Три головні речі про людські стосунки
Три головні речі про людські стосунки я дізнався ще в 90-х.
Першу засвоїв із лекції улюбленого університетського викладача, друга відкрилася після прочитання п’єси англійського драматурга і третю, останню, відкрив сам під час нетривалої педагогічної діяльності у стінах рідної школи. Важливим, напевно, буде сказати, що усі три витримали перевірку практикою, а отже заслуговують на увагу.
У бурхливій біографії Сунь Ятсена - засновника Китайської Республіки, якого також часто називають «Батьком нації» , і яку на істфаці докладно вивчали на парах з Нової і новітньої історії країн Азії та Африки, є епізод зі спробою його викрадення. Перебуваючи в Лондоні Сунь Ятсена якимось чином, вже не пригадую контексту і жодних подробиць історії, опинився на території китайського посольства. Можливо, одноплемінники самі його туди заманили чи викрали, щоб з Англії переправити до Китаю на суд і страту.
Урок, який я тоді засвоїв, звісно, полягає не в цьому. За тиждень тримання під вартою в’язень зумів передати записку знайомим англійцям, які розгорнули інформаційну кампанію в ЗМІ і здійняли дипломатичний скандал. Приперті до стіни протоколом і громадською думкою китайські дипломати погодилися відпустити бранця, однак за єдиної умови: покинути територію посольства, де його утримували силоміць, Сунь Ятсен повинен не через парадні, головні ворота, а непомітно, через якийсь запасний вихід. Так ніби його там взагалі не було.
Усім була зрозуміла неприваблива суть ситуації, проте для дипломатів з Китаю потреба зберегти лице важила значно більше, ніж просто розв’язати цю кризу. Саме це пояснив нам тоді викладач. І це стало першим важливим уроком: іноді можна досягти більшого, якщо дозволити опоненту зберегти обличчя у патовій ситуації.
Англійський письменник і драматург Том Стоппард зажив гучної світової слави на інтерпретації відомих шекспірівських сюжетів. Напевно, найвідомішою його п’єсою за якою навіть зняли чудовий фільм із зірковими акторами у головних ролях є «Розенкранц і Гільденстерн мертві». Це ті самі другорядні герої трагедії Шекспіра «Гамлет», яких Том Стоппард у власній інтерпретації класичного сюжету робить головними.
Тепер читачі п’єси чи глядачі вистави/фільму бачать усе, що відбувається у Данському королівстві, не очима Гамлета, його матері Гертруди, короля-узурпатора Клавдія, Офелії, Полонія, а двох випадкових молодиків Розенкранца і Гільденстерна. Як колишніх друзів дитинства Гамлета, король запросив їх розважити/пошпигувати за принцом, не посвячуючи у хитросплетіння трагедії, що розгортається просто в них на очах.
Відповідно так вони себе і поводять. Розенкранц і Гільденстерн чують уривки вже класичних монологів, відомих кожній освіченій людині, стають закулісними свідками з’ясування стосунків між головними героями у Шекспіра. Читач і глядач розуміють, що відбувається, яка трагедія розгортається у них на очах, який шал пристрастей вирує, бо знають класичний сюжет, а Розенкранц і Гільденстерн – ні. Звідки їм знати, про підступи короля, зраду матері, душевні муки Гамлета… Вони ж лише зовнішні спостерігачі окремих епізодів чужого життя, а не безпосередні його учасники.
Розенкранц і Гільденстерн щиро не розуміють, за що їх врешті страчують наприкінці дійства. Але десь глибоко у душі вони свідомі того, що заслужили на такий кінець. Якщо не захотіли докласти зусиль, розібратися у ситуації, справді розрадити Гамлета, як самі означили мету свого перебування у замку, то нехай тепер не дивуються, що участь у чужій драмі завела їх на ешафот.
Висновок, до якого підштовхує дійство: ніхто з нас зеленого поняття не має, які воістину шекспірівські за суттю життєві драми можуть відбуватися просто у нас перед носом, а ми навіть не здогадуємося про це. У яке провалля може затягти нас самих вир чужих пристрастей, якщо ми наближаємося до нього занадто близько. І робимо це не випадково, чи з професійної потреби або щирого прагнення допомогти, а з пустої цікавості. Це другий урок.
Іноді мені досі буває соромно за деякі вчинки, скоєні багато років і навіть десятиліть тому. Принаймні ті, які я усвідомлюю і про які знаю. Проте є одна ситуація якою я справді пишаюся. Вона з часів моєї нетривалої педагогічної діяльності у стінах рідної школи. Я вже знав тоді про необхідність дозволяти людям зберігати обличчя у різних неприємних для них ситуаціях. Знав про можливу власну присутність у чужій драмі, яким би усміхненим і показово безтурботним не було обличчя дитини, яка сидить переді мною у класі. Проте, як виявилося, цього було недостатньо.
Часто старші за віком, положенням, вищі за посадою у ставленні до тих, хто молодший, підлеглий зловживають своїм становищем. Не обов’язково зі злим наміром, хоча буває й такий. Загалом можуть бути різні причини. Тут багато залежить від власного рівня загального розвитку людини, виховання, культури, світогляду… Словом, якщо це справді випадковість, помилка, а не злий намір, то завжди можна сказати самому собі: стоп.
Пам’ятаю учня молодшого класу першого року мого викладання у школі. Тихенький, усміхнений хлопчик, якому вочевидь чомусь не давалася стародавня історія. Коли у класі понад три з половиною десятка малих особистостей, кожна з різним темпераментом, швидкістю реакції, вчителю легко припуститися помилки. Так було і з цим учнем: одна двійка, друга, третя… Бо так найлегше. Але це було ненормально. Не знаю, які підсвідомі мотиви змусили мене замість формальних двійок спробувати навпаки заохочувати, відзначати найменші успіхи…
Хочете вірте, а хочете – ні, але дитина буквально перетворилася на очах. З’явився інтерес, зацікавлення, кращими стали письмові роботи. Можливо, той учень не став краще знати стародавню історію, але щасливішим став майже напевно. Так і в дорослому житті, увагою, добрим словом і похвалою, впевнений, іноді можна досягнути кращих результатів, ніж погрозами, критикою і залякуванням. Другий шлях, звісно, легший своєю простотою. Його зазвичай обирають слабкі і ущербні у чомусь люди. Але наскільки ж привабливіший - відсутністю негативу, злості, зіпсованих нервів, врешті досягнутими результатами, від яких виграють усі задіяні в ньому учасники, перший шлях.
Юрій ЧОРНЕЙ
