Дивовижна історія буковинки, яку доля закинула до Кривого Рогу, а підступна війна змусила на старості літ знову втікати на Буковину

Наша зустріч із Іриною Михайлівною Дядьковою була домовлена на десяту годину біля входу у Глибоцьке відділення пошти. Зазвичай, я завжди намагався на будь-які  побачення – ділові, дружні приходити заздалегідь, без жодних запізнень. І яким виявилось моє здивування, коли вже за п’ять хвилин до зазначеного часу помітив на призначеному місці знайому – низеньку, худорляву поважного віку жінку. Вона злегка посміхнулась і чемно привіталась. Тож, за хвилину також відповівши на її привітання, разом рушили до приміщення редакції.

    … Маленька дівчинка народилась у важкий 1944 рік у селі Плоска Путильського району. Мати назвала маля Марією, а батько ще до появи її на світ загинув на фронті. Все, опісля, начеб то, йшло добре, але за чотири роки дівчинка відчула на собі перший трагічний удар долі: померла матір, а старенький дідусь, взявши на виховання онучку, змушений був однак невдовзі віддати дівчинку у дитячий будинок.

— Власне, — розповіла моя співрозмовниця, — до 16-літнього віку мені довелось пройти навчання і проживання у двох таких дитбудинках на Буковині: спершу у Молодії, а згодом і у Хотині. Потяг до знань, любов до читання книжок і занять спортом виплекали мрію стати вчителькою. На жаль, не збулось, а все повернулось у житті зовсім по-іншому. Після невдачі зі вступом до вишу, закінчила профтехшколу у Чернівцях, працювала на міській трикотажній фабриці. А вся подальша доля пов’язана із переїздом до Кривого Рогу, а відтак і до Запорізької області.

      Кривий Ріг залишив помітний слід у житті  Марії, бо тут вона зустріла і покохала молодого, цікавого хлопця Віктора, з я ким невдовзі і побрались. Втім, коли наречений познайомив своїх батьків із дівчиною, то вони не вельми гостинно зустріли її. Річ у тім, що і мати, і батько Віктора посідали доволі високі посади у міській раді. Отож, хотіли бачити невістку теж відповідного штибу, а тут проста, непоказна дівчина. Але Віктор проявив неабиякий характер: повів кохану у тодішній ЗАГС, одружився, а заодно змінив дівоче прізвище та ім’я Марії. І у підсумку вона стала Іриною Михайлівною Дядьковою.

      Словом, життя налагодилось, у сім’ї народився синочок. Та за чотири роки стався ще один трагічний випадок. Батько маленького Володі втопився в Дніпрі…

      Для гідності матері вона не опустила рук, продовжувала працювати за двох, аби син мав все необхідне. Зуміла з часом отримати дві освіти – середню спеціальну та вищу. Двадцять літ Ірина Михайлівна посідала керівний пост у сфері торгівлі Запоріжжя, згодом була головним спеціалістом в одному із центрів зайнятості міста.

     Вдруге вийшла заміж, народила ще одного сина. Як додає Ірина Михайлівна, життя дарувало знову радість впродовж ряду літ. Однак, нещодавно, коли розпочалась підступна війна, а росіяни почали нещадно знищувати все навколо, вбивати мирних людей, довелось Ірині Михайлівні полишати рідну домівку і втікати на Буковину. Зокрема у Глибоці старенька знайшла прихисток в домі Анни Файчук.

      Ось така історія в моєї співрозмовниці. І дай, Боже, щоб з часом запанував мир, а Ірина Михайлівна відчула, як і всі ми, спокій та радість проживання.

Василь ГЕЙНІШ, «Новий день».