Найдивніший борщ у житті, дипломатичне випробування і Божа анонімність (BukNews на День журналіста)

Щодня вирушаючи у дорогу, ніколи не знаєш напевно, скільки вона триватиме і куди врешті заведе. Напевно саме з цієї причини деякі журналістські розслідування стають справою всього життя. 

Між довідкою Консульського відділу Посольства України в Російській Федерації (28.08.2009) про моє перебування у Москві і накладною Нової пошти (03.06.2021), що доставила матеріальне втілення тієї поїздки вже колишньому українському консулу, який підписував колись ту довідку, відстань майже в дванадцять років.

Ні я, вирушаючи тоді до Москви під опіку українського консула Володимира Саєнка для зустрічі з вдовою письменника Вернона Кресса – колишнього чернівчанина, ні, переконаний, сам український дипломат теж родом із Чернівців, не уявляли, що котрогось звичайного літнього дня – через довгих дванадцять років – я зможу надіслати йому до Києва примірник моєї книжки «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».

Дорогою до Росії, під час денного перебування у Києві, відбув приємну процедуру нагородження Всеукраїнською журналістською премією імені Івана Франка. Власне саме ця відзнака, присуджена напередодні за газетну публікацію про гулагівського романтика з Чернівців, спричинила усі подальші події, що розтягнулися на дванадцять років. Від пропозиції міської влади вирушити у журналістське відрядження до знайомства з дружиною письменника.

Дружба з нею, в ході якої, часом з палкими суперечками, визрів намір написати книгу – це вже цілковито моя заслуга. Якби хтось із нашого тандему виявився іншим за психологічними і моральними якостями, майже впевнений, нічого путнього із цього  не вийшло б. Так доля іноді несподівано зводить між собою абсолютно різних людей, яких, здавалося, ніщо не могло поєднати, щоб подивитися, що з цього вийде.  Щось на кшталт того, у чому був переконаний сам Альберт Айнштайн. Це він  якось зауважив, що за допомогою збігів у людському житті Бог зберігає анонімність. А життя саме підбирає знаряддя для своїх справ. 

А тоді, майже дванадцять років тому, окрім теплої зустрічі з Іриною Вєчною, яка навіть нагодувала мене власноруч приготованим борщем (дивнішого за який я не куштував жодного разу в житті), бо, як довідався згодом, генеральська донька ніколи не любила куховарити :) , але який мені дуже смакував на кухні цієї 83-річної тоді жінки,  мимохіть довелося також виконати важливе дипломатичне завдання: фактично перевірити на собі, чи дотримуються росіяни міжурядової угоди про безвіз без обов’язкової реєстрації у компетентних органах, яке Росія часто де факто відмовлялася виконувати щодо громадян України. Для цього і знадобився той консульський лист з витягом із міждержавної урядової угоди, щоб було що заперечити на російсько-українському кордоні, якби раптом у російської сторони з’явилися якісь претензії до мого перебування в Москві. 

Книжку про колоритного чернівчанина, у життя якого вклалося все ХХ століття, Володимир Саєнко придбав також у подарунок колишньому Надзвичайному і Повноважному Послу України в Росії Олегові Дьоміну, який був в курсі всієї цієї історії. Вже згодом, досліджуючи архів Вернона Кресса, я знайшов підтвердження, що цей чернівецький москвич з примусу не забував колишню історичну Батьківщину. Не тільки підтримавши проголошення незалежності України, але й написавши/подарувавши Чернівцям свою книгу про їхній золотий вік.

У серпні 2001 року подружжя зверталося до Посольства України в Росії із проханням посприяти у пересилці чотирьохсот примірників нової книги «Первая жизнь» про Чернівці. (Лист від 06.08.2001 року адресували на ім’я Надзвичайного і Повноважного Посла України в Росії Миколи Білоблоцького). Однак відповіді на пропозицію не надійшло, – написала Ірина Вєчная на копії послання.

Друга спроба повернення Вернона Кресса до Чернівців, очевидно, дякуючи новій мозаїці збігів, виявилася більш результативною.   

Юрій Чорней

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Така собі зухвала спроба вхопити швидкоплинне життя за поли піджака (нічна рецензія)