Похорон на буковинській Гуцулії: як було колись і ще донедавна...

Журналіст Іван Агатій відстежував давню-предавню традицію в путильському Селятині. І очевидно востаннє. Бо ця традиція, відколи гори та доли Карпатські, на превеликі жалі відходить в минувшину.

Як сотню, а може й тисячу літ тому, про померлі душі на Гуцулії вістувала трембіта і плакала флояра. Ще за життя мій давній товариш і колега по перу Степан Сопетик розповів про похорон літнього трембітаря, якого звали просто Йванком. Той Йванко був добрим, щирим, співчутливим. Попри всю свою зайнятість коло маржини він захоплювався трембітарством. Ще загодя дідо змайстрував йому той інструмент. Невеликий, зручний і коли Йванко вигравав на давньому інструменті, мелодія нагадувала звуки чобанської флояри. І як кращому трембітарю, йому доручили сповіщати про померлі душі. І грав, вигравав Йванко. Аж дух перехоплювало, коли з верхів на долину линули звуки диво-інструмента, на якому він трембітав і... свій похорон. Але сталося так, коли уже вкотре він вістував про ще одну померлу душу, сам упавши на землю. Упав, поцілував її і вже не встав. На знак пошанівку на смерть Йванка на всі гори вістили дванадцять найкращих трембітарів Гуцулії.

На жаль, ця сумна-пресумна традиція, свідком якої був і я в Селятині, відходить у минувшину. Порядок у трембітарів, що вістують про померлі душі, теж давній, як світ. Скажімо у Довгопіллі, Стебнях, Плиті, Греблині, інших гуцульських селах, трембітарі трембітають усі три дні. Спочатку на найвищій кичері аби всюди почули, а опісля вже біля обійстя покійного.

– “Але май, Іване, на увазі і таке”, – казав Степан Сопетик. – “Де-де, а саме у наших Буковинських Карпатах, до мерця неодмінно приходила також флояра.

Це лишень увечері. І грала мелодії такі, що душа і серце плакали. Та переводяться і флояристи. Та й мелодії призабуваються”.

– “Трембітарі, Степане, грають винятково на смерть горянина?”, – допитувався у свого товариша по журналістській роботі.

– Можна, – казав, – і ще деінде. Та справжній трембітар, який від щирого серця береже традицію, ніколи від неї не відступиться. Як, власне і ті, що за моєї пам’яті грали в Селятині. І може востаннє. Жаль, сумно. Отже традиція багато в чому і зобов’язує.

А дасть Бог, ще не раз побуваю в далекому гірському Селятині, але вже без Степана Олексійовича Сопетика, котрого з верхів на долину в останню путь проводжали під спів трембіт і під плач флояри.

Іван Агатій,
заслужений журналіст України