Голови Юрківецької ОТГ Віталій Шафер: Село моє, доле моя

Село моє, доле моя

Голова об’єднаної громади

Віталій Шафер, як істинний патріот села, очоливши громаду, знав на що йшов. Адже його робота не просто з низки найвідповідальніших, а із тих значимих, без яких громада не в змозі обійтися. Тільки уявити: одразу вісім сіл, і кожне з яких одне одного більше.

— Та й ще найгоноровіше, — жартома додає Віталій Вікторович. — А якщо серйозно, то про кожне справді романи писати можна.

Про що вже в статусі голови Юрківецької об’єднаної територіальної громади Чернівецького району, устигнувши з’їсти пуд солі на посаді, він може вповідати до безкінечності. І про свої рідні Ржавинці, Боянчук, Горошівці. І звичайно про самі Юрківці. Тому керувати громадами цих великих сіл справді не кожному по плечу. Та життя є життям. Воно не питає. Тому так судилося-велося, що на певному етапі воно й визначило долю свого лідера об’єднаної громади. А саме Віталія Вікторовича Шафера.

Знаючи, що день у день тих пекучих справ у нього не початий край, все одно під час чергової стрічі запитав: «Як настрій? Маєте на сьогодні конкретні плани?».

— Тих справ у мене і моєї команди — як доброго поліття. Вже цієї миті намітили з командою довести до пуття те, що не впорали учора. А тут, не озираючись, треба передусім братися за те, що горить, коли війна тугою огорнула громади від села до села. Та так, що справді серце плаче. Тому в центрі головним з головних завдань є постійна підмога фронту нашим хлопцям, котрі героїчно боронять без винятку кожну п’ядь нашої священної землі української і, на жаль, нерідко гинуть на полі брані. В цьому плані не до статистики. Та мушу сказати: на сьогодні ми відправили вже понад 40 тонн продукції — тушонок, консервації, всього того, на що здатні наші сільські майстрині. Лагодять від душі і щирого серця, усвідомлюючи, що це хоч і частиночка, але все одно в цьому внеску — і наша перемога. І знаєте, відколи ця біда, я особисто жодного разу ні від кого не почув бодай натяку на предмет того, що «дали б більше, але не можемо». Навпаки, від села до села чую в громадах: «Скільки треба, стільки й дамо». І головне також те, що наші майстрині знають, що саме треба, бо в рядах захисників-героїв воюють і вихідці з їхніх родин. Тому кому, як не нам…

За все без винятку болить в голови громади. Для нього чи не найпріоритетнішим завданням є турбота про зайнятість людей роботою. Сказати, що кожен її знайде до душі та ще й з високою платнею — значить злукавити. Та сказати тим часом є про що. Сьогодні на терені Юрківецької ОТГ працюють дві цегельні, чимало родин успішно для власного набутку займаються городництвом та садівництвом, добре налагоджено приватний м’ясний бізнес. Та й поле у добрих руках. Та все одно, як переконує і сам Віталій Вікторович, люди нерідко звертаються по роботу за покликом. Та як би не хотів сам голова їм у цьому підсобити, на сьогодні це об’єктивно неможливо. І люди розуміють свого лідера, зважаючи й на глобальність ситуації, яку принесла війна.

Що ж до зайнятості людей роботою, то у планах Віталія Вікторовича тіснішає співпраця з керівниками сільськогосподарських агрохолдингів, котрі господарюють на полях об’єднаної громади. Розуміння є. Адже, окрім вирощування зернових культур, коли, як не сьогодні, треба впроваджувати, а вірніше відроджувати, тваринництво, розвивати переробку продукції галузі. Не все так просто. Соняшник, соя, ріпак — що? Посіяв, змолотив і в комору. А тваринницька галузь тим часом — то пекельна праця. Але вона неодмінно буде відроджена на терені громади, що в пріоритеті голови об’єднаної громади.

— Якраз за рахунок створення додаткових робочих місць на цегельнях, у сфері соціальних послуг та інших напрямах нам більш-менш вдалося пригальмувати і таке негативне явище як виїзд людей на закордонні зарібки. Що й казати, це має місце без винятку в кожному селі. Це біда. Адже діти заробітчан, яких залишили на бабусь, дідусів, а то й далеких родичів, по суті, залишилися на поталу самим собі. Це, на мою думку, трагедія. Але ми працюємо, — підсумував розмову з приводу Віталій Вікторович.

Не так уже й багато злинуло тих днів, відколи Віталій Вікторович очолив об’єднану громаду. До нього море запитань. Бо його колишня робота у школі — то одне, а тут справ, що й не злічити. Наприклад, стан братських поховань часів Першої світової війни, яка прокотилася рідною Заставнівщиною, зокрема й на територіях сіл громади.

— Свята ця справа. Для кожного. Тому з Богом у серці доглядаємо, підтримуємо порядок на кожному похованні. Не ділячи при цьому, хто і на чиїй стороні життя на полі брані поклав. І це вочевидь простежується на прикладі поховання хорватських вояків у Добринівцях, інших історичних місцях того незабутнього в часі періоду. Для мене та й, упевнений, що і вас знаменно, що наш земляк, син репресованих і силоміць поселених в магаданських краях батьків, Олександр Столяр (на жаль, вже покійного) за власні кошти спорудив пам’ятний хрест на одній з братських могил. Царство Саші Небесне і вічна пам’ять. А поминатимемо — і нас колись пам’ятатимуть.

Ніщо не зайве про що говорили та дискутували з Віталієм Вікторовичем. Бо все в його роботі вкрай потрібне для громади. Любить він цю роботу по-синівськи, бо в цьому йому допомагає насамперед любов до рідного села. Звідкіля найкращі витоки нашого красного українства.

Іван Агатій