Стежку листям замело

Що не кажіть, але осінь, попри всю свою красу, тугою серце огортає. Навіть за клиновим листочком, який ще чіпко тримається на материній вітці перед тим, як назавжди впасти долу на сиру землицю.

Неквапом іду по давній, як цей ліс, звивистій стежині, що тягне вгору, а від так – у далеку низину, де побіля змілілого джерельця неодмінно побачу давній кущ калини. Він приваблює особливо. Бо і тепер, вже під зиму, палахкотить рясними кетягами плодів, яких вистачить птаству, а також одинокому мандрівнику, котрий заблукав у чари прадавнього лісу.

Ні, пізня осінь не просто віддає свої молодшій подрузі віжки правління в царстві краси. Прислухаєшся до шурхоту перезрілого насіння ясенів, торкнешся долонями студеної кори берізки і здається, що вони ось-ось загомонять про щось своє, ніжне і навік прощальне.

З-поміж червонястої гущавини молодого дубняка несподівано блиснув чорними очима терен. Теж прив’яв у чеканні великих перемін. Вони вже на порозі. І тільки темно-сині намистини терпких грон нагадують про вчорашнє тепло, в якому дозріли на втіху людську.

А за околицею села плаче сиротиною беззахисна озимина. То по-під лісом, то над ставами. Одна-однісінька на все поле. Зупиняюся, як перед найдорожчою святинею. Так воно і буде: злетить один за одним місяці, й тугим колосом знову задзвенять дозрілі хліба. Тримайся, нивко!

І знову, вертаючи додому, шукаю давню стежину. Ту, що пізня осінь листям замела.

Іван Агатій, заслужений журналіст України

Фото з сайту http://poet.inf.ua/