Тільки правда, помножена на силу Збройних сил України, може завадити проклятим зайдам реалізувати свою мету - стерти навіть пам’ять про існування українців, - думка

Насправді світогляд – це вибір, сформований на підставі отриманої інформації про навколишній світ. І кожна людина відповідальна за свій, робить його самостійно, доклавши для цього певних зусиль. Звісно, якщо є не геть пустоголовою. Тому невинних, на кшталт, «я не знав», точно не може бути. Може бути, «я не хочу знати», або, «я знаю, але на всяк випадок приховую свої справжні думки»... Тільки так.  Можу стверджувати це напевно, бо народився ще за совка, а світоглядно сформувався, фактично остаточно, перед самим проголошенням незалежності України.

З перших днів війни ловив себе на відчутті: нічого нового, особливого, навіть надзвичайного у вчинку, поведінці, планах, ставленні московитів до українців мені не відкрилося. Чогось такого, чого я не знав би, чи не розумів щонайменше тридцять останніх років. Мені не довелося переглянути жодного свого знання про Росію і наші з нею стосунки, розуміння змісту минулих і нинішніх подій. Хіба що тільки внутрішньо здивуватися, це я визнаю, що це таки трапилося за нашого життя. Однак жоден камінь з муру мого світогляду, жоден світ для мене не завалився і на його руїнах не постав новий. Бо цей новий світ був зведений в голові ще тридцять років тому і залишається незмінним донині. Можливо, саме через це, тепер був позбавлений тих болісних відкриттів істини, яка поступово, хочеться у це вірити,  відкривається деяким  співвітчизникам. 

Навпаки, від повідомлень, які пройшли інформаційним простором, про вилучення підручників з історії на окупованих ворогом територіях, заборону згадувати імена певних історичних осіб війнуло часами радянського дитинства і юності. Усе це я вже знаю і проходив. Тільки у зворотньому напрямку – від заборони до відкриття – правдивої історії, заборонених авторів, творів, історичних подій і осіб.  

Я добре пам’ятаю часи, коли у школі дітям не називали прізвища Грушевський, Петлюра, Винниченко. Єдиною і кінцевою метою Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (так тоді ці події годилося називати) було возз’єднання України з Росію, Петро І був другом, а не катом України, шведи – ворогами, а не європейськими союзниками, Мазепа зрадником, а не останньою надією на збереження козацьких вольностей та автономії, Катерина ІІ освіченою імператрицею, а не могильником Гетьманщини та Січі. У шкільній програмі з літератури не було Багряного, Самчука, письменників Розстріляного відродження. Не було визвольної Революції 1917-1921 років, УНР, російського ультиматуму УНР, Крут, ІV Універсалу з проголошенням незалежності, зате була Громадянська (!) війна, бандити-петлюрівці,  визволителі-червоноармійці. Не було національної реакції у вигляді ОУНівського українського підпілля у міжвоєнні роки – прямого наслідку поразки у визвольних змаганнях 1917 року, не було насильницької колективізації, не було Голодомору… Цей перелік брехні – про трактування подій 1939 року, поділ двома тоталітарними режимами Європи, спільні паради підрозділів Червоної Армії  з вояками гітлерівського Рейху на окупованих територіях, подій радянсько-німецької війни 1941-1945 років можна продовжувати безкінечно. Все було під забороною, або трактувалося лише так, як було вигідно загарбнику, який вдавав із себе старшого брата.    

Вже за часів пізнього Кучми – раннього Януковича я бурхливо посперечався з однокурсником-другом, який після закінчення навчання у Чернівцях повернувся до Донецької області, в якій мешкав. Його холодний, розсудливий, аналітичний розум вже тоді зауважив майбутні великі проблеми для України у цьому її регіоні. Про що друг сигналізував у циклі з кількох блискучих аналітичних статей. У них, зокрема, йшлося про свідоме формування місцевими елітами, з корисною політичною метою, звісно, окремої донбаської ідентичності, показане на численних прикладах; множення численних стереотипів, на кшталт, «Донбас годує всю Україну»; про засилля російської культури та фактично радянського ерзацу історії годі й казати. Усе це було ще за часів до першого Майдану, під час виборів 2004 року і в наступні роки.  

З притаманною мешканцям майже балканської Буковини гарячковістю, я не хотів слухати голосу холодного розуму. Головним аргументом всупереч був мій особистий досвід. Знання не прийшли до мене від народження, я теж пройшов через школу брехні і замовчування, але попри усе це довідався правдиву історію. На що мій товариш спокійно, до речі, я давно уже визнав тодішню його правоту, заперечував: не рівняй усіх до себе, ти не звичайний читач. За душу і розум ширшого кола осіб потрібно змагатися правдою: не покладаючись на випадок, чи, тим більше, залишаючи цю справу на випадкові обставини.

Приблизно так, як останні років двадцять це робив ворог. Цілеспрямовано отруюючи мозок не тільки своїх громадян, але й мешканців сусідніх територій і цілого світу. Власною пропагандою, трактуванням подій минулого, формуючи потрібні собі смисли і закладаючи у підсвідомість людей потрібні сенси. Використовуючи для цієї страхітливої світоглядної війни усі доступні площадки – від дитячих мультфільмів, на кшталт, історій про пришелепкуватого, жадібного і зрадливого київського князя і його мудрих богатирів, до численних мильних опер і серіалів. Усе це працювало на потребу імперії, рясно засіюючи лайном людський мозок, який 1989 року не отримав життєдайного щеплення правди й очищення.  Врешті, зовсім скоро саме життя засвідчило, що наша з другом дискусія про визначальну роль світогляду у багатьох важливих подіях була  аж ніяк не теоретичною. Спочатку 2014, під час першого неспровокованого нападу Росії на Україну, відтак 24 лютого 2022 року…

Нині це вкотре підтвердили знайдені у полонених московських окупантів документи. З краденими, безчесними та такими, яких ніколи не існувало «днями російської воїнської слави» і  «перемогами». На кшталт цілковито сфальсифікованої «Куліковской битви», в якій один ординський хан Тохтамиш розбив іншого хана Мамая; «Бородінськой битви», в якій Наполеон розбив росіян і вже за тиждень зайняв Москву.

Їхні дії щодо вилучення з бібліотек і знищення шкільних підручників з історії, української історичної та художньої літератури.  Формування списку відомих українців, згадки про яких повинні бути стерті з пам’яті громадян. До переліку заборонених вже потрапили гетьман Війська Запорозького у 1687-1709 роках Іван Мазепа; голова Директорії УНР у часи Визвольних змагань 1917-1921 років Симон Петлюра; очільник Організації українських націоналістів у Польщі та в’язень німецьких концтаборів Степан Бандера; головнокомандувач УПА і голова українського націоналістичного супротиву в 1943-1950 роки Роман Шухевич; радянський дисидент, політв’язень і голова Народного Руху України, Герой України В’ячеслав Чорновіл.

Усі ці вчинки окупантів  вже не просто орвеллівські, гіпотетичні, а цілком реальні. Відбуваються з нами і у наш час. Від них знову війнуло смертельним смородом наскрізь прогнилої, загрузлої у брехні та репресіях новітньої російської імперії, яка сім десятиліть маскувалася під СРСР, а нині, так само маскуючись під Росію, суне сюди знову. Убиваючи українців,  несучи руйнування, біль, сіючи ненависть і брехню. Тільки правда, помножена на силу Збройних сил України, може завадити проклятим зайдам реалізувати свою мету: не просто вкотре загарбати Україну, знищити кращих її синів й доньок, але стерти навіть саму історичну пам’ять про існування українців.

Жодної альтернативи, окрім перемоги, убивці, які прийшли у наш дім,  нам не залишили.

In hoc signo vinces!

Юрій ЧОРНЕЙ

Колаж: https://ms.detector.media/

 ПІДТРИМАЙТЕ BUKNEWS