Екологія світу (що є світ?) Порошина

Versus«Квазілюдина»

Спати поклав мене вуйко Дезьо в стодолі. Ніби передбачаючи мої застороги щодо гадюк (а я їх страшенно боюсь), він зазначив, що у нього в обійсті мешкають три їжаки, отже, плазуни мені не загрожують. Я знав історію курортів Болгарії. На початку 60-тих років РЕВ вирішив перетворити територію Золотих пісків у туристичну зону для всієї співдружності. Але це місце, окрім своїх кліматичних принад, відзначалось великою кількістю гадюк. Тоді було прийнято рішення заселити пагорби біля курортів їжаками. І проблема була вирішена.

Хоча я довіряв цим маленьким тваринкам, але природній страх давався взнаки. Тому заснув я не відразу.

Щоб не зосереджуватися на особливостях свого місця перебування, я розгнуздав свою уяву і почав подорожувати берегами Болгарії: там – безпечно, а отже безпечно і мені. Досить швидко я пригадав свої поїздки до Варни, Созополя, Албени… Неймовірні деталі тих подорожей дуже швидко притлумили страх, нав’язали свою версію думок і понесли мандрувати часами. Я виразно чув скрип щогли човна у порту Созополя, смак пива у Толбухіні і аромат троянд у Долині роз. І хоч це видасться дивним, але саме спогад про квіти повернув мене у дійсне. У стодолі я лежав на сіні несамовито духмяних трав. Їх аромат я не відчув одразу через тривогу. Але тепер, коли спогади втихомирили мене, я таки відчув, що опинився у вирві запахів уже минулого літа. Разом із ароматами навколо мене зашуміли вітри, заторохкотіли дощі з громовицями, задзижчали бджоли і засяяло сонце. Мене огорнув минулого солодкий щем.

Так мене б і понесло у сни, аж раптом стрімка, як  помах коси, думка розколошкала мою затьмарену свідомість: «А чи є у трави пам’ять? Що згадують квіти, коли лежать гербарієм між сторінками книги? А подушки з сіном, які сюжети снів навіюють вони нам?».

Ця думка повернула мене у денні спогади. Ми сиділи з Дезийдерієм Васильовичем на Лікті, і я розповідав йому про забави зі «спільною історією». А щоб не відволікатися на окремі особистості чи вже типові факти, то намалював вуйкові образну картинку, яка, на мою думку, була б йому більш зрозуміла.

Я пояснював Дезийдерію Васильовичу, що запеклі розмови про спільну історію мені нагадують мізансцену: зібрались у теплій компанії друзі. На вулиці листопад, дощ, вітер. А потрібно йти у магазин по хліб. І от усі сидять і довго сперечаються про те, яким же було літо: теплим чи спекотним? Хтось показує роздруківки метеосайтів, хтось знаходить спогади очевидців, хтось веде мову про нерепрезентативність вибірки даних про погоду. Потім товариство починає з’ясовувати, а що є теплим, а що – спекотним. Суперечка спалахує з новою силою вже щодо узгодження сенсу понять.

На моє зауваження, що потрібно брати парасолю та йти по хліб, і апологети «теплого літа», і апологети «спекотного літа» завзято гримають на мене: «Яка парасоля! Який хліб! Ти що не розумієш, що без минулого немає дійсного?»

Я так емоційно розповідав вуйкові свою вигадку, що він аж посміхнувся.

Настала моя черга помовчати. Але Дезийдерій Васильович не поспішав з коментарем. Я почав вдивлятися в окремі деталі краєвиду і продовжувати не дуже хотів, бо відчувалось, що тут, посеред гір, хмар, благословенної натури Перевалу, мої фантазії та порівняння є пустими. Вуйко свою думку таки висловив: «Якби ми тут, у горах, восени замість спільно готуватись до зими з’ясовували, хто що робив влітку, то навряд чи би всі дожили до весни». Прості, буденні й очевидні слова Дезийдерія Васильовича зіграли зі мною злий жарт. З яру на Лікоть саме піднявся несподіваний вихор вітру і жбурнув у нас жменю збереженої від ночі прохолоди. Це все захопило мене, і я припустивсь фатальної помилки: я вирішив тлумачити вуйкові його слова так, ніби він до цього не добирав слів.

Мені був саме час подумати щодо слів вуйка, а мене понесло: «Так! Зачини минуле, і майбутнє відкриється тобі». Я перевів подих, а Дезийдерій Васильович ніби прокинувся на мій захват, і це мене ввело в оману. Я натхненно продовжував: «Позбувшись минулого, ти позбудешся тягаря досвіду – стереотипів – і опинишся сам на сам з майбутнім. Ти і лише ти станеш його володарем, бо досвід – це лише переосмислені страхи попередніх поколінь!»

Коли я завершував свою піднесену промову, вуйко вже посміхався. Тому, щойно я замовк, він весело, але серйозно мене спитав: «А що ти робитимеш, коли зустрінеш вчителя без досвіду, чи, нехай Бог боронить, лікаря без досвіду? Що ви робитимете тоді – «володарі майбутнього»?»

Питання Дезийдерія Васильовича мене ошелешило.

У відповідь я буркнув щось на кшталт: «Так воно вже так і є». Але, пригадавши, що вуйко не любить нарікань, ніколи не вважає їх аргументом, а вчителів і лікарів шанує понад усе як носіїв людської мудрості та досвіду, я хутко перевів мову на Ціп, до якого саме наближались туристи. Вуйко вже давно їх помітив, а на моє зауваження зазначив: «Це тихі туристи. Вони стрибати на Ціп не будуть». Скориставшись нагодою втекти від попередньої розмови, я почав розпитувати Дезийдерія Васильовича про те, як він визначає характер «підкорювачів». Вуйко посміхнувся і лише пообіцяв мені розповісти про це іншим разом. Проте, щоб якось віддалитися від свого провалу щодо «володарів майбутнього», я продовжив наполягати. Тоді вуйко мені пояснив обставину, за якою він визначає «долю» туристів. Виявляється, що якщо першим до Ціпа підходить жінка, то в групі ніхто на нижній сторч стрибати не буде. Завжди стрибають чоловіки, причому ті, хто не просто першим підійшов до краю скелі, а хто до неї підбіг. «А цього разу до урвища першою підійшла дівчина у червоній куртці. Тому я спокійний і дзвонити рятувальникам не доведеться», – посміхнувся мені Дезийдерій Васильович. Але я відчував, що він і досі глузує з моєї патетики щодо «володарів майбутнього», бо щойно проілюстрував, як це майбутнє потрібно читати.

Щоб притлумити спогад про мій денний глум, я мерщій нагадав собі, що  лежу в стодолі серед коловороту пахощів літа, і повернувсь до свого питання про пам’ять квітів. Але виявилось, що сьогоднішні слова вуйка стосуються його безпосередньо.

У квітів немає пам’яті, а отже, і немає досвіду. Саме тому вони щороку такі юні, нові і неповторні. Вони не знають про лезо коси і серп морозу. Саме тому їх аромат п’янкий і неповторний – бо без досвіду смерті вони довіряють своїй долі, а тому живуть і віддають усі свої щедроти світові, отримуючи від нього повну ласку навзаєм.

Розуміння цієї всесвітньої єдності підказало відповідь на одне питання, яке завжди мені дошкуляло після відвідин Перевалу. Я помітив: про що би не була бесіда, чи то про мою роботу, чи то про заморські новини, чи то про далекі мандри – вуйкові питання були завжди напрочуд точними. Складалося цілковите враження, що він був учасником подій, про які я розповідав. І найцікавіше те, що його коментарі щоразу пробуджували в мені такі яскраві відчуття та асоціації, що я іноді вагався: чи був вуйко на той час тут на Перевалі, чи він був присутнім у згаданому дійстві?

Сухе сіно, квіти, їх запах, незбагненна і невичерпна темінь стодоли підказали мені відповідь. Наш світ – фрактальний, і найменша порошина на Перевалі тримає в собі і відтворює усі чудеса Всесвіту, вони відкриті для неї, а вона є їх продовженням.

Я засинав і перетворювався на порошину, в якій розчинилося і минуле, і майбутнє, і є лише Все.

«Весняний ранок. У кущах співає пташка. І в її співі перебуває незліченна кількість смислів. Їх більше від кількості усіх смислів, які за всю свою історію виробило і спростувало людство», – так говорив вуйко Дезьо.

Валентин Ткач, Чернівці

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Продовжений на один додатковий вихідний вікенд дозволяє BukNews реалізувати цікавий редакційний проет - опублікувати як цілісну ідею проект Versus «Квазілюдина».  Можливо, цей сукупний ефект і виявиться продуктивним і дасть нову якість.  Автор проекту Валентин Ткач припускає, що людина формується у відповідях на сім питань: «що можу?»; «що хочу?»; «що маю?»; «звідки?»; «куди?»; «що є світ?»; «хто є я?». Нав’язані відповіді на ці питання призводять до формування «Квазілюдини». Щоб уникнути цієї обставини потрібно визначити свою власну координацію у просторі цих питань. Проект Versus «Квазілюдина», власне, і є пропозицією такої координації. Проект є запрошенням до роздумів, а не вказівкою до дії. Він складається з семи окремих частин (публікацій), які BukNews оприлюднює у такій послідовності:

 1. Екологія суспільства (що можу?) «Добро і зло»

2. Екологія бажань (що хочу?) Світанок без ГМО

3. Екологія побуту (що маю?) Копійчана справа

4. Екологія минулого (звідки?) Вітер з островів 

5. Екологія майбутнього (куди?) Містерія добрих справ

6. Екологія світу (що є світ?) Порошина

7. Екологія душі (хто є я?) Піст

Versus«Квазілюдина»