Спомин про уродженця Косівщини Юрія Петричука, який плекав, беріг щемний вогонь рідного слова на буковинській Вижниччині

Він народився і виріс у казково-чарівному краї серед Карпатських гір у селі Малий Рожен Косівського району на Івано-Франківщині. Тут, здається, кожен другий горянин мав поетичний дар. Із-під його пера народжуються вірші, притягують до себе кришталево чистим звучанням.

Власне, таким увійшов у цей неповторний світ і Юрій Петричук, який зі шкільної парти тягнувся до красного слова, а відтак, навчаючись на факультеті журналістики Львівського держуніверситету сповна відшліфовував його, додавав  багатого змісту і ледь не пісенного звучання. Свій трудовий шлях Юрій Петричук розпочав у Сторожинці кореспондентом районного часопису, а через деякий час перейшов працювати у Глибоку. Саме у місцевій газеті і звела нас доля з ним на журналістській ниві. В очікуванні власного помешкання, бо перевели на роботу з Хотина, Юрій на декілька місяців навіть прихистив мене у своїй глибоцькій невеличкій квартирі.

Словом, готували газетні матеріали, жили разом, а поетична душа молодого митця щиро плекала надію на вихід у світ першої власної збірки віршів. І це таки сталося у 1990 році, коли у Чернівцях у видавництві «Буковина» Юрій Петричук зміг надрукувати на власні кошти тоненьку книжечку під назвою «Дорогою до храму».

У своїй передмові до цього видання Галина Тарасюк – член Спілки письменників України написала зокрема: «Благословенна будь-яка людська творчість, а тим більше творчість у всесвіті Слова. Є в цій святій Робітні людського духу титани і генії. Але немислима поезія і без скромних і чесних трудівників, що прирекли себе на непросту судьбу опікатись,  каратись, берегти і плекати священний вогонь рідного слова.

Таким чесним трудівником  і є Юрій Петричук, який уміє гідно 

Нести свій хрест і втоми не відчути

Розп’яти біль на скелях самоти

З-за білих гір що Богом незабуті,

Угледіти зорко й далі йти…»

Свою журналістську працю Юрій Петричук ряд років продовжив у Вижниці, де очолював і творчий колектив районки, водночас умів і не полишати писати вірші.

Але знову ж таки непередбачувана доля привела його у далеку путь за океан, куди переїхав на запрошення рідні в Аргентину. Нібито все складалося добре, та одного дня невгамовне серце журналіста і поета не витримало і перестало битись у далекому вже 2001-ому.

Завтра, 13 травня, Юрію Петричуку виповнилося б шістдесят п’ять літ. Тож пом’янемо його і низько схилимо голову перед світлою пам’яттю газетяра і Поета!.

Василь ГЕЙНІШ,  журналіст

P.S.  Цікаво зазначити, що одинадцять уродженців Косівщини стали лауреатами найпрестижнішої премії імені Шевченка. 

На знімку: ось таким він був, ось таким і запам’ятався нам назавжди.

Слова, відточені, як леза,

Не люблять у своїм ряду

Того словесного протеза,

Що наче дичка у саду.

Слова близькі, далекі й дальші,

Немовби птиці на снігу.

Лиш ті, котрі не знали фальші,

Живуть і в спеку, і в югу.

Якщо не з пуху ти, а з криці,

Я вас у пісню переллю, -

Три слова, наче три зірниці,

Що впали, - Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ.

***  

Тихе соловейкове сопрано

Горлицям заснути не дає,

Лише з парку пісня Челентано,

Збуджено динамік виграє.

Плачуть, заливаються гітари

Тугою морською далини.

В танці закружляли юні пари,

Втомлені від музики й весни.

В серці западає нота кожна,

Піснею вчарований і я.

Тільки на душі чомусь тривожно,

Бо ніхто не чує солов’я…

 Нам потрібна ваша підтримка –  ПІДТРИМАЙТЕ BUKNEWS благодійним внеском.