Така собі зухвала спроба вхопити швидкоплинне життя за поли піджака (нічна рецензія)
Не те щоби документальний роман Юрія Чорнея "Вернон Кресс. Життя під прикриттям» - така собі зухвала спроба вхопити швидкоплинне життя за поли його піджака - потребував якихось спеціальних знань для читання і сприйняття. Навпаки!
Навіть якби раптом комусь трохи забракло інформації про загальновідомі події світового чи вітчизняного контексту, на тлі яких розгортається ця життєва історія, журналістський, а не науковий підхід до оповіді легко заповнює цю лакуну. За давнім журналістським правилом усі необхідні роз’яснення включено у текст, а не винесено у прикінцеві примітки, як практикують науковці.
Проте ця простота сприйняття, звісно, аж ніяк не означає, що професіоналам - історикам, політологам, культурологам, географам тощо тут нічого шукати. Окремі аспекти тексту, нову інтерпретацію нібито добре відомих подій і усталених суджень, врешті масштаб, обсяг і глибину проробленої роботи справді здатні оцінити тільки такі спеціально підготовлені читачі. (Власне, як і в будь-якій іншій сфері людської діяльності). Саме це нещодавно засвідчила кандидатка історичних наук Анна Скорейко, яка під час розмови із автором напрочуд легко прочитала/виявила/відчула приховану співзвучність між «Верноном Крессом» і дослідженням «Відвага і страх» відомої Олі Гнатюк.
Про пряму аналогію між "звичайною чернівецькою історією" на тлі ХХ століття і відзначеною Гран-прі Форуму видавців 2015 року книгою польської дослідниці звісно не йдеться. Однак типологічно, безумовно, це книги одного ряду, що одразу вловив фахівець. Розповідь про масштабні події - війни, репресії, політичні катаклізми - з перспективи особистої історії, заснована на щоденниках, спогадах, листах дозволяє поглянути на минуле з нового, несподіваного і незвичного ракурсу. Особисте сприйняття відомих подій, долі реальних людей раптом стають тим людським виміром світової, вітчизняної і міської історії, який змушує замислитися не тільки над минулим, його впливом на сучасність, але й інакше поглянути на своє власне місце у цьому світі.
Читаючи книжку, славетний життєпис… –
І це (кажу я) автор справді називає людським життям?
Невже, коли я помру і мене не буде, хтось так само опише й моє життя?
(Ніби хтось по-справжньому знає щось про моє життя, –
Навіть я сам думаю часто, що знаю насправді мало
чи й зовсім нічого про власне життя;
Лише кілька натяків,
кілька невловних розпливчастих здогадів, іносказань,
Які я намагаюся нині позбирати докупи для себе самого.
Уолт Уїтмен. Читаючи книжку.
(Переклад Леся Герасимчука)
(Останнє фото Tetyana Strylchik).
