Хоч би упокоєних митрополитів посоромилися, Або дещо з приводу розколу, який на корені знищує буковинське старообрядництво

Зловісна, мов нічна мара, біда оповила його не вчора і не позавчора. В переберії часу в історії цієї найдавнішої вітті православ’я було по-всякому: жорстокі гоніння з прадавніх і найвіддаленіших сибірських скитів, нищення первісних святинь церкви, масові вбивства за непокору, особливо ж за вірність обраному путті у молитвах до Бога. Порятуватися вдалося обмалі люду – тим, хто знявся, вирвався з біди, розсіявся по білому світу і зеренцями правди утвердив себе хто де. В тому числі і заснованій гнаними вірянами Білій Криниці. Де віряни-старообрядці продовжили славну історію роду свого, сповідуючи сокровенні заповіді дідів та прадідів до кінця бути вірними церкві, що споконвіку гартувала в серцях своїх братів та сестер правду життя, утверджувала волю боротися за неї. До кінця, до останнього подиху.

І за благословенне Богом подвижництво саме Біла Криниця свого часу стала центром всесвітнього старообрядництва, саме на його тлі в різні часи та віки правили знамениті митрополити. 

Та що казати – було. Як-бо й два Всесвітні старообрядницькі собори, які під передзвони храмів Білої Криниці зібрали вірян зі всіх куточків світу. Пам’ятається достеменно все, особливо ж величальні служби в Успенському Соборі, щирі моління двох митрополитів, в тому числі й зарубіжного, за те, щоби спільними зусиллями будь-що відродити славу Білої Криниці, де упокоєві перші засновники митрополії Павел та Алімпій. І подумалось знічев’я: та якби тоді бодай хтось у думці припустився, що по невмолимому збігу часу тут відбудуться події, які сколихнуть старообрядницький світ, то подібне сприйнялося б на рівні гріховної фантазії.

Але, на жаль, таки сталося. Жахливий за суттю розкол, який день від дня на корені губить честь і славу старообрядництва. Відколи? Жахливий відлік розпочався, власне, відтоді, коли з приміщень Успенського собору та церкви Косьми і Даміана, а також помешкань окремих жителів Білої Криниці 2016 року начебто «безслідно» зникли десятки ікон XIV-XVIст. та інші безцінні в ціні старообрядницькі старожитності.

Зчинилося шуму-гаму на весь білий світ. Бо викрадені старожитності – надбання не лише старообрядницьких вірян, але й цілого народу. Звісно, вдарили в усі дзвони, завели гучні справи, які начебто ведуться, а толку ніякого. Бо досі нікого не виявлено, навіть країни досі не названо, куди скарби пощезали. Так і хочеться гукати:та нехай йому грець!

А версій по темі безліч. І одну із них тим, хто розслідує справу, підказують самі білокриницькі віряни. Небувалу в історії церкви крадіжку вони пов’язують з конкретними персонами в ризах священників. Наприклад, таким собі амбітним священноієреєм Сергієм Бобковим. «Заслуг» цього горе-служителя церкви не перелічити. Мало того, що Бобкову з російським паспортом, поки триває слідство, категорично заборонено здійснювати церковні служіння. А він тим часом, начхавши на це, преспокійно здійснює їх то на Буковині, то на Поділлі. І хто дозволив та благословив Бобкова на подібне гріхопадіння? Ніхто інший, як сам новоспечений предстоятель Української старообрядницької церкви Никодим. Сам також із «народу»: ще донедавна практикувався вчителем музики, а не  так давно в Москві на нього нап’яли ризи архієпископи, хоча інші служителі церкви в черзі за таким високим саном стоять по 20 і більше років. От, що вартує служіння Никодима комусь на стороні, а не державі, хліб святий якої щодня споживає, але цю державу, зі всього видно, люто не любить. Тому йому по цимбалах, що марніє слава Білої Криниці, особливо ж після гучних подій з викраденням безцінних старожитностей, до якої прямим чином причетна одна родина. І не одного поки що священноієрея Сергія Бобкова, що реп’яхом учепився в живу душу старообрядництва. До біди, що спіткала церкву, причетний і його батенько, такий собі Євгеній Бобков, котрий свого часу ще за того «клятого» Союзу безборонно вивіз з Білої Криниці в Бєларусь царські врата з одного із білокриницьких храмів. І ще з цього розряду: нині в одній з приватних колекцій Німеччини небайдужі старообрядці з подивом споглядали старожитності XIV-XVIст. Воно б іще нічого, але на тій колекції є прізвище власника – «Bobkof». Чи якраз саме не з Білої Криниці поцуплені? Ага, є над чим задуматись «доблесним» правоохоронцям, коли вони взагалі думають-гадають.

Та все одно, махнувши на «діяння» усіляких никодимів та бобкових, їду в Білу Криницю, яку за її історичну славу на цім світі люблю незрадливою любов’ю. Знаю, що вкотре начуюся і сього, і того, але вона все одно манить, як диво з див. Здаля почулося могутнє відлуння дзвонів з Успенського Собору – значить Біла Криниця ще живе з своїм працьовитим людом. Хоча то умовно, бо в запалих по вікна хатинках через одну-дві доживають віку одні старички. І їм, зі всього видно, вже ніщо не миле на цім світі. Тож користуючись ситуацією, «всюдисущий» Сергій Бобков (до речі, громадянин РФ) викупив у них за безцінь одразу кілька земельних паїв, причому найродючіших, де рясно родять святі хліба. Приціл у цього Бобкова меткий, як у голодного крука.

Передусім, як і в попередні рази, навідую могили перших митрополитів та спільний гробівець засновників білокриницької митрополії іноків Павела та Алімпія. Поховання так-сяк доглянуті, бо так на свій люд зміліла Біла Криниця, що навіть свічину по празниках великих на святих місцях запалити нікому. Копійчиною-другою на святе діло мав би розщедритися хто? Никодим, тим паче, що він з тієї області, де мармур добувають. Тому кому, як не йому? Одначе у Никодима одне: щось не так, як йому забагнеться – чекай біди і всілякої напасті, що, власне, відчула, зокрема Чернівецька старообрядницька громада, яка налічує півтисячі вірян. І, яка через гоніння з боку так званого владики рішуче відділилася зі своїм Уставом. Звісно, Никодим став на дибки, до Москви дійшов. Але вона, ця громада, і знайти його не хоче. Не по путі їй з його політиканством. Зле, дуже недобре діється-ведеться у буковинському старообрядництві, де колоту наробив сам Никодим. Тож кому, як не йому гріхи сповідувати. Та чи захоче, чи воздасться!?

Навідавши могилки вічнопам’ятних білокриницьких митрополитів, завітав до своєї давньої знайомої Єпістінії Михайлівни Пузанкової, котра все своє життя служить керівничкою церковного хору правого кліросу в Успенському Соборі. Разом тішилися-не натішилися зустріччю, пригадуючи і добре, і все зле, що біллю обдало славне в історії церкви село.

• Вже ніким мені керувати у тому хорі, бо таких, як я в селі, сам добре знаєш, на пальцях можна порахувати, – виповіла вітрянка.

• Скоро і я на той давній цвинтарок. Відспівала життя-буття.

• Але винцем та яблуками з мого саду, котрі клали ще мої прадіди, таки почастую. Ними пригощала навіть учасників двох Всесвітніх соборів, і всі прихвалювали наші пригощення. Було…

З почуттям невимовного смутку покидав Білу Криницю. Преславне с своїй історії село, котре пам’ятає все, навіть той день і час, коли рід Пузанкових закладав свій яблуневий сад. Навіки.

Іван Агатій

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Невже зникне з мапи Буковини село Біла Криниця за живої пам’яті людей?..