Те головне, що робить Україну – не Росією (думка)
Моє особисте національне відродження наприкінці 80-х почалося з демократичного. У радянській школі, нехай навіть формально українській, українство не виділяли. У сім’ї, двоє представників якої з власного життєвого досвіду знали, що таке радянські репресії, на ньому не акцентували. Не хочу узагальнювати досвід всього мого покоління, бо у кожного його представника він був особистим, але я раніше довідався про злочини радянського тоталітаризму, а вже потім, що значною мірою вони стосувалися українців і України. Формально це трапилося завдяки так званій горбачовській перебудові і гласності, а фактично через те, що соціалізм, якому цей радянський король Лір хотів (на словах) надати людського обличчя, давно вичерпав свій історичний ресурс.
Цілком може бути, що інформація про таємний додаток до пакту Молотова-Ріббентропа, яким радянський вождь Сталін і нацистський фюрер Гітлер цинічно розділили між собою Європу; спільні паради радянських і німецьких союзників на руїнах кинутого ними у вир Другої світової війни вільного європейського світу; розтоптана тоталітарними чоботами військ Варшавського договору Празька весна 1968, на знак протесту проти чого у Києві спалився Василь Макух, обурили мене значно раніше, ніж вразила у саме серце правда про Голодомор 1933 року, про визвольні змагання 1917-1921 років, перепоховання у Києві поета Василя Стуса з побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, замордованих у радянських таборах.
Але, можливо, це й на краще, що для мене громадянське і національне прозріння відбулося саме у такій послідовності. Крім власного етнічного походження, з усіма притаманними йому історичними національними травмами, саме сформований вже понад три десятиліття тому стійкий демократичний світогляд служить надійною бронею від спроб політичних пройдисвітів зруйнувати мій світ, в тому числі для захисту українства. Широка демократична основа фундаменту, на якій зведено мій український храм, не дозволяє його звузити чи спотворити нечистими намірами.
Один камінь у цьому підмурівку, поза сумнівом, носить ім’я академіка Андрія Сахарова. І це якраз той добре відомий в історії випадок, коли реальну постать цілком заміщає її міфологізований образ. Водночас, на відміну від покоління наших дітей, для мене Андрій Сахаров не зовсім міфічна постать з минулого. Я на власні вуха чув його викривальні промови з трибуни радянського парламенту після перших напіввільних виборів наприкінці 80-х, бачив, як його перебивав Горбачов, глузуючи з інтелігентської незграбності і вікових вад вимови. А потім було повідомлення про раптову смерть із запискою: «завтра на нас чекає бій» (у парламенті).
Колишній політв’язень комуністичного імперського режиму, Чернівчанин Йосип Зісельс привітав рішення депутатів Івано-Франківська, які залишили у місті вулицю Андрія Сахарова. Знав про діяльність Сахарова і позитивно до неї ставився ще один колишній політв'язень, чернівчанин – москвич з примусу. Петер Демант (Вернон Кресс) розповів про випадок, який трапився з ним 1979 року під час подорожі до Махачкали. «Сусід років за сорок – ерудований хімік з Москви – намагався пояснити мені (я прикидався, що нічого не відаю) проблему заслання академіка Сахарова до Горького. Та тут я знав значно більше за нього», – записав у щоденнику колишній гулагівець. Проте бути відвертим із незнайомцем остерігався, підозрював, що випадковий попутник пов’язаний з «хитрим домом».
Це вже згодом відкрито ходив на мітинги і збори, організовані Музеєм і громадським центром «Мир, прогрес, права людини» імені Андрія Сахарова. Вернон Кресс – частий гість Сахаровського центру. Тут у нього брали інтерв’ю американці. Письменника запрошували для виступів перед школярами, пропонували читати лекції про ГУЛАГ ліцеїстам міліцейського коледжу, вчителям, залучали до перевірки учнівських творів на тему репресій. Зусиллями Міжнародного історико-просвітницького правозахисного і благодійного товариства «Меморіал» удалося скласти першу карту із назвами, місцями розташування всіх досі відомих таборів. До справи долучилися Сахаровський центр, товариство «Возвращение», які спільно донесли до широкої публіки частину спогадів про минуле.
2006 року саме центр Андрія Сахарова делегував своїх представників на похорон чернівчанина Петера Деманта у Москві - одного із найшанованіших своїх членів. У документальному романі "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" є окремий розділ із назвою "Застереження старого чернівчанина", в якому фактично передбачено сьогоднішні події.
Не впевнений, що демократичний світогляд, широта поглядів на проблеми, повага до людських прав і свобод сприяють досягненню політичних тактичних цілей, але достеменно знаю, що цей шлях точно веде до храму. Врешті це те головне, що робить Україну – не Росією.
Юрій ЧОРНЕЙ
На фото:
У це майже неможливо повірити, але Фейсбук нагадав саме сьогодні. "На прохання вдови письменника Вернона Кресса – колишнього чернівчанина Петера Деманта – надіслав український переклад «Зекамерона ХХ» в бібліотеку Сахаровського центру в Москві. Патрон центру, виступи якого пам’ятаю з часів прямої трансляції З’їздів народних депутатів СРСР кінця 80-років, один з дуже небагатьох громадських діячів Росії, демократія яких НЕ закінчилася на українському питанні."
