Лукавством лебединого заказника в Чорториї не порятуєш

І це ясно, як Божий день. Та, на жаль, не всім. І передусім тим, хто в себе вдома не бачить біди, що поглинула унікальний в державі природний об’єкт. Чому і з якої причини, над пекучою проблемою розмірковує журналіст-природознавець Іван Агатій

Ой, людоньки добрі! Чули? Он голова брусницької ОТГ Василь Шемчук, до складу якої входить маленька причеремошська Чортория, ні сіло, ні впало з власного безголов’я щойно зробив «феноменальне відкриття»: на рукотворних озерцях, де щосизону зазимовували сотні і сотні лебедів-шипунів, там їх на сьогодні залишилося всього-на-всього пара-друга. І 1,3 мільйона бюджетних гривень не допомогли: лебеді, які зимували у Чорториї ще з 1980-х, покинули озеро

Ну, і молодець той Шемчук! Усе він бачить і теперечки на всі усюди плеще язиком, що біда сталася, бо, бачте, замість води площі тих колишніх озер, у яких свого часу водилася сила-силенна всілякої риби, затягнули болота. Та так, що лебедю ніде крилом хвилю сколихнути. А де ж тая вода забринить, коли все зруйновано: повністю понищені греблі, занедбане узбережжя. Одне слово, пустка пусткою. Що справді тому лебедю-шипуну ніде сісти та крилом воду сколихнути. На щастя, лебідь від природи – птиця мудра. Дружно стала на крило і без проблем перезимовує тепер на незайнятих льодами водоймах, зокрема Дністровському водосховищі.

А Шемчук тимчасом, «розмірковуючи» над причинами біди, зазначає, що подібного не сталося б, якби було достатньо фінансування для життєдіяльності заказника. Зверху. Як кажуть, не більше, не менше.

А ти, мой, Василю, мой, як голова ОТГ, не такої вже й бідної, де був, бачачи, як на очах марніє заказник? Та ти, чоловічку, якби тверезо дивився на речі, а ще й любив неперевершену природу в причеремошській зоні, на лоні якої зростав наш неперевершений Іван Миколайчук, то ти б лопнув і таки виділив дещицю на порятунок лебединого заказника. А так, як здуру сказав один «геніальний» політик, має те, що маємо. Болота у ріст людини і пару-другу лебедів-шипунів, які з тих боліт ніяк не годні вибратися.

Зате, що сталося в лебединому заказнику, очолювана тобою, Василю, громада має гріх перед його будівничим Леонідом Шайовичем Фуксом, котрий, без перебільшення, вклав душу і серце, аби він був у цій Богом благословенній місцині. А щоби цей об’єкти повноцінно функціонував, аби тут сповна водилася риба, а на перезимівлю звідусіль зліталася лебедина братія, Леонід Шайович, як директор неполоківського гравійно-щебневого заводу, розпочинав свій робочий день з огляду заказника. Бувало, знаючи, що я затятий прихильник любительської риболовлі, Леонід Шайович казав: «їдь, Ваню, в Чорторию, скажи, що від мене.»

Але нема того всього, що створив для нас усіх подвижник Леонід Фукс, на жаль, уже покійний. Є тільки констатація фактів і болота за якими нічого не видно…

Іван Агатій, Заслужений журналіст України