На Буковині у кінці ХVIII-початку ХХ століття була знать: про це свідчать архівні джерела

Джерела з історії знаті на Буковині кінця ХVIII-початку ХХ століття у фондах Державного архіву Чернівецької області  

Перебуваючи на окраїні Європи, територія Буковини наприкінці XVIII ст. опинилася в полі зору різних правителів. У 1774 р., скориставшись результатами воєнних дій Російської імперії проти Османської імперії, австрійський цісар Йозеф ІІ анексував територію Буковини. Відтоді впродовж останньої чверті ХVIII та всього XIX ст. цей лісистий малозаселений край став простором освоєння та об’єктом колонізації австрійськими бюрократами.

Здобувши територію, де панували середньовічні порядки, а в лісах переховувалися втікачі із сусідніх земель, не дивно, що з погляду австрійських військових службовців заведений у краї лад видавався архаїчним, а назва «Buchenland» («край буків») до падіння Габсбурзької монархії закріпилася в парі з «Bärenland» («край ведмедів») та, відповідно до уявлень про залежність цивілізованості від географічної широти, асоціювалася з «відсталим краєм».

Після розвідувальних експедицій території Буковини у звітах до Відня австрійські військовики писали, що шляхта та духівництво тут були неосвіченими та не мали виховання, навіть владика православної церкви був малограмотним, а ченці не зналися навіть на питаннях релігії. Лише один боярин Базіль (Василь) Бальш був освіченим: крім румунської, знав латинську, французьку та німецьку. В «Описі дистрикту Буковина» (1775) генерал Габрієль фон Сплені, що очолював окупацію Буковини, виходець із протестантської родини та вихованець Терезіанської академії, був прикро вражений загальним низьким культурним рівнем краю, зокрема способом життя місцевої знаті:

Шляхтичі не звертають ані найменшої уваги на своє житло. Вони живуть серед лісу, у маленьких, низеньких, збудованих на турецький лад будинках. Тому не викликає подиву, що шляхетські будівлі щодо сільських […] майже нічим не відрізняються.

На момент приєднання території Буковини до Австрійської імперії найвищими станами тут вважалися бояри, мазили та резеші. Бояри як найпривілейованіші володіли посілістю та обіймали посади при молдавському князівському дворі. Свої земельні володіння на Буковині мали бояри Бальш, Ґоян, Гурмузакі, Костін, Морґулець, Стирча. Натомість мазилами називали нащадків бояр, що не обіймали державних посад. Резеші були співвласниками земельних наділів, трохи більших, ніж у решти селян, та мали низку привілеїв. Була ще т. зв. ходачкова шляхта — це збідніла безземельна знать.

Під умовним визначенням «буковинська знать» ми розуміємо локальну еліту різного національного походження, які отримали підтвердження знатного титулу та проживали на території Буковині у складі Габсбурзької імперії. Формуючись у однорідному соціокультурному просторі вони володіли деякими спільними рисами та культурними практиками, вирізнялися не лише шляхетним походженням, але й способом мислення, культурою, вихованням, становою замкненістю

Перші зацікавлення дослідженням джерел знатних родин на Буковині виходило із колоніального дискурсу західних чиновників, які розглядали цей край як екзотичну колонію Австрійської імперії. Одним із «першовідкривачів» та збирачів документів з історії знаті на Буковині був Франц Адольф Вікенгаузер. У 1837 р. він поселився у Чернівцях, займаючи посаду фінансового радника в управлінні державними маєтками та маєтками Православного релігійного фонду Буковини. Хоча Вікенгаузер народився в м. Вурцбах в Нижній Австрії, краєзнавство Буковини стало для нього справжнім захопленням. Не зважаючи на те, що на думку істориків його праці не вийшли за рамки аматорства, беззаперечну цінність становлять зібрані ним документи, в т.ч. з історії боярських родин та їхнього землеволодіння молдавського та австрійського періоду. Частина цих документів здебільшого у вигляді копій та німецьких перекладів увійшла до особового фонду Державного архіву Чернівецької області (далі – ДАЧО) «Вікенгаузер Франц Адольф (1809-06.04.1891) – буковинський історик» (ф.1024). 

Джерела з історії знаті на Буковині перебували в центрі наукових зацікавлень румунських дослідників міжвоєнного періоду, які зосереджувались на вивченні генеалогії знатних родів, з метою обґрунтування, що автохтонне населення Буковини мало молдавське походження. Генеалогічними студіями буковинської знаті у міжвоєнний період займалися Теодор Балан, Костянтин Логін, Сімеон Релі, Іон Сбієра, Євген Козак. Найбільш яскравим прикладом є роботи архіваріуса, історика СевераЗотти (1873-1943), який власне походив із буковинського знатного роду. Перекладач та історик літератури НіколайТкачук-Албу, висвітлюючи життя та діяльність композитора ТудораФлондора, дослідив також генеалогію родини Флондор та Добровольських фон Бухенталь. 

У радянський час дослідження знаті було опосередковане марксистсько-класовим підходом, тому ця соціальна група висвітлювалась як поміщики-експлуататори, як то у збірнику документів та матеріалів «Боротьба трудящих Північної Буковини проти соціального і національного гноблення у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.» (1979). Натомість студії знаті поза Радянським Союзом виникали на ґрунті зацікавлення нащадками історією своїх родин. До прикладу, публіцистична робота нащадка знатного роду Емануеля Міхаеля барона фон Капрі – «Buchenland: ein o?sterreichisches Kronland verschiedener Vo?lkergruppen». Невелике дослідження, присвячене систематизації походження  знаті на Буковині в час австрійського правління присвятив німецький вчений Еріх Прокопович. Загалом, слід визнати, що на відміну від галицької шляхти, буковинська знать як окрема соціальна група ще не отримала широкого висвітлення в сучасних дослідженнях.

У часі створення Буковинського крайового архіву у 1907 р. на заклик директора архіву Володимира Мільковича чиновники та приватні особи долучилася до формування архівних фондів. Так, нащадки давньої знатної родини ротмістр та поштмейстер Деметр фон Ґоян, державний адвокат Леон фон Ґоян та великий землевласник Ґреґор фон Ґоян — передали 1910 року до архіву родинні документи (8 одиниць), зокрема й диплом від польського короля Яна Собеського, у якому йшлося про звільнення сім’ї від податків на землях Речі Посполитої. Проте до нашого часу ці документи не дійшли. Що не викликає подиву, адже територія Буковини починаючи з часу Першої світової війни потерпала від зміни влади, що супроводжувалось нанесення шкоди архівним документам.

Напередодні Першої світової війни документи Буковинського крайового архіву зберігались у будинку крайової управи. Під час війни документи, які мали найбільшу цінність, були вивезені до Відня, а ті що залишились були частково знищені або пошкоджені російськими солдатами, що окупували місто. 

Після входження Буковини до складу Королівської Румунії у грудні 1918 р. буковинський архів перейшов під опіку Чернівецького секретаріату внутрішніх справ, де пролежав у непристосованих умовах підвалу. У 1919 р. частину документів (протоколів, документів і книг), збережених в архіві Державного управління внутрішніх справ Австрії у Відні повернули для відновлення архіву в Чернівцях. Через декілька післявоєнних років почалось робота над створенням державного архіву Буковини. До того часу в Чернівцях багато громадських архівів залишались в державних установах. Створена у 1924 р. комісія державних архівів Буковини, що діяла у місті Чернівці, зосередила у своєму фонді справи, що належали військовій адміністрації з часів австрійських генералів Сплені та Енценберга (1774-1786), справи повітового управи Буковини (1786-1836), та автономного управління Буковини (1848-1918). Також справи Галицької губернської управи, під юрисдикцією якої Буковина перебувала у 1786-1848 рр.

Член комісії, гімназійний професор та історик Теодор Балан зробив значний внесок для того, щоб документи, які стосуються в тому числі місцевої знаті, були збережені у фондах архіву. Передусім це документи щодо власності маєтків, підтвердження шляхетських грамот. Теодор Балан займався дослідженням джерельної бази походження буковинської знатті. Зокрема працював із документами Буковинського крайового трибуналу, глибоко дослідив генеалогію буковинських знатних родин Гурмузакі та Грекул, а також видав брошурку про шляхетський суд (Forum Nobilium) на Буковині

Комплекс матеріалів, що нині зберігаються у фондах ДАЧО та стосуються знаті на Буковині за часів австрійського правління можна класифікувати за такими основними групами:

• метричні книги

• законодавчі акти

• документи про підтвердження знатного походження (свідоцтва Станового виділу, копії сертифікатів, герби, родоводи, дублікати та свідоцтва про хрещення)

• облікові документи – реєстри, списки, алфавітні покажчики

• угоди купівлі-продажу майна, боргові зобов’язання, підтвердження прав власності, поділ маєтків між спадкоємцями, інвентарні описи маєтків

• особисте листування.

Володіючи посілістю, розкиданою в різних аграрних місцевостях Буковини, знать мала практику будівництва храму в громаді свого проживання, виступаючи часто ктитороми церкви, з якою як наслідок пов’язувалися й їхнім родинним життям, як то вінчання та хрещення. Записи про народження, шлюб та смерть віруючих парафій різних громад на Буковині містяться у фонді 1245 «Книги актів цивільного стану (метричні книги) нинішньої Чернівецької області»  ДАЧО за 1784-1940 рр. У метричних книгах зазначали ім’я і прізвище новонародженого, дату народження, номер будинку, віросповідання, імена батьків та хрещених, та їхній соціальний стан. Записи велися старомолдавською, церковнослов’янською, латинською, німецькою, а наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у громадах з україномовним населенням та, що важливо українськими священниками у парафіях – і українською. Дрібну знать священники записували здебільшого дотримуючись ще давньої молдавської традиції «raze?», «mazil», стан панів ідентифікували як «boiar», рідше «cavaler», «baron», в записах українською використовували поняття «шляхта». На жаль, через неповну підбірку книг та початок датування книг здебільшого з 1840 рр. встановити розлогу генеалогію знаті становить труднощі. Дані в метричних книгах демонструють поширення серед буковинської знаті змішаних шлюбів та збереження сімейної замкненості стану, дозволяють встановлювати матримоніальні зв’язки між знаттю, а також дають можливість встановити числові показники найменш дослідженої знатної групи – дрібної шляхти.

Загалом аналіз метричних книг засвідчує, що здебільшого знать на Буковині була дрібною, чиї роди походили від молдавських станів — мазил та резешів. Найчисленнішу групу становили збіднілі безземельні шляхтичі з Галичини та Буковини. Ця група була розпорошена в сільських громадах — «бросківецька шляхта» (с. Бросківці), шляхта у Волоці та Панці. Їхній спосіб життя майже не відрізнявся від способу життя решти селян, хіба лише за винятком особливої ідентичності — «шляхетського етосу». Це своєю чергою створювало казус, який на Буковині знайшов відголосок в народному вислові: «Шляхта як мак [численна], а воші як біб [бідна]» .

Група законодавчих актів, які є важливими джерелами з історії буковинської знаті, найбільше зосереджена в таких архівних фондах ДАЧО як Галицька губернська управа (намісництво) у справах Буковини (ф. 1026), Буковинська окружна управа (ф.1) та Буковинська крайова управа (ф.3). Виняткове значення для вивчення буковинської знаті має патент від 14 березня 1787 р., який зрівняв права молдавських бояр на Буковині із галицькою шляхтою, створив прецедент для інтеграції колишньої молдавської знаті до соціальної структури Габсбурзької монархії. В архівних фондах ДАЧО зберігається копія патенту. Патент встановлював порядок надання знатних титулів для буковинської знаті. Згідно до цього документу звання графів і фрайгеррів / баронів могли отримувати ті боярські сім’ї, які за часів Молдавського князівства обіймали одну з 12-ти найвищих державних посад та мали не менш як 3 тис. флоринів річного прибутку. До стану панів зараховували також єпископа Буковини. Лицарського стану набували всі інші бояри, а з мазилів — ті, хто числився в реєстрах Молдавського князівства. На Буковині титул «Ritter von» (лицар) здобули бояри та мазили, решта менш значної знаті могла сподіватися лише на приставку (предикат) «von». У такий спосіб буковинська автохтонна знать символічно встановила зв’язки зі знаттю Габсбурзької імперії. Оригінал декрету підписаний цісарем Йозефом ІІ знаходиться у фонді «Hofadelsakten Directia Allgemeines Verwaltungsarchiv» Австрійського державного архіву у Відні, підписаний як «Mutter Patentd[e]to 14/3 [1]787: Verfassungen Bukowina». Документ має паралельні тексти німецькою та румунською мовами..

На фото: Патент імператора Йосифа ІІ від 14 березня 1787 р.

Патент від 14 березня 1787 р. і в подальші десятиріччя діяв юридичною основою для здобуття аристократичного титулу. Іншою легітимацією аристократичності слугував указ цісаря Йозефа ІІ про створення та компетенції земських судів (в мовній практиці частіше називали шляхетськими судами (Forum Nobilium) та включення Буковини до юрисдикції Станіславського шляхетського суду. Шляхетський суд спочатку розглядав цивільні та кримінальні справи знаті (згодом лише цивільні). Натомість Становий відділ (Collegium Statuum) сейму розглядав докази, які представляла шляхта, і визнавши їх достатніми видавав підтвердження (легітимацію). Крім цього, легітимація вписувалась до метрик, якщо прохач погоджувався з встановленими умовами. Така процедура підтвердження знатного походження тривала до 1817 року, до часу реорганізації Станового виділу.

Для того, щоб нове шляхетство могло зрівнятись з давнім потрібно було отримати від сейму «індигінат» (з лат. право на членство) затверджений монархом. Сейми надавали його шляхті лицарського ступеня (І-го ступеня). Індигінат обов’язково треба було представити президенту краю та іншим особам, призначеним для цього монархом.

У 1861 р. Буковина остаточно була відокремлена від Галичини та отримала статус окремого коронного краю, того ж року почав діяти Буковинський крайовий сейм як представницько-законодавчий орган в краї. У 1865 р. архів справ шляхетського стану у справах буковинської знаті перейшов від станового виділу Галицького сейму у відання крайового виділу Буковинського сейму. Згідно до повідомлення від 2 листопада 1866 р. адресованого крайовому виділу Буковинського сейму від першого маршалка Галицького сейму Леона Людвіка Сапіги до Чернівців були передані такі документи:

1. Акти легітимації буковинської знаті

2. Шляхетські книги:

а) Маєстатична книга, Том І, куди записували імена знаті, яка підтвердила своє походження. 

б) Покажчик до книги, том І

в) Книга зарахування до шляхти, том І

г) Книга дипломів. Том І

д) Покажчик до цієї книги, том І

е) книга виключення із матрикулу, том І

є) Покажчик до цієї книги, том І

3) Акти загальних справ безпосередньо з Буковини під назвою «Generalia Bukowina».

4) Шість візерункових гербів буковинських.

На фото: копія свідоцтва про шляхетність, виданого Івану Семаці, 1806 р.

Вірогідно, що ці документи під час Першої світової війни були передані на збереження до Австрійського державного архіву, де зберігаються по нині у фонді  Adelsgeneralien: Galizien, Bukowina. Натомість у фонді виконавчого комітету Буковинського сейму (ф. 2) зберігаються листування з Галицьким намісництвом про порядок ведення книг реєстрації і видачу свідоцтв про присвоєння шляхетських звань, рішення про їх присвоєння та скасування, різноманітні скарги власників маєтків. Зокрема копії свідоцтв про шляхетність (Attestatum super Nobilitaten), що підтверджували привілеї знаті Молдавського князівства. Свідоцтво (Attestatum), видане Івану Семаці 20 серпня 1806 р. написане латинською, з перекладом на молдавську, та скріплене особистими печатками та підписами. Його шляхетність підтверджувалась тим, що він був сином Андрея Семаки, внуком Констянтина Семаки, правнук Іоана Семаки, які володіли титулом мазил. Іоан Семака як мазил отримав підтвердження володіння вотчиною у селі Волока у грамотах, виданих молдавськими воєводами від 9 червня 1650р. та 30 листопада 1655 р..

Нащадків, які пізніше представляли докази свого походження від предків, що були в минулому «імматрикульовані» крайовий виділ також записував до своїх книг. Йоган барон Капрі у проханні до крайового виділу у 1895 р. просив надати копію сертифіката знатності та внесення записів до шляхетської метрики на основі того, що його батько Йинош та дідусь Андреус (Аведіґ) внесені до матрикулу. Для підтвердження він також надав свідоцтво про хрещення, складену на основі метричних записів вірмено-православної церкви в Сучаві. Такі матеріали дають можливість прослідкувати генеалогію та матримоніальні зв’язки буковинської знаті. Проте ця група документів містить генеалогічні відомості про походження знаті не раніше XVII ст. 

На фото: Герб родини Капрі

Для підтвердження шляхетського походження Крайовий виділ герцогства Буковина видавав «Adelscertifikat» – заключення крайового виділу за підписом крайового маршалка, у якому підтверджувалась легітимація приналежності до шляхетського стану на основі записів у Буковинській шляхетській метриці (Bukowiner Adelsmetrik) У документах ДАЧО щодо визнання знатного походження здебільшого є виписки з сертифікатів, і лише декілька оригіналів, як от сертифікат виданий Амбросію Барбіру, сину Міхаеля Барбіра та внука Еліаса Барбіра, чия легітимність (стан лицарів) підтверджувалась попереднім записом його дідуся у буковинській шляхетській метриці та новим записом його особи у метриці. В архівному фонді Крайового виділу (ф.2) містяться генеалогічні та геральдичні матеріали – генеалогічні таблиці та дерева, найбільш рідкісною групою є геральдичні зображення, зокрема добре збереглись герби родини Капрі, Задурович, Амірович.

Зокрема у фонді Буковинської крайової управи (ф.1) ДАЧО відклалась унікальна копія «Алфавітного списку, складеного на основі цісарського патенту від 14 березня 1787 р.» та Буковинської метрики знаті до кінця червня 1888 р., які в означений період дістали аристократичне звання. У таблиці зазначено дату та назву інституції, яка присвоїла знатний титул, хрещене ім’я та прізвище членів родини, місце народження (батьківщину), характер та інші персональні особливості, знатний предикат та герб родини, джерела на основі яких базується присвоєння аристократичного титулу та приміток. У цьому списку зазначено 178 родини, їхньою батьківщиною зазначена Буковина, за виключенням чотирьох осіб з Галичини (землевласники Каєтан Петрович, Петер Ромашкан, барон Михайло Ромашкан, Іоан Волчинський). У примітках зазначаються сторінки буковинської метрики знаті під назвою «Bukowiner Majestätsbuch» (з нім. «Буковинська маєстатична книга») із відповідними даними про шляхетське походження. Ці матеріали дозволяють зробити попередні спроби обрахунку чисельності знаті стану панів.

На фото: копія Алфавітного списку буковинської знаті 

Серед інших облікових документів цінним є список буковинських населених пунктів і їхніх землевласників від 6 червня 1802 р. У списку міститься перелік 266 населених пунктів та власників, яким належала частка землі в цих територіях, із зазначенням знатного звання, у разі якщо таке було. У цьому списку звертає на себе увагу зазначення титулу «граф» поруч із прізвищем великого землевласника Лоґотетті. Він володів земельними площами в Дихтинці, Кімполунзі, Репуженцях, Усть Путилі, Конятині, Межибродах, Захаричах, Розтоках, Горішніх та Долішніх Шерівцях, в Банилові, а місцем проживання було місто Чернівці. Проте цей титул був лише номінальним, адже як йдеться у поясненні до крайового губернаторства від 31 серпня 1844 р. щодо прохання власника в громаді Шерівці Алоіса Лоґотеттті про підтвердження його іноземного графського титулу, згідно до патенту від 14 березня 1787 р. він міг претендувати лише на титул лицаря.

Формування буковинської знаті було безпосередньо пов’язане із землею, яка була об’єктом їхніх домагань та джерелом доходів. Бояри володіли землями на основі пожалувань молдавських господарів або купівлі земельних володінь у інших власників. Виходячи з цього найбільш репрезентативними є документи у фонді Крайової табули (ф.979) – об’ємних реєстраційних книг, де відклались копії документів (переважно німецькою, є молдавською (румунською), латинською, польською, зрідка французькою). Майно колишніх бояр, мазилів, резешів  не залежно від розмірів записували до Буковинської крайової табули позначаючи як велика власність.

Фонд Крайової табули Буковини становить велику кількість матеріалів про нерухоме майна знаті та проливають світло на їхні ділові контакти, сімейні зв’язки та корпоративну культуру. Реєстраційні книги табули велися відповідно до характеру документів, на обкладинках книг досі збережене старе шифрування та назви, проте в описах фонду ДАЧО, складеного в 1964 р. цього поділу не зафіксовано. Відповідно до старої класифікації в «Liber granicialium» був зафіксований результат діяльності «австрійської розмежувальної комісії» з метою встановлення прав власності. Документи, що стосуються передачі майна від одного до іншого власника містяться в «Liber Instrumentorum». Копії документів про майно ще до австрійської окупації увійшли до «Liber Instrumentorum antiquorum. Документи про придане містяться в «Pactorum dotalia», в «Liber Testamentorum» має записи, які підтверджують право на власність та копії заповітів. При перегляді книг у фонді ДАЧО вдалося виявити лише одну книгу «Pactorum dotalia». Рішення судів знаходяться в томах «Relationes» та «Contractum antiquorum». У цьому фонді унікальними за характером інформації, до прикладу, є копії шлюбних контрактів. Так, у контракті Ґеорґа фон Флондора та Ізабели фон Бухенталь (батьки — Теодосіус та Аделе Добровольські фон Бухенталь із громади Рогожешть), складеному в 1850 р., зазначено придане нареченої налічувало 10 тис. гульденів. Як свого часу вдалося з’ясувати Т.Балану, більша частина книг крайової табули (бл.60-70) була втрачена під час Першої світової війни. 

Вагомим джерелом для шеститомного збірника документів Теодора Балана «Documenre Bucovinene» (I-V, Cern?u?i; VI Bucure?ti, 1942) стали документи т.зв. Forum Nobilium – шляхетськго суду. Шляхетський суд був утворений у 1804 р. в Чернівцях на підставі декрету цісаря від 22 лютого 1804 року та об’єднаний із Чернівецьким дистриктним і карним судом. Після його ліквідації у березні 1856 р. його справи були передані до Крайового суду Буковини. Справи останнього утворюють однойменний архівний фонд ДАЧО (ф.115), що містить 114004 одиниць зберігання з 1781 по 1918 рр., здебільшого німецькою мовою, є тексти румунською та латинською. Тут є судові описи стану поміщицьких маєтків, з яких дізнаємось про власників маєтків, землеустрій, розміри наділів, наявність сільськогосподарських об’єктів на території маєтків, прибутковість, вартість, фінансовий стан маєтків. У протоколах справ про визнання прав власності спадкоємців великих землевласників зокрема довідуємося, що у 45-річного померлого Габрієля Добровольського фон Бухенталя серед спадкоємців залишилися дружина Єлізавета (з роду Манескул), однорічна донька Марія та брат Теодор, що проживав в громаді Топорівці. У власності Габрієля було майно громадах Михальча Чернівецького повіту та в селі Ступка Сучавського повіту. Після смерті Габрієля його брат Теодор, що був одним із найбільших великих землевласників на Буковині, став опікуном вдови та доньки родича.

Досить інформативним джерелом служать протоколи про оцінку майна великих землевласників. Крім орних земель, полів, пасовиськ та лісових володінь, у них містяться описи житлових та господарських споруд (винокурні, млини, склади, погреби), що дозволяє проаналізувати не лише господарську структуру, а й частково дає уявлення про приватний простір та соціальну структуру маєтків. За описом 1850 р. житловий будинок родини лицаря Міхаеля Зотти в громаді Вікно мав перший поверх палацу складався 5 відділень та погребу, другий з 7 відділень – 2 салонів, 5 кімнат, мав балкон з видом на парк. Будинок для слуг мав 2 кімнати. Поруч була стайня для коней та котельня.

Окреме місце займає колекція документів сім’ї Флондор (ф. 1243) – великих землевласників шляхетського походження. Родина Флондор належала до старомолдавської знаті, яка в середньовіччі носила прізвище Альбота (Albota). До колекції входять рукописні оригінали та копії документів румунською, німецькою, польською, російською, французькою, та латинською особистого та побутово-господарського характеру. Це генеалогічні таблиці, переклади молдавських грамот, договори купівлі-продажу виписки із протоколів крайової табули, табулярні свідоцтва, квитанції, копії розпоряджень щодо доменіяльного управління, повідомлення, залізничні квитки, кулінарні та косметичні рецепти.

Найбільшу групу становлять епістолярні джерела- листи від родичів, комерційних партнерів, слуг, записки, засвідчення (розписки про купівлю), офіційні листи представницької влади в краї (маршалка сейму, крайової управи, Буковинської шкільної ради). Представлені у архівному фонді листи здебільшого адресовані великим землевласникам Ніколаю Флондору та його синові Ґеорґу Флондору та стосуються господарських питань, рідше приватних. Зокрема є листи дружини Ніколая Флондора Катерини (з роду Кирстя). Унікальна сімейна колекція дозволяє досліджувати приватне, повсякденне життя знаті.

Окрім господарських питань, ці особові джерела дозволяють відстежити особливості еволюцію розмовної мови та епістолярного стилю в середовищі буковинської знаті. Переважаюча частина адресованих листів написані молдавською – кирилицею або латиницею, – датуються 1805-1860-тими роками, є декілька листів 1870, 1872 рр., найпізніше датування – 1911 р.

У листуванні кола рідних та друзів родини Флондор звертає на себе увагу вживання французьких слів та фраз. В одному з листів, без датування, підписаний шваґровою Людмилою є фрази українською мовою транслітеровані латиницею, що мають жартівливі конотації. На наше припущення лист адресований пану Ґеорґу Флондору від сестри його дружини Людмили (з родини Добровольських фон Бухенталь). Адресатка вітає батьків (Papa und Mama) із народженням сина. Текст написаний німецькою з окремо виділеними фразами розмовної української транслітерованих латиницею, що вжиті із жартівливою метою – «Szo znala to upowila», «Na rodyne pisalajemo try kuritka».

Дружина Ґеорґа Флондора Катерина користувалась послугами секретаря, тому у листах засвідчувала свою особі підписом, натомість більшість листів колекції написані власноруч адресатами. У найранішому листі (1845) Катерина Флондор підписалась кирилицею, на пізніших листах латиницею. Більшість листів молдавською мовою адресовані саме Катерині Флондор, з чого можемо припустити, що вона переважно спілкувалась румунською мовою.

Розлогі генеалогічні таблиці родини Флондор чітко вказують, що знатні родини найчастіше брали шлюб із представниками своєї соціальної групи. Відтак Флондори пов’язані із буковинськими знатними родами Бухенталь, Гурмузакі, Василько, Петріно, Зотта. Що зафіксовано також завдяки приватному та діловому листуванні. Значна частина листів до Ґеорґа та Катерини Флондор надіслані від Ґеорґія Гурмузакі та його дружини Євфросинії, що була рідною сестрою Ґеорґа Флондора. У цьому близькому родинному листуванні розкриваються й особливості вживання імен у пестливій формі – Іза (Ізабелла фон Флондор), Фроса (Євфросинія Гурмузакі), Жорж (Ґеорґ Флондор), Катінка (Катерина Флондор).

Завдяки закордонним паспортам, виданих Ґеорґу Флондору (1828 - 1893) крайовим президентом Буковини можна побачити, що в середині ХІХ ст. за відсутності прямого залізничного зв’язку з Буковини подорожували до Відня через Львів та Краків. У Молдову він їздив у сімейних справах (1854 р.) на три місяці, при цьому шлях лежав з Сторожинця через Синівці, разом з ним їхали слуги Іван Колотило та Іван Чемний. Примітно, що ці документи досі не отримували широкого наукового вжитку.

Отже, архівні фонди Державного архіву Чернівецької області поповнювались документами з особистих архівів буковинських знатних родин ще з часу створення крайового архіву на Буковині. У міжвоєнний період після скасування австрійського шляхетства у 1919 р. та входження Буковини до складу королівства Румунія законодавчі, приватно-майнові, судові  документи та шляхетський архів буковинської знаті попри деякі втрати були систематизовані комісією державних архівів Буковини.

Частина дескриптивних архівних джерел частково дозволяє аналізувати регіональну ідентичність, ментальні та господарські особливості буковинської знаті. Вже на початку ХIХ ст. вони опановували німецьку мову та культуру як домінантні в Габсбурзькій імперії, але при цьому в особистому, родинному колі спілкування продовжували спілкуватися молдавською, у приватних листах та офіційних документах підтверджувати свою особу підписом молдавською.

Загалом, джерельна база з історії буковинської знаті у фондах ДАЧО характеризується деякою фрагментарністю у зв’язку із частою зміною влади у ХХ ст. на території Буковини та нанесенням шкоди, а то й знищенням документів, здійсненого російськими окупаційними військами у період Першої та Другої світових війн. 

 Катерина Валявська

Нва основному фото: Герб родини Капрі