На Буковині у тіні лісу зітхнула осінь

Зупинившись бодай на мить о цій благословенній Господом порі у затінку давньої діброви, не байдужим серцем відчуваєш, що якраз тепер і дерева моляться, віддаючи данину Небесам і Матері-природі за вдаровану красу.

Як ось, приміром, на вершинах перевалу Фальків, де рання осінь все відчутніше заявляє про свої права у всьому, що бачить око. Так, окремі дерева зокрема клен-явір осипав долу майже все своє вбрання. І лише могутні смеречини, зітхнувши тінями, сповідують, що так й повинно бути.

Неквапом, йдучи бескидом перевалу, де щойно, за кількасот метрів промайнуло кілька могутніх зубрів, потішився, що вони є і вовіки будуть. Адже саме присутність цього звіра переконує, що без нього Карпатам не обійтись. Без нього й самі гори біднішими стануть. І саме від цієї чистопородної популяції, яку не замінить жодна надумана їх помість. Це на зарубку «спецам» з різних установ та відомств, котрі затуманюють мізки тим, що якраз задуманий «експеримент» суттєво допоможе прибавити звіра в угіддях Карпат.

У жодному разі. Це щось на рівні видумок про фантастичну чупакабру, якої в природі не було і бути не може. Але ж щоби прибавити популяції нашого чистопородного зубра, треба про нього дбати на державному рівні. А, отже, менше стріляти. Хіба що по вовках.

Та геть ті думи сумні. Краса Карпат ранньої осені, яка манить все далі і далі в гори, настроює, що все буде гаразд. І то завдяки лишень нашій турботі. На державному, вивіреному досвідом рівні. І не марнуючи при цьому казкові кошти на створення вольєрів, від яких поки що жодного пуття.

Тимчасом на краєчку бескиду, що за бозна скільки відстаней над рівнем моря, уздрів цілу смужку гірської ромашки, яка замилувала зір і яка цвіте до перших заморозків. Така ця чічка гарна та мила, що справді очей не відірвеш. Здається, що вона щойно розквітла, наче прибавляючи краси рідним Карпатам. Як, власне, і знаменита арніка, без якої ці гори не уявляються і яка є чи не головною їх візитівкою.

Не без складнощів, спричиненими суцільним бездоріжжям, побував в улюбленій Сараті. Де досі на перекір часу збереглися обриси знаменитої гаті, звідкіля по Білому Черемошу сплавляли свого часу найкращу в світі деревину, де збереглися горбки братніх поховань Першої світової війни. І всього-на-всього кілька хатчин. Ото і все.

Букеток ромашок за жовтогарячої калюжниці поклав на гробівець Івана Хімчинського, котрий у числі небагатьох буковинців брав участь в далеких 50-х на війні в Кореї. А опісля Іван Миколайович з притаманним для горян завзяттям, заготовляв для сплавів деревину, доглядав маржину, і, як тільки міг, старався для блага своїх гір. А хтось з хуторян забирався в засвіт, на флоярі людську жалобу виповідав. Як і по ньому самому, коли Бог і його покликав на Небеса.

Тієї миті здалося, що Сарату в кілька хатчин сколихне дзвін з великої Свято-Іванівської церковиці. Та б’ють по ньому тільки раз у рік. На Іванів празник. У тіні молитовної тиші карпатського лісу, де за горами гори, зітхає рання осінь. В далекій Сараті також, де спів сопілки ще не вмер.

Іван Агатій, заслужений журналіст України

Редакція BukNews запрошує своїх читачів стати співтворцями нового порталу www.buknews.com.ua