіра, референт з військових питань Петро Войновський (псевдо «Василь»). Щоправда, у грудні 1940 р. Войновського підступом було арештовано в Києві, однак йому вдалося  вислизнути з лабет МДБ  і з початком 1941 р. він переходить на нелегальне становище, перебуваючи аж до вибуху війни в Вашківському районі. Маючи   великий природний хист  до військової справи, новопризначений провідник втілює в життя низку заходів по переорієнтації інфраструктури українського підпілля Буковини на рейки мілітаризації і військово-адміністративного групування сил.

Напередодні 22 червня 1941 р. актив ОУН отримав інструкцію, яка на випадок війни на українських землях давала чіткий наказ:

        « Творити військові загони й з’єднання й, не допускаючи їх до стику з німцями, займати різні терени й розбудовувати всі форми державного життя. Нагромаджувати й заховувати засоби, зокрема бойового характеру, щоб мати змогу їх використати в пізнішому етапі, коли в багато важчих умовинах доведеться далі проводити  боротьбу».

  Було сформовано бойові відділи під Бельцями, у Малому Кучурові, під Сторожинцем. Як  свідчив Орест Зибачинський, українці Буковини здобули від радянської армії на початку війни  2 танки, 10 мінометів, 150 скорострілів  3000 рушниць, 200 тис. набоїв. Атакуючи  совєтську частину в Глибоці, перехопили  транспорти з амуніцією і грішми.

Збройні сутички українських підпільників з радянськими військовими мали місце і в Чернівцях. Так, 29 червня 1941 р., прикриваючи  зі зброєю в руках відхід своїх товаришів по організації, геройською смертю  від куль енкаведистів  загинула засновниця буковинського Пласту Леся Никорович, дружина Сильвестра Никоровича. За свідченням Антона Балюка, тодішнього директора Чернівецького цвинтаря, її закривавлене, загорнуте в ковдру тіло було скинуте ворогами  в братську могилу на Руському цвинтарі в Чернівцях разом з тілами інших жертв початку  війни….

Тимчасовий український Комітет у Вижниці, який очолив ветлікар.

       Паралельно з бойовими діями в цей час на Буковині велася розбудова української адміністративно-політичної мережі. Як представницький орган  українського населення Буковини і Бесарабії, в підпіллі  діяла Українська Національна Рада на чолі з Іларієм Карбулицьким, яка  після відходу радянських військ  на своєму засіданні в Народному Домі в Чернівцях проголосила  відновлення 

 української державної влади на підставі рішень  Буковинського Віча 1918 р. 

За свідченням Петра Войновського, управа Української Національної Ради складалася з дев’яти осіб. Крім Іларія Карбулицького  до складу входили Ольга Гузар, Василь Шерей, Юрій Дідів, Роман Шавло,  Мирослав  Мичковський, Ярослав Жуковський, Петро Войновський, Олесь Микитюк , Іван Жуковський та інші.

Були також розроблені проекти формування владних структур на місцях та їх персонального складу. Зокрема, головою Чернівецької  міської управи планувалося призначити Антона Заваду, відомого громадського діяча та колишнього віце-бургомістра м. Чернівці. Втім цим органам не вдалося розгорнути ширшої діяльності і вийти поза рамки статусу «тіньового кабінету».

         Виняток становила  українська адміністрація Вижниччини, де події на початок війни розвивались особливо динамічно.

         1 липня 1941 р. після втечі більшовиків у Вижниці з ініціативи місцевої ОУН було створено Тимчасовий Український Комітет на чолі з ветеринарним лікарем Мирославом Мичковським. Своє засідання Комітет проводив  в будинку колишнього Держбанку  м. Вижниці.

         Свою діяльність Вижницька адміністрація    розпочала досить вдалими кроками. Тимчасовий Комітет поставив собі головну мету – зберегти громадський  порядок  і забезпечити стабільність на Вижниччині, врятувати від пограбування залишене більшовиками добро, оскільки воно, на думку Комітету, повинно було бути збереженим для потреб майбутньої Української Держави, для цього створювала власну поліцію, її озброювала  зброєю, що залишили совєтські окупанти. Ініціативу Вижниці підхопили не лише села району, а  й інші околиці Буковини: Вашківці, Кіцмань, Заставна тощо. 

        3 липня   1941 р. прийшла брутальна румунська окупація. Вслід за цим відразу ж почалася ліквідація українських адміністративних структур, зривання українських вивісок і прапорів. Тимчасовому Українському  Комітету Вижниччини    відвели роль бутафорського органу, який мав служити допоміжною ланкою між румунською владою і українським населенням. Не бажаючи компрометувати український визвольний рух, Комітет 11 липня 1941 р. прийняв рішення про саморозпуск  і перейшов  у підпілля. Подібно склалася ситуація і в інших  центрах Буковини після видання румунським урядом  10 липня  прокламації про те, що Північна Буковина стає частиною румунської держави і запровадження з наступного дня на її території румунської цивільної адміністрації. 

Похід Буковинського куреня на Східну Україну.

     Усвідомлюючи  загрозу, яку  несли українцям Буковини румунські проекти, українське  політичне представництво провело переговори з німецькою стороною, яка погоджувала пункти досягнутої домовленості з  румунськими чинниками:

1. Український активний елемент  припиняє підготовку до збройних акцій проти румунської адміністрації; німецька сторона виступає гарантом особистої безпеки членів Національної Ради, які залишалися на Буковині,

2. Українцям дозволяється  вивести  учасників націоналістичного підпілля Буковини за межі краю  під виглядом робочої колони, яка мала право пересуватися по території Галичини і Східної України; її офіційним завданням  мала стати  допомога  цивільній адміністрації  у веденні відбудовних  та господарських робіт.

3.  Умовою румунської сторони , без якої вона не погоджувалася випустити учасників українського підпілля за межі Буковини, було позбавлення їх румунського громадянства.

  У липні 1941р. по різних місцевостях  Буковини і Бессарабії було створено чотири складові частини « робочої колони»:   Чернівецька, Кіцманська , Вижницька (Підкарпатська) і Бильська.  Вранці 3 серпня біля мосту через р. Прут відбулися проводи близько сотні молодих людей, які йшли на Велику Україну «творити Українську Державу». Керував групою Петро Войновський.  На підході до Снятина  чернівецька та кіцманська   група налічувала 300 – 400 осіб, підкарпатська – 750 осіб. Розбудована Войновським організаційна мережа ОУН  напередодні війни налічувала 2000 членів, з яких 900 пішли  на східну Україну в лавах Буковинського Куреня.    

           Шлях Буковинського Куреня  вкривався відремонтованими будівлями шкіл, відновленими  для богослужіння церквами, яким буковинці дарували найнеобхіднішу  утвар. Керівництво Куреня залишало в пройдених містах та селах свої кваліфіковані кадри; так лише на шляху до Жмеринки було залишено близько сотні вчителів, агрономів, спеціалістів різного профілю.

          Вже в самому Києві Буковинський  Курінь поповнився ще однією групою галицьких добровольців (250 осіб), в середині жовтня  до складу влився  і Київський Курінь. Отже, на початку листопада кількість учасників Буковинського Куреня сягнула числа  1500 – 1700 осіб. Незважаючи на матеріальну скруту, керівництво Буковинського Куреня в перші місяці після вступу до Києва намагалося зберегти   

структуру Куреня, як зародка майбутньої української армії. Водночас робилися заходи по залученню членів Куреня до роботи в київських та провінційних органах місцевого самоуправління, що допомагало, крім іншого, вирішувати і продовольчі проблеми. Члени Куреня  брали участь у рятувальних  роботах, допомагаючи  мешканцям Києва гасити пожежі та ліквідувати  наслідки масових вибухів, якими нищили  столицю України  восени 1941 р. залишені для цього більшовиками диверсійні групи.

Гестапо знищило майже всіх старшин і підстаршин Куреня…

          5 жовтня 1941 р. в залі однієї з десятиліток  на Подолі відбулися установчі збори  Української Національної Ради  (УНРади) , своєрідного українського передпарламенту, в якому були представлені різні політичні угрупування та всі регіони України. Буковину в УНРаді представляв член УНРади Буковини  і Бессарабії, керівник культурної служби  Буковинського Куреня  Ярослав Жуковський.

          За короткий час свого існування УНРаді вдалося зробити на диво багато. Нею  було прийнято ряд важливих політичних документів, зокрема  «Декларацію», в якій стверджується перманентність тогочасної  доби українського державотворення, програму своєї діяльності і відозву до українського громадянства, ряд меморандумів  до німецького уряду, в яких відстоювалося право українського народу на побудову власної держави. Налагоджено роботу освітніх  установ, створено Український Червоний Хрест, засновано різні культурні та громадські установи, низку друкованих  органів – серед них «Українське слово» та «Литаври».       

            Втім, як згадував учасник тих подій, військовий референт , генерал Микола Капустянський, «недовго гомонів Київ відкрито піснею національного відродження , недовго працювала відкрито УНРада в Києві…».  Вже  17 листопада 1941 р. німці  заборонили  легальну діяльність Української Національної Ради, а проведені гестапо масові арешти та розстріли , розпуск Президії Академії Наук, розгром редакції газети «Українське слово» 12 грудня 1941р. та розстріл її редактора Івана Рогача,  свідчили про наміри окупантів знищити паростки українського національного відродження. В зв’язку цим  ОУН   вимагало негайного переходу  до підпільної форми  боротьби з німецькими окупантами. Головні пункти інструктажу були, зокрема такими: створення глибоко законспірованої підпільної організаційної мережі під проводом осіб, які досі  не розконспіровувалися; підготовка до затяжної та упертої  боротьби  з німецьким окупантом всіма способами; перекидання розконспірованих членських кадрів лінією організаційного зв’язку  в інші терени…

          Перегрупування кадрів ОУН наприкінці 1941 року, їх планове виведення з Києва на Лівобережжя, в район Донбасу і Криму замикають період, відомий в історії під назвою «Похід ОУН на Схід».

          Гестапо не забарилося нанести нищівний удар  по київському ядру ОУН. 7 лютого 1942 року  в Києві заарештовано кількасот  визначних українських діячів. 9 лютого жертвою арештів впали всі, хто прийшов до Спілки письменників  України, зокрема Олена Теліга та її чоловік Михайло, члени  Буковинського Куреня  сестри Євгенія та Тоська  Суховерські, які вели організаційну працю серед київського студентства. Їх усіх невдовзі розстріляно в Бабиному Яру, так само, як і інших членів Буковинського Куреня.  В нерівному двобої з німецькими  окупантами впали в ті дні  Євген Суховерський, Одарка Гузар-Чемеринська, Юрій  Дідів, Корнель Костюк, Теофіл Панчук, Корнель  Турлик, Микола Унгурян , Роман Якубович, Юрій Шпитко, Володимир Коцур… Це лише незначна частина жертв, які поніс Буковинський Курінь на початку лютого 1942 р. в Києві; імена решти – а за деякими даними їх число сягало кілька десятків або й сотень осіб – на сьогодні  не вдалося встановити. Гестапо  знищило тоді майже всіх старшин та підстаршин  Куреня, які прийшли з Західної України, всіх кого було запідозрено  у веденні підпільної націоналістичної діяльності.

          Німецькі репресії довершили ліквідацію Буковинського Куреня  як окремої парамілітарної формації. Так і не отримавши зброї, не зробивши жодного пострілу в бік ворога, перестала існувати ця найбільша з похідних груп ОУН. Не виконавши в силу несприятливих історичних обставин свого завдання – стати зародком регулярної української армії, учасники Буковинського Куреня,                                             

натомість, внесли великий вклад  у розбудову українського громадського життя Наддніпрянщини  восени 1941 р.        

Нарада керівного складу ОУН у Васловівцях.                                          

      На Буковині залишилася надзвичайно мала кількість членів ОУН,  які не пішли  у складі похідних груп на Велику  Україну. Але частина тих що залишилася, через переслідування румунської сигуранци та жандармерії, змушена була перебратися до Галичини.

        Тоді ж  на Буковину  повернувся «Кобзар» (Михайло Колотило), який відновив зв’язки, втрачені при арештах, і почав розбудовувати мережу. Невдовзі  він очолив обласний провід Буковини в складі  Західних Українських Земель (ЗУЗ). Організаційним референтом  був «Боєвір» (Мирослав Кіндзірський),  повітовим провідником Строжинеччини – «Богун» (Мирослав Гайдук).

         В січні 1942 р. румунська сигуранца  заарештувала  Колотила та Кіндзірського і ще майже  20 членів ОУН.  26 січня 1942 р. військовий трибунал у Яссах  за звинуваченнями  у приналежності до ОУН засудив всіх до різних термінів ув’язнення від кількох місяців до 15 років. Кіндзірському  вдалося втекти з-під варти. Провід ОУН  його спрямував до Одеського обласного проводу. Після арешту «Кобзаря»  обласний провід  очолив «Тарас» (Дмитро Гирюк).

            «Кобзар» у Ясській  в’язниці симулював божевілля  і був переведений до шпиталю, звідки  за допомогою «Мотрі» (Артемізія Галицька) здійснив втечу. Вони одразу   перебралися до Галичини і встановили контакт з окружним провідником Коломийшини «Різьбярем» (Василь Андрусяк), а потім вирушили до Львова, де проінформували керівництво про ситуацію на Буковині.

             У листопаді – грудні 1942 р. розпочали  нову хвилю арештів українських націоналістів. У Львові серед інших членів Проводу ОУН були заарештовані «Легенда» (Іван Климів) та «Синій» (Ярослав Старух). «Мотря» і «Кобзар» прибули на Станіславшину до обласного провідника «Роберта» (Ярослав Мельник) і на його прохання  взяли участь у 10-денному вишколі повітових і районних провідників Коломийшини: «Мотря» викладала ідеологію, а «Кобзар» - політичну історію. Крім  цього, вони організували  видання першого номеру газети «Мечем» - органу Буковинського проводу ОУН.

           Восени 1942 року за пропозицією керівника проводу ОУН

Буковини «Тараса»  Мирослав Гайдук увійшов  до складу цього проводу та став його організаційним референтом. Протягом осені 1942 – весни 1943 рр. було створено нову мережу ОУН (найбільше осередків – у Вижницькому, Вашківському  і Сторожинецькому районах.

          Румунська поліція у 1943 році провела три масові арешти  нової сітки ОУН, що призвело до її майже цілковитої  ліквідації. Від третьої хвилі арештів вдалося вберегтися тільки «Федору» (Мирослав Гайдук), «Жуку» (Іван Гараміта) та «Черемшині» (Микола Кричун).

          У квітні 1943 р. румунські жандарми заарештували обласного провідника Буковини «Тараса». Провід знову очолив «Кобзар», який прибув з Галичини. «Мотрю», яка залишилася  в Галичині, було призначено референтом, відповідальним за зв’язок між Галичиною і Буковиною. За цей час вона провела 14 вишколів жіночої сітки, і на початок 1943 р. її призначено обласним  референтом жіноцтва   ОУН Станіславівщини. Весною 1944 р. «Мотря» повертається на Буковину і як базу для поширення  революційно-визвольного руху вона обрала Вашковецький район, де і розпочалося  формування  боївок та нової організаційної сітки ОУН. 

             У травні 1944 р. на терен Буковини перейшла група стрільців із Снятинщини  та Городенківщини, із яких  разом  з місцевими буковинцями були сформовані боївки: «Іскри», «Чорноти», «Гайворона» (галичани), «Наливайка» (Микола Труфин), «Сагайдачного» (Іван Скаріотський). Але незабаром всі боївки  були розгромлені частинами Червоної армії. 

           Після розгрому на Вашківському районі, «Мотря» і «Федір» перейшли  у Садгірський  та Заставнівський  райони для розбудови сітки. 

            У жовтні 1944 р. на Буковині був сформований новий провід: «Мотря» - провідник, «Степан» - заступник , організаційний референт, «Федір» - військовий референт, «Скригун» (Іван Северин) – бойовий  референт. Створено  п’ять лоївок: у Вашковеччині – «Когута» (Тодор Гайдай) і «Сагайдачного» (Іван Скаріотський),  у Сторожинеччині – «Сокола» (Ієлізар Дарійчук), у Садгірщині – «Юрася» (Кость Майданський), а у  Заставнівщині – «Вусатого» (Микола Бузинський). Кожна з боївок  мала у складі 20-30 бойовиків.

Переломною датою для підпільного руху Буковини стало 29 грудня 1944 р. Тоді у с. Васловівцях Садгірського району проходила нарада керівного складу ОУН Буковини. Провідний склад охороняла невелика боївка. Під час облави, яку проводили 300 військових НКВС, «Степан» загинув, а «Мотря» і «Федір» були захоплені живими. Після цих подій виконувати обов’язки провідника Буковини було призначено «Тура» (Тодорюк  Володимир).

Рейди, тиф, бої з НКВС.

 На основі сотні «Криги», яка нараховувала понад 200 стрільців і складалася з п’яти чот («Наливайка», «Берези», «Сокола», «Шугая», «Чумака», почалося формування Буковинського куреня УПА.    Командиром    куреня  було   призначено   поручника «Перебийноса» (Назарій Данилюк), політвиховником – поручника «Вихора» (Костянтин  Павлюк).

              Для підготовки чотових  і ройових була створена підстаршинська  школа, яку очолював сам курінний «Перебийніс», а  заступником був сотенний «Ястреб» (Онуфрій Москалюк).Школа УПА  була організована у грудні 1944 р. і діяла упродовж півтори місяці. Вишкіл пройшли близько 60 курсантів. Школа розташувалася у високогірному с. Конятин Путильського  району.

             Найбільші збройні акції Буковинського куреня  у листопаді 1944 р.: напад на Берегометський лісопильний завод та затяжний бій із червоними окупантами біля с. Киселиці Путильського  району.

20 листопада 1944 р. розпочався місячний бойово-пропагандистський рейд двох сотень куреня під керівництвом поручника «Перебийноса». Рейд, який планувалося здійснити від Карпат до Дністра. Але  курінь дійшов тільки  до с. Спаська Чернівецького району і змушений був повернути назад. На зворотній дорозі, біля с. Станівці Вашківського

району, у бою із військами НКВС полягла чота «Берези» (Василь Монах), в тому числі і чотовий.

             У той час, коли Буковинський курінь рейдував по прикарпатських селах, там шаленів плямистий тиф. Після повернення  у гори серед стрільців з’явилися перші хворі на тиф. Згодом у кожній сотні було 70-80% хворих, так що із сотень залишилися  неповні чоти, а то й рої. 

             Взимку  1944-1945 рр. упродовж трьох місяців  оперативний склад і військові НКВС проводили операції зі знищення Буковинського куреня та боївок  СБ. Під час боїв загинула значна частина вояків, до полону потрапили  пораненими сотенні «Борисенко» і «Крига» (згодом розстріляні), чотовий «Зоря» та інші.

            На терен Буковинського округу здійснювали  рейди повстанські відділи з інших теренів (Чортківщини  та Коломийщини).

У кінці листопада 1944р. придністрянськими селами Чернівецької області рейдував курінь «Сірі вовки» під командою поручника «Бистрого» (Петро Харчук), який мав ряд переможних боїв із військами НКВС. 

Сексоти та агенти у боротьбі з підпільниками.                        

  Однією з найбільших акцій буковинських підпільників був напад боївки СБ «Юрася» на спиртзавод у с. Дорошівцях                                                     

Заставнівського  району 13 листопада 1944р. Бойовики обеззброїли  охорону, поламали обладнання та знищили керівників заводу.

           Взимку 1944-1945 рр. боївка   «Юрася» рейдувала селами Садгірського, Заставнівського та Хотинського районів. Але 19 березня 1945 р. у с. Добринівці  Заставнівського  р-ну боївка, з якою перебувала велика група підпільників на чолі з повітовим провідником ОУН Чернівеччини  «Кирилом» (Георгій Кушнірик), була атакована військовими НКВС.  У цьому  бою заигтнуло 11 повстанців, в т.ч. два провідники районних  проводів: Заставнівського  - «Богдан» та Садгірського – «Леся» (Рахіля Гелич).  

           Восени 1944 р. Провід прийняв рішення про реорганізацію структури ОУН(р), яка тривала до кінця  весни 1945 р.

           Окружним провідником  Буковини у лютому 1945 р. призначено «Сталя» (Василь Савчак), який значно активізував діяльність  підпілля, скоротив кількість референту, посилив конспірацію, змінив систему зв’язків, налагодив видання пропагандистських матеріалів, заборонив вербувати жінок.

            Через нездатність розгромити  організаційну структуру українського визвольного руху,  змінюється тактика радянських каральних органів. Якщо у 1944 і першій половині  1945 рр. спроби ліквідації здійснювалися головним чином методом  великих облав із

залученням кількох тисяч солдатів військ НКВС та Червоної армії, то згодом органи НКВС/  НКДБ вдалися до інших, більш витончених форм – це насадження  широкої мережі «сєкрєтних освєдомителів» (сексотів), агентів, резидентів, влаштування засідок у вечірній та нічний час на околицях сіл і лісових масивів. 

             Для боротьби проти  українського визвольного руху майже у кожному селі Чернівецької області із місцевих мешканців були створені т.з. «істребітельні» батальйони («істрибки»). Станом на 1 грудня 1944 р. по районах нараховувалося 2025 осіб. Групи підпільників часто нападали на станиці «істрибків» для здобуття зброї та амуніції, а також з метою знищення найбільш активних 

вислужників. 

             Збройна боротьба підпілля Буковини супроводжувалася важкими втратами. Як зазначив у довідці із грифом «Цілком таємно» начальник 2-го відділу УМДБ (відділ, який займався поборювання національного руху) підполковник Волков, станом на 15 травня 1946р. вбито 479 і заарештовано 879 членів ОУН…

             Зростання активності підпільного руху  в 1946 р. фіксували обласні управління МВС та МДБ. Підпільники здійснили 177                                                

бойових акцій, під час яких вбито 112 чоловік: 7 співробітників МВС/МДБ, 9 осіб партійно- радянського активу 16 сільських активістів, 25 бійців винищувальних батальйонів та 54 інших. Крім того роззброєно  108 «істрибків».

               Упродовж 1947 р. підпільники здійснили 59 збройних акцій, під час яких було вбито : 8 співробітників МДБ, 6 «істрибків» та 36 осіб партійно- радянського активу.

                23 березня 1947 р. група підпільників на чолі із над айонним  провідником ОУН Заставнянщини  «Іскрою» (Іван Северин), здійснили  зухвалу акцію – напад на ливарний  завод  у   м.Чернівці. Підпільники при допомозі робітників розбили склад  з харчовими продуктами і частину роздали голодуючим  робітникам. Спалили склади із різним знаряддям. Після вдало проведеної акції підпільники відступили без втрат . Але  вже 3 квітня  1947 р. провідник «Іскра» загинув на хуторі Колонія с. Юрківці Заставнівського району, прориваючись з оточеного будинку.

              У відповідь на збройні прояви радянські органи у жовтні 1947 р. виселили у віддалені райони СРСР 616 семей  членів ОУН у складі 1 635 осіб. Також  цією компанією партійне керівництво прагнуло залякати селян та спонукати їх до вступу у колгоспи.

              Упродовж 1948 р. у результаті чекістсько- військових  операцій обласному УМДБ вдалося завдати серйозного удару підпільному руху Буковини. Згідно емгебистського річного звіту було знищено 40 і захоплено 53 підпільника. Серед полеглих – окружний референт СБ Буковини «Петро» (Мирослав Сулятицький), керівник  техзвена окружної референтури  пропаганди «Невидимий»(Михайло Тодорюк), а також районні провідники «Месник» (Григорій Гайдей), «Євшан» (Кость Майданський), «Мороз» (Григорій Антонюк),та районові есбісти  «Когут» (Тодор Гайдей) і «Борис» (Іван Гордей). Крім цього, загинули 10 кущових і  18 станичних ОУН.

               1949 р. приніс буковинським підпільникам нові втрати. На початку на терені округи залишалося 35-40 підпільників.

               3 травня т.р. у сутичці з чекістсько-військовою групою був захоплений поранений районний провідник  Путильщини  «Хмара» (Ілля Мацьопа), його дружина – підпільниця «Надя» (Одосія Мацьопа) загинула.

                Головна увага керівництва УМДБ Чернівецької області  була спрямована  на ліквідацію окружного провідника Буковини  

 «Сталя». Він кілька разів потрапляв у ворожі засідки, але кожного разу йому вдавалося відірватися від переслідувачів.                                       

                 У боротьбі з ворогом ряди підпілля Буковини  дуже поріділи. Станом на 1 листопада 1950 р. залишалося 13  підпільників, а після зими 1951-1952 рр. -  тільки 7.

                 За час боротьби Буковинське підпілля ОУН і відділи  УПА  зазнали значних втрат. У збройних сутичках з ворогом загинуло близько 800 осіб. Серед них  такі провідники і командири : сотенні «Боєвір» (Роман Дубик) та «Боярин» (Дмитро Карапка), керівники підпілля   «Сталь»  (Василь Савчак),  «Степан» (Мирослав Кіндзірський), «Олег» (Іван Лесів), «Василь», «Сербієнко», «Петренко» (Олекса Домчук), «Петро» (Мирослав Сулятицький), «Макар» (Василь Паращук), «Мартин» (Микола Костащук), «Іскра» (Іван Северин), «Залізняк» (Михайло Іванюк), «Юрась» ( Кость Майданський), «Лев» (Григорій Гайдей), «Мороз» (Григорій Антонюк), «Когут» (Тодор Гайдей), «Дорошенко» (Михайло  Нічай) та інші.

                 Частина керівного складу ОУН і УПА Буковини була захоплена та засуджена до різних термінів ув’язнення , а деякі – до розстрілу. Так, були розстріляні командири сотень «Крига»(Олекса Додяк) та «Борисенко» (Олекса Рижко), провідники «Федір» (Мирослав Гайдук), «Кирило» (Георгій Кушнірик), «Назар» (Микола Козуб), «Ярослав»( Назарій Чернівчан), «Недобитий» (Юліан Матвіїв), «Олексій» (Микола Кричун),  Каралися у радянських таборах : «Мотря» (Артемізія Галицька), «Хмара» (Ольга Керська), «Чорна» (Марія Доменчук), «Катря» (Марія Сердюк),  «Сувенір»  (Василь Духович), «Остап» (Василь Кантемір), «Хмара» (Ілля Мацьопа), «Вишня» (Володимир Бойчук) та багато інших.

                 Всього  ж було захоплено  і засуджено до різних термінів ув’язнення  1372 учасники відділів УПА, боївок  СБ, кущових, станичних, розвідників та зв’язківців,

                Важка боротьба буковинського підпілля за незалежність 1940 - 1950-х років, яка координувалася Проводом ОУН,  залишилася в пам’яті  народу світлою сторінкою нашої багатостраждальної історії.

Фото: Nataliya Feshchuk

Редакція BukNews запрошує своїх читачів стати співтворцями нового порталу www.buknews.com.ua