Духовна біографія інтелектуала Мішеля Монпеня з Чернівців

 

Врешті, чим не нагода звірити свої власні життєві спостереження і внутрішні пошуки з такими самими міркуваннями і пошуками іншої недурної людини. Вже на самому початку читання з’ясував для себе і про себе чимало такого, про що хочеться міркувати, розповісти дружині чи обговорити з іншими друзями. Наприклад, віддавна залізобетонно переконаний: «кожен має в житті тільки те, чого по-справжньому прагне». Здається, вже обґрунтовував цю думку (і не раз) десь на просторах Фейсбуку. А про те, що це важливий для Зиґмунда Фройда постулат, дізнався тільки від Монпеня. Або хіба міг я самокритично, хоча, можливо, і безпідставно, не впізнати себе у наполеонівському міністрові внутрішніх справ, видатному математику Лапласові, звільненому з посади «за внесення духу безкінечно малих у державні справи». Скільки нас таких по всьому світу?

 

«Проби» Мішеля Монпеня у двох грубих томах – це книжка, яку тягне читати. Не візьмуся стверджувати напевно наскільки кожний людський досвід є універсальним і зрозумілим для засвоєння іншими представниками нашого біологічного виду homo sapiens, але особисто мені життєві максими Монпеня близькі. Це якраз той випадок, коли я можу заявити із чистим сумлінням: «Проби» – це моя книжка, а Монпень – мій автор. Хоча про що ця тисяча сторінок так одразу і не скажеш. Особливо з огляду на те, що я тільки на самому початку шляху з їх подолання.

 

Але тим важливішим є перше враження. Почавши читати майже знічев’я, практично нічого не знаючи про автора і без особливих сподівань, несподівано усвідомив, що письмо цікаве, а зміст затягує. Щось із прочитаного хочеться переповісти вголос, а в чомусь зізнатися тільки самому собі: так ось що, виявляється, сховано за цією правдою життя, яку ти сам собі давно розповів. А тепер випадково натрапив на «Проби» людини, яка не тільки розуміє і бачить це так само, але й зуміла сформулювати у цікавій формі.

 

Амплітуда цієї духовної біографії інтелектуала (впевнений, що таких назбирається чимало) коливається між надією і правдою буття. Щойно читача буквально накривав відчай, через усвідомлення змарнованого життя, а вже за кілька сторінок душа отримує майже терапевтичне зцілення надією. Черга статистів під будівлею без вікон, під час поїздки Нью-Йорком, дарує авторові алюзію всього людського життя. Монпень міркує про те, чи передвизначено наше майбутнє, чи можна змінити долю, що у цьому змаганні залежить від нас.

 

Не так важливо, до яких висновків він приходить, цікаво стежити за ходом його міркувань, як він їх обґрунтовує, як аналізує. Кожна історія в книзі – це завершена інтелектуальна пригода, яку можна було би назвати розширеним постом у Фейсбук, якби не її стилістична довершеність і глибина змісту. Тому точніше, напевно, буде називати ці мікроісторії інтелектуальними есе, де міркування переплітаються з цікавими фактами і часом парадоксальними висновками. (Не можу себе стримати, щоб не провести тут аналогію зі стилістично та інтелектуально менш доверешеною, ніж «Проби», але від цього особисто для мене не менш важливою збіркою нарисів «Мимохідь» Вернона Кресса). До кожної історії хочеться повертатися знову і знову, вловлюючи нові сенси і образи. Власне саме так неспішно, смакуючи, перекочуючи у голові його слова і думки, Монпеня і варто читати.

 

Цілком може трапитися, що поки дочитаєте «Проби» до кінця, то забудете з чого вони починалися. Принаймні така вірогідність існує. (Хоча, окрім вступного слова і передмови, читати їх можна з будь-якого місця). Але насправді – це перевага! Повертаючись назад, щоб відновити у пам’яті вже прочитане, майже напевно зауважите новий сенс. По-перше, читатимете з іншим настроєм, ніж робили це уперше, а по-друге, робитимете це з новим життєвим досвідом, який набудете до того часу. Словом, така собі подвійна користь за ті самі гроші. А після усіх цих розумових випробувань, гарантовано довго пам’ятатимете якісь сформульовані думки і описані відчуття. Несподіваним чином вони зрезонують із вашими власними думками, досвідом, знайдуть відгук у вашій свідомості, бо раптом виявиться, що саме так, як Мішель Монпень, ви і розумієте це життя.

 

P.S.: Багатьох, напевно, мучить питання, чи присутні у тексті Чернівці? А як же без них! Якщо автор смакував тут коржиками бабусі Ріветти на Пейсах, яка вирізала їх, зминаючи діряве тісто, щоб знову його розкачати, формуючи принагідно в онука майбутній образ топологічно цілісної реальності, пройшов тут більше пів шляху життя земного, хіба не це місто сформувало його «Проби»?