У Чернівцях помер Василь Зав'ялець, колишній багаторічний директор СШ №9 імені Панаса Мирного
Щойно випадково довідався, що минулого тижня поховали Василя Григоровича Зав'яльця. Він помер на 89-му році життя. Підпис саме цієї людини стоїть на моєму атестаті зрілості, який я отримав після закінчення такої рідної (до щему у серці) СШ №9 імені Панаса Мирного. Василь Григорович Зав'ялець був не тільки її випускником, багаторічним директором, з кількарічною перервою на роботу у міському управлінні освіти, але й викладав у десятикласників такі предмети, як "Історія СРСР", "Новітня історія" і "Суспільствознавство".
Зрозуміло якими то могли бути історія і політекономія соціалізму за чотири роки до розвалу Радянського Союзу, але цього вчителя я любив. Здається, у старших класах навіть написав шкільний твір про нього. Ми бачили, що він часто був суворим і вимогливим до вчителів, але до дітей завжди ставився поблажливо. Принаймні до нас. І це підкупало. На котромусь із позашкільних заходів, на яких учні пародіювали учителів, мені випала нагода показати характерні жести і вислови директора школи зі сцени актового чи спротивного залу. Пам'ятаю, що тоді він так само, як і більшість присутніх на вечорі учнів і вчителів, голосно сміявся.
Коли на останньому курсі істфаку мені довелося обирати школу, щоб проходити педагогічну практику, я ні хвилини не задумуючись пішов до Зав'яльця. Так склалося, що цілий місяць викладати історію у його одиннадцятому класі мені довелося самостійно, без звичного для практикантів вчительського контролю. Вже не пригадую точно причини, здається, Василь Григорович тоді просто взяв відпустку. З цієї причини після практики мені навіть заплатили якусь зарплату. Зав'ялець подбав про це.
Про це мало хто знає, а швидше за все й взагалі ніхто, але саме та практика посіяла у моїй голові божевільне бажання бути учителем. 
Щастя творчості, яке переживає викладач навчаючи вдячних учнів, мало з чим може зрівнятися у цьому житті. І дякуючи практиці у класі Зав'яльця я його пережив. Через кілька років, після нетривалої чиновницької роботи у "будинку з левами", незабутнього навчального року у Чернівецькому ліцеї №1, коли знову постало питання вибору, не задумуючись вирішив спробувати пережити ті ж відчуття у рідній школі. Але вже не як практикант, а як повноправний учитель.
Щастя творчості, яке переживає викладач навчаючи вдячних учнів, мало з чим може зрівнятися у цьому житті. І дякуючи практиці у класі Зав'яльця я його пережив. Через кілька років, після нетривалої чиновницької роботи у "будинку з левами", незабутнього навчального року у Чернівецькому ліцеї №1, коли знову постало питання вибору, не задумуючись вирішив спробувати пережити ті ж відчуття у рідній школі. Але вже не як практикант, а як повноправний учитель.Василь Григорович тоді вже давно був звичаним учителем історії, а не директором. Так ми з ним стали колегами. Навіть приймали разом екзамен з історії в котромусь із випускних класів. Щоправда тепер вже не я у Зав'яльця, а він у мене був асистентом .
.Перебудова, розвал Радянського Союзу, відкриття нових, заборонених раніше сторінок історії, розвели нас по різні світоглдяні боки. Ми не були однодумцями. Залишилися тільки симпатія і повага до людини, яка колись була частиною мого життя.
Скільки ще поколінь випускників легендарної української за радянських часів дев'ятої школи можуть розповісти власні історії стосунків з цим суперечливим, але безперечно яскравим персонажем.
Нехай з миром спочиває!
Юрій ЧОРНЕЙ
