У Красному Долі гостей не чекають

Пам’ять про славетних стирають не тільки літа

НАЧЕ ПО ВЕСНІ, тут ще цвіте шипшина. Тут усе пізніше. Здається, що й вранішнє сонце обціловує гострі бескиди з явним запізненням. Та й хто підмітить, коли на хуторі, де зродився славетний опришок, на всі гори полишилася одна-однісінька хатчина. Як і сама садиба роду красного Лук'яна. Вкотре перебудована, сплюндрована, знову сяк-так підлаштована до певної дати, аби засвідчити цим, що ми чогось варті.

А я, повірте, в цьому глибоко сумніваюся. Бо якщо хтось щось робить із святістю в серці, по-людськи старається, а інший, навпаки, тут же наступного дня нівечить набутки цієї роботи, то хто ми тоді? I якби вандали діяли знічев'я, то можна було б списати гріхи наші на певну випадковість. Не тішмося, бо вже за правило повелося нівечити історію, природу, духовні цінності. Без жодних натяків на вік, освіту, соціальний стан. Хто буває на полюванні в Красному Долі? Сучасні вельможі, яким усе можна. Можна навіть без ліцензії повистрілювати в горах усю дичину, а наостанок залишити в садибі Кобилиці без дверей і віконниць таке, що й правописного слівця не підбереш.

Це реалії з життя-буття нашого красного роду в практично зниклому з карти Буковинських Карпат хуторі Красний діл, де хіба що один дух живе після його славетного вихідця. По глибоких прохолодних ізворах, де переховувався в лиху для себе годину, люд гуцульський боронив і надовго щезав, аби знову про нього співали гори.

Як-от такої: «У Краснім Долі родився Кобилиця на славні діла. У хаті Кобилиці ватра розгорялась, а біля неї вся біднота грілась. Серед цієї бідноти сидів гуцул русий, який розказував людям, чому нарід босий».

Так у повідають горяни. Бо таки так було. Депутат парламенту Австрії від Русько-Кімполунгського повіту не терпів і не міг споглядати, як бідують горяни. Коли його слова так і не почули з високої трибуни парламенту. згуртував той люд і повів на нерівну борню. І хоч прибулий з Відня спеціальний каральний загін таки скарав Лук'янове ополчення, ніхто в горах не спокусився за обіцяні 1000 злотих (на той час фантастичні гроші) видати свого улюбленого ватажка.

Але десь таки склав свою голівоньку. Існує декілька версій загибелі першого буковинського парламентаря. Найімовірніше, припускає давня дослідниця життя Лук'яна Кобилиці, вчителька історії Сергіївської ЗОШ Ганна Олексіївна Кочерган, що після арешту та нелюдського катування його остаточно замучили в Гуру-Гуморулуй. Так каже поважна гуцулка. На Марморощині від українців румунського походження чув інше. Лук'яна Кобилицю, який спілкувався тільки з ватажками угорських опришків, підступно отруїли вином у шинку Гуру-Гуморудуй і, як безіменного, там же й схоронили. Приємно, що власті Румунії за всіх режимів всіляко сприяють у пошуках місця поховання. Але ж минуло рівно 155 років. Це відтоді, як з рук опришка випав невистрілений пістоль і навіки згасла думка про щастя далекого Красного Долу. 

До садиби славного роду Кобилиць добираємося не без труднощів. Неходжена єдина стежина потопає в некошених травах. Звертаю на це увагу сільського голови Сергіїв Миколи Маковійчука. На посаді він недавно, однак гори знає достеменно.

– Бачите, звідси усе видно, – каже Микола Юрійович. Там Випчина, там Гребінь, Рижа, Тисницька, там Лустун...

– І всюди хуторяни живуть? - Повноцінним можна назвати лише Фошки. У решти хутірців залишилися одні назви. Он на тому боці Кричунівка. Покажіть хоча б хатину? Жодної не залишилося...

Нічого не вдієш, сяк-так переводжу розмову. Тим часом гряде сумна дата - 155 років від дня загибелі славетного земляка, спом'янути яку, ймовірно, зійдуться рідній державі, а ще делегації українців з Румунії, Угорщини, Чехії... І з чим їх зустрінете, коли сама садиба розпотрошена, по вікна в бур'янах.... Невже нікого не болить?..

Каюся, що поставив Миколу Юрійовича в незручне становище. Він, як справжній горянин, хоче багато зробити. Прагне. Але як і за чиї статки, коли в касі сільради жодної копійки на подібні заходи. А район? Мені сказали, що оскільки сумна дата відзначатиметься під Покрову (12 жовтня), то хвилюватися годі. У самих Сергіях намічено капітально відремонтувати музей Лук'яна Кобилиці, будуть виділені кошти на облаштування і самої садиби роду красного. Чудово. Та чому в останню мить, як кажуть, у пожежному порядку? Не для історичного порівняння, одначе варто нагадати. В ті, не такі вже й далекі, але добре пам'ятні часи за садибою була закріплена людина із зарплатою, тягнули світло. Але так і недотягнули. Зараз таку людину знову шукають. Чому в останню мить? Бачте, не вистачає коштів на мізерну зарплату. А чому їх вистачає на помпезності полонинського свята? Зрозуміло, аби комусь із високопоставлених догодити та ще й з трембітарями. А ось на пошанівок славетного oпришка – поки що ні копійки. Наче його тут ніколи й не було. Дорогою ціною платимо через забудькуватість і нехтування своєю історією.

На щастя, не перевелися і справжні сподвижники. Як ось Петро Чокан. Він живе в Лустуні. Це той, хто два роки тому допоміг мені (а може, й усій Путильщині) віднайти і показати на гірському цвинтарі родинне поховання роду Кобилиць, за що йому велика Божа помана. Як і за те, що разом з братом Василем на моє прохання поставили там хрести. Облаштувати їх обіцяла також колишній керівник Сергіївської сільради. Але виявилася з тих, хто тільки обіцяв. I слава Богу, що святу справу взяли на себе Чокани. А ще брати постійно наглядають за приміщенням Свято-Юріївської церковиці на високому бескиді. Дрібний ремонт, фарбування з цим вони ніколи не рахуються, навіть якщо й за власні скромні статки. Вірю, що Бог ще за життя воздасть братам за їх сподвижницькі труди.

Чому на цьому наголошую? Бо вже на всю суверенну чуються плачі можновладців, що в селі Тараса Шевченка Не вистачає коштів у 10 тис. гривень на пошиття покрівлі очеретом хатини нашого генія. Бачте, мільярди доларів держави безкарно зуміли розтринькати на вдоволення своїх безмірних апетитів, а на облаштування хатини Тараса коштів не вистачає. Де вже тут, шановні, до садиби «якогось Лук'яна Кобилиці з невідомого тому чиновнику. Красного Долу, про який знають тільки гори! Кому нині болить голова, що наш славетний земляк, не в приклад сьогоднішнім нардепам, не прагнув слави та високої зарплатні. А щодень проймався болем горян, кожного хутірця. Бо він любив свій край, як той і його. За що й положив життя десь у чужій сторонці.

Надовго затрималися того напрочуд спекотного для гір дня на цвинтарку Красного Долу. Довкруг – ні душі, 1 тільки ледь відчутний вітерець сколихне, пестить пахучі нескошені трави. Можливо тоді, 155 літ тому або ще й раніше, тут було по-іншому. Але все одно височіли ці неперевершені за красою бескиди, які пам'ятають все. І дзвін з далекої церковиці по красному роду Кобилиць, які навіки пішли у вічність, не діждавшись свого великого сина. Того, хто до скону життя відважно боровся за людську правду і був вірний їй до останнього подиху.

Іван Агатій

 

Нам потрібна ваша підтримка –  ПІДТРИМАЙТЕ BUKNEWS благодійним внеском.