«Солов’ї в неволі не співають». Та ще й, на превеликі жалі, вже й не прилітають
Ну треба ж так, аби саме у благовісній од Господа порі, коли в урочищі Цваньський міст на Заставнівщині, коло малої Батьківщини Василя Бабуха Вікна, пишно спалахнув унікальний за красою горицвіт, у садку вишневому соловейко защебетав, й вийшла його давноочікувана книжка. Творчя річ – з надунікальних, бо так з любов’ю, так глибоко, а головне – компетентно заслужену хвалу Матері-природи ніхто ще не воздавав. Що, власне, простежується в кожній оповідці, кожному рядку, де наш Василь осяжно відкриває досі незвідане, наче давно бачене, але завжди щось нове. При цьому що також важливо ніскілечки не перебільшуючи. Що допомагає читачу повніше пізнавати світ природи, допомагати їй зберігати надбання первозданої краси.
Гай, гай, не раз буваючи з ним на її теренах, покійний казав: «Мой, Ваню: ади, я і ти не раз писали про той горицвіт чи берегову ластівку. Добре. Але повсякчас упевнююся, що замало, що треба глибше. Бо це, Іване, природа. Вона як тая надглибинна джерелиця, в яку б скільки не заглядав, а дна не побачиш...». У чому упевнюєшся від прочитаного в оповідках тих «солов’їв», котрі в неволі не співають. Була б чергова стріча, я б у дружньому спорі про те і про се, посперечавшись, додав: «А чи знаєш, Василю, що наші з тобою солов’ї через брутальне втручання людини в царину Матері-природи уже кільканадцять років до нас з того вирію не вертають, збившись з міграційного для себе путі». Та не вже не скажу, не посперечаюся: нашого Василя вже нема та й не буде, його світла душа на небесах.
Днями побувавши на рідній для себе Заставнівщині, звісно, не обминув того Цванського мосту, де ніби в пам’ять про автора книжки з його творчого доробку, знову на всі усюди горить-палає горицвіт. Од спомину обпекла гірка сльоза. У сумній задумі природньо, як це буває у подібних ситуаціях, здалося, що ось-ось десь з-за окрайця цієї унікальної місцини зрине Він – наш Василь Бабух. І, знявши з плеча свою фотоапаратуру, з якої ніколи не розставався, скаже: «Почекай, я ще ось тут, ще там, а потім на отім пригірку. Де ще таке диво побачимо». Чекав би і цілий день, бо ніби самі небеса віщували, що то була наша остання стріча. На тому Цванському мості. Коло малої Батьківщини нашого Василя, свого Вікна, яке він любив незрадливою любов’ю.
Іван Агатій.
благодійним внеском.
