Те, що залишиться після кожного з нас...

 

Сьогодні, 8 червня, у дружини мемуариста і письменника Петера Деманта – одного з творців чернівецької легенди – день народження. І трохи більше ніж рік, відколи Ірини Вєчної вже немає на цьому світі. Їй могло бути сьогодні тільки 96, проте навіть навіжені оптимісти насправді не вічні. (Вдячні автори, книги яких, в силу свого фаху, вона прискіпливо редагувала, даруючи їй надрукований примірник, жартома його підписували: «людині з найоптимістичнішим на світі прізвищем»). Своє змагання із повною ровесницею королевою Єлизаветою ІІ, яке сама Ірина Вєчная жартома порівнювала з відомим із літератури заочним батлом між Елочкою-людожерочкою і Вандербільдихою - донькою американського мільярдера, у травні минулого року вона програла.

 

Їй ще вистачило сили волі, щоб за рік до свого відходу самотужки, без сторонньої допомоги, вирватися з притулку для неповносправних людей. Її обманом помістила туди доглядальниця. Складно достеменно сказати, що стало головною причиною: незмога більше терпіти вибрики примхливої старої жінки, чи непереборним виявилося бажання чимшвидше накласти руку на її нехитре майно. У будь-якому разі, воістину сталева воля Вєчної, хоча фізичні сили її вже майже залишили, зуміла спочатку переконати персонал богадільні прислухатися до її пояснень, згодом викликати представників фірми, яка зголосилася опікуватися нею до смерті за генеральську квартиру її батька, а відтак допомогла повернутися у нехай і пограбовану за час вимушеної відсутності, але таку рідну домівку. Більше за зникнення якихось речей, Ірину Вєчную засмучувала втрата паперів, записів про власне життя, з якими вона, вже майже осліпла, змагалася в останній рік життя. Більшість наших розмов останнього року телефонного спілкування стосувалися цих прикрих обставин.

 

Ірина Вєчная просто фантастично, часто з очевидною шкодою для самої себе, уміла псувати стосунки з людьми. Вже навіть ставши залежною від їхньої допомоги та уваги. Поважні науковці довірливо зізнавалися мені, що просто бояться із нею спілкуватися. За майже 12 років знайомства і тісного спілкування я був невільним свідком більшості подібних розривів. Щось подібне не раз вона намагалася втнути й зі мною. Тільки моя непохитна відданість і її мудрість, яка врешті брала гору над миттєвим поривом, дозволили нам зберегти дружбу.

 

Можливо, тому тепер я єдиний, хто переймається дивним питанням. Долею капсули з її прахом. За життя Ірина Вєчная висловлювала бажання, щоб її прах просто розвіяли. На могилі не вказували імені, так наче її самої ніколи не існувало. Чоловік-чернівчанин не розумів цього прагнення до цілковитої анонімності і приписував його психологічним травмам дружини родом з дитинства у сталінській Росії. Вічний спочинок її кремовані тлінні рештки, на мою думку, мали би знайти у могилі батьків на Новодівочому цвинтарі. Поруч із могилою чоловіка Петера Деманта, капсулу якого вона за свого життя туди урочисто підпоховала. Ту саму, яку я не дав вилучити і прислати мені до Чернівців, коли в її голові сяйнула така шалена думка.

 

Ще до активної фази російсько-української війни, від двох останніх доглядальниць Ірини Вєчної намагався довідатися, що буде з прахом близької мені людини. Обіцяли повідомити, але хіба живим є діло до мертвих? Не впевнений що тривалішим за напис на граніті, але однозначно кращим пам’ятником їй буде моя книжка. І це тішить. Але сумніви теж присутні. Невже навіть таке насичене подіями, змістом і тривале життя, з усіма його радощами, болями, надіями, розчаруваннями, прагненнями, враженнями, врешті виявляється лише купкою безіменного попелу, до якої нікому нема діла? Що ж тоді залишиться після кожного з нас, про яких не напишуть книжки?