«І тієї ж ночі за мною прийшли…» Історія п'яти чернівчан, яких у ніч з 13 на 14 червня, як і тисячі інших ні в чому не винних людей, вирвали зі звичного життя і вислали на вірну загибель до Сибіру

 

Спочатку гамузом наділивши мешканців приєднаних територій власним громадянством, не запитуючи їхньої на це згоди, а відтак отримавши примарні підстави підозрювати їх у зраді та нелюбові до міфічної нової Батьківщини. (Не всім так "пощастило", як Ользі Кобилянській, якій радянський паспорт принесли просто додому. У випадку більшості мешканців Північної Буковини це трапилося звичайним розчерком пера десь у Москві 8 березня 1941 року).

 

У нібито союзних незалежних республіках злочинний наказ центру взяли до безумовного виконання. Коліщатка єдиної тоталітарної державної машини, зцементованої єдиною партійною ідеологією і наскрізною каральною структурою, запрацювали над його реалізацією. У Чернівцях відповідне рішення продублювали 8 червня 1941 року. Не приховуючи ні мети, ні засобів. Для його виконання мобілізували майже 3 тисячі комуністів і комсомольців, 121 перекладача – нові ощасливлені громадяни не завжди розуміли мову своїх благодійників, 269 автомобілів, 2803 підводи. І, звісно, товарні вагони з діркою у підлозі, без нар чи навіть підстилки, якими новий контингент, як худобу – по 30-40 голів у кожному – мали доставити на поселення до Сибіру. Прописали навіть те, кому дістанеться покинуте майно спеціальних переселенців.

 

 

Більшість депортованих згодом згадували, що про майбутнє ґвалтовне переселення навіть не здогадувалися. «Одного чудового (лише за метеозведенням) літнього дня ми не працювали – проводилася протиповітряна репетиція. Я, сміючись, влігся на ношах, і мене, уявно пораненого, тягали парком, перев’язували, вважаючи жертвою авіаційного нальоту. І тієї ж ночі за мною прийшли…», – написав у «Лаборанті» тодішній працівник Чернівецького краєзнавчого музею Петер Демант. Заклад розташовувався у кількох приміщеннях колишньої резиденції митрополитів.

 

Вже через 10 днів перший секретар Чернівецького обкому Комуністичної партії України товариш Грушецький доповідав про результати депортації 13-14 червня з Буковини майже восьми тисяч буковинців особисто першому секретарю ЦК КП(б)У товаришу Хрущову.

 

З певними регіональними відмінностями, усе відбувалося за наступною схемою: між другою та третьою годиною ночі солдати НКВС або конвойні приходили на квартиру, де проживали сім’ї, що підлягали виселенню, оголошували про вислання і давали час на збори. Іноді пів години, частіше 20 хвилин.

 

Сім’я 17-річної чернівчанки Маргіт Бартфельд, яка мешкала у будинку на розі нинішніх вулиць Гете-Лисенка, поспіхом скидала речі у великий клунок, який зробили з кількох покривал. 26-річна Гелла Іппен з батьками із зачитаного прибульцями папірця зрозуміла лише свої прізвища. Добре, що випускниця Сорбонни додумалася прихопити з собою в дорогу подарований батьком з нагоди успішного завершення вивчення бактеріології мікроскоп. Випускник вищої технічної школи у Брно, теж чернівчанин, Юліус Вольфенгаут так поспішав під час зборів, що замість пари, прихопив одразу два лівих черевика для лижних прогулянок, за які все одно згодом був вдячний долі. Дивовижним чином "соціально небезпечні" елементи жодного опору ґвалтовному виселенню не чинили. Принаймні джерела не зафіксували таких фактів.

 

Далі вантажівкою безлюдним містом, що спало, до залізничного вокзалу. Голів «соціально небезпечних» родин відділяли від решти членів сім’ї. Для них призначалося не заслання, а ув’язнення. «Соціально шкідливі» сім’ї поблажливо не розділяли дорогою. Кілька днів маневрів у межах залізничної станції – поки довозили решту бранців, формували переселенський ешелон – і нарешті в дорогу. За час, поки переповнені вагони стояли у залізничному тупику, родичі і просто знайомі, приносили нещасним на станцію гроші, різні речі. Передавали у шпарину крихітного заґратованого віконця майже під дахом тюрми на колесах.

 

Відтак кілька тижнів тряски на схід, пропускаючи військові вантажі на захід: почалася радянсько-німецька війна. Частину вагонів чернівецького ешелону відчепили у переселенському таборі Мошково під Новосибірськом, частину у Черемошниках, ще хтось потрапив одразу до Пудіно, на р.Чузик. На всіх все одно чекав Васюганський район Наримського округу, з найбільшими у світі Васюганськими болотами… (Територія Новосибірської, Томської і Омської областей).

 

Кілька десятків кілометрів від бараків пересильних пунктів до трюму річкової баржі, яка мала розвести чернівчан річкою Об та її притокою Васюган до різних місць поселення, здолали пішки. У непристосованих до російського літнього бездоріжжя міських туфельках і черевиках. Висаджували по кілька родин просто на крутому березі Чорного Васюгана уздовж шляху слідування баржі: Красноярка, Сталінка… Найважче, за зізнанням Петера Деманта, було повірити, що навколо – реальний світ. Що він існує одночасно з яким-небудь Віднем – досить лише сісти на потяг й забратися звідси. Розум відмовлявся осягнути всю дивовижність, неможливість змін, які випали на їхню долю. 

 

Чимало переселенців померли вже першої голодної зими. "Зима – почали мерти, хліб по картках, 1943 року – тиф. Нас виселили в школу. Переступали через мертвих… Пригадую мертвими лежали всі із сім’ї чернівецьких аптекарів на прізвище Лукач…», - поділився спогадами Пауль Вексельблат. Для тих, хто все таки вижив, тут почалася довга дорога мук, страждання і випробувань. (Дізнатися про те, чим завершилися життєві історії згаданих та інших чернівчан, які тісно переплелися між собою, можна зі сторінок книги "Вернон Кресс.Життя під прикриттям").

 

 

Петер Демант, Маргіт Бартфельд-Феллер, Пауль Вексельблатт, Гелла Іппен, Юліус Вольфенгаут – усіх цих різних за соціальним походженням, вихованням і життєвими пріоритетами колишніх чернівчан поєднало місце злочину. Злочину, який 80 років тому вчинили особисто проти цих п’яти сталінський режим і радянська тоталітарна держава. Режим, що так само як і нацистський, знищив мільйони громадян, але про відродження ідеалів якого багато хто марить і нині. У ніч з 13 на 14 червня 1941 року цих чернівчан, як і тисячі інших ні в чому не винних людей, вирвали зі звичного життя і вислали на вірну загибель до Сибіру.

 

Список постраждалих, насправді, кожен може доповнити сам: іменами рідних, їхніх друзів, просто знайомих… Живих свідків сталінських злочинів, які могли б розповісти свою життєву правду усім любителям червоних прапорів, стає все менше. Людська спільнота справедливо багато говорить про голокост, натомість сталінські злочини замовчують й досі. І в цьому є велика несправедливість. Не всі свідки, як це зробив Петер Демант, залишили після себе докладні письмові свідчення про ті страхітливі дні. Дехто, наприклад, і досі жене від себе минуле. Але це той його єдино можливий людський вимір, який один тільки й має значення. Звісно, якщо не бажаємо одного разу самі почути вночі грюкання у двері власної оселі.