Український націоналіст розповів, як тридцять років тому врятував від викрадення Єврейський народний дім у Чернівцях

 

Непомітно проминув важливий для Чернівців ювілей - 30-ти річчя від дня заснування міського палацу культури, розташованого в Єврейському народному домі на Театральній площі. Сьогодні мало хто пам'ятає, що якби не активна громадська позиція тогочасних українських депутатів міської ради з Демократичного блоку - не мали б ми сьогодні ані міського палацу культури, ані Єврейського народного дому, а саме його приміщення пішло би в чужі захланні руки. Саме з щасливої історії про врятування від викрадення Єврейського народного дому я хочу розпочати серію постів про наше тричі вкрадене місто.

 

Назву серії я запозичив з улюбленої ще з дитячих років книги Петра Нанієва "Тричі продана" про красуню Софію Потоцьку, іменем якої названо знаменитий денропарк "Софіївка" в Умані (посилання на книгу в першому коментарі). З тією лише різницею, що за право володіти Софією її чоловіки платили чистим золотом, а ті, хто грабували Чернівці, не бажали платити за набуті скарби ані копійки.

 

Кожне українське місто і село, що побувало під московськими окупаціями, зазнало тотального пограбування не лише приватної, але й громадської власності.

Перша хвиля грабунків ішла під маркою так званої "націоналізації", під яку потрапили не лише промислові чи сільськогосподарські підприємства, але й всі без винятку Народні доми на Буковині, майно інших громадських та релігійних організацій. Це майно - яке продовжувало перебувати в державній власності - більшовицька влада на свій розсуд передала в користування заснованим нею підприємствам та організаціям.

 

Друга хвиля пограбування проходила з кінця 1980-х років, коли державне майно виводилося з державної власності і опинялося у власності підприємств і організацій, а фактично в руках їхніх призначених ще комуністичною владою керівників.

 

Третя хвиля пограбування проходила в рамках так званої "приватизації", малої і великої, коли керівники підприємств грабували вже не державу, а своїх працівників. Її результатом стало тотальне зубожіння населення України при одночасному вибухоподібному збагаченні керівників підприємств, яке Мартін Лютер свого часу називав не лише злочином, але й гріхом перед Богом.

 

Сказане вище я хочу проілюструвати розповіддю про те, як керівники текстильного об'єднання "Восход" вирішили в 1991 році прихватизувати та продати Єврейський народний дім, який увесь післявоєнний час перебував в користуванні цього об'єднання. І як мої скромні зусилля стали на заваді цим планам.

 

В 1991 році, коли я довідався про ці злочинні наміри, я вже рік був депутатом Чернівецької міської ради, де належав до Демократичного блоку, що налічував менше четвертини від загальної кількості депутатів. З моєї ініціативи до виборчої програми Демократичного блоку була включена вимога про повернення Народних домів національно-культурним товариствам - не лише українським, але й єврейським, румунським, німецьким та польським. Мене обрали головою депутатської комісії з повернення Народних домів, тож на кожній сесії міської ради я вносив пропозиції, як це краще зробити. Досить сказати, що питання повернення Народних домів стало чи не основним в першому після проголошення незалежності України рішенні Чернівецької міської ради від 28 серпня 1991 року.

 

Коли ж наприкінці 1991 року я довідався про намагання перевести у приватну власність будинок Єврейського народного дому, я домігся судового оскарження цього правочину і виробив собі доручення на право представляти інтереси міської ради в обласному арбітражному суді. Можете собі уявити цей процес - фахова досвідчена адвокатеса, яка за немалі гроші представляла інтереси ТО "Восход" і тридцятилітній журналіст без жодного юридичного досвіду, який доводив незаконність цієї трансакції. Але завдяки підтримці обраного вже на той час демократичного голови міської ради Віктор Павлюк та конструктивній позиції голови суду Бориса Желіка - дай їм Боже здоров'я - суд став на мій бік. Єврейський народний дім залишився народним домом, і досі мирно співіснує з заснованим в 1992- му році Міським палацом культури.

 

Це вперше в Чернівцях вдалося відстояти інтереси національної громади в судовому процесі, тож я завжди згадуватиму свою участь у цьому процесі з гордістю. Інша справа, що ні я особисто, ані Демократичний блок депутатів міської ради, від імені якого я діяв, так ніколи не дочекався ані публічної підтримки, ані просто слів подяки від єврейських організацій за наші зусилля по врятуванню Єврейського народного дому.

 

В 1994 році голова єврейської громади Чернівців Яків Тау, дуже культурний україномовний діяч, заявив мені в приватній бесіді напередодні комуністичного реваншу на виборах 1994 року, що єврейські організації будуть дотримуватися нейтралітету, а, отже, фактично стають на сторону цього реваншу.

 

Наступного року керівник комуністичної єврейської організації російськомовний Йосиф Бург написав звернення до міської ради з вимогою заборонити встановлення пам'ятника Героям Буковинського Куреня в Чернівцях, що дало підставу міськвиконкому заборонити урочисте відкриття вже спорудженого пам'ятника. В подяку за це чернівецька міська рада на хвилі революційних перейменувань вулиць міста назвала цього року одну з вулиць в старому центрі іменем Й. Бурга. Це при тому, що десятки діячів, які віддали своє життя за українську державу, ще роками чекатимуть на подібне вшанування і дочекаються хіба таких кривих незаасфальтованих завулків як Василь Вишиваний чи Михайло Вербицький.

 

А вже встановлений на фасаді двохмовний напис "Єврейський дім" німецькою та єврейською мовами (нормально було би українською та єврейською мовами) більше говорить про орієнтацію єврейських лідерів в Чернівцях, ніж довгі бесіди. Шкода, що навіть такі україноцентричні єврейські лідери як Йосиф Зісельс не можуть переконати своїх земляків-одноплемінників в хибності подібних демонстративних кроків.

 

Найкумеднішим в цій історії є те, що права єврейської громади в 1991 році відстоював український націоналіст Володимир Старик, а німецьку мову на фасаді Єврейського народного дому, спорудженого євреями реформістами, відстоюють пост совєтські російськомовні євреї-хасиди, котрі навіть не здогадуються, що насправді означає напис "Jüdisches Haus"!

 

Sancta simplicitas! - Свята простота!

 

Старик Володимир

 

(Джерело: особиста сторінка у ФБ),