"Дуже хороша німецька родина, відсутність діджиталізіції, спілкування на пів тонах": біженка з Києва Вікторія Катеруша розповіла, як сама з двома дітьми дає собі раду у Німеччині

Як жінці з дітьми почати все спочатку. Біженка з Києва Вікторія Катеруша поділилась як сама справляється з двома дітьми в Німеччині.

- В який момент Ви зрозуміли, що хочете переїздити жити в іншу країну?

“Все розпочалося 24 лютого, почалися регулярні повітряні тривоги, звісно, потрібно було ховатися від тих сирен і кудись утікати від них. Ми розпочали підготовлювати підвал, оскільки ми розуміли,  що є двоє маленьких дітей, яких треба рятувати в разі чого.  Для того, щоб донечкане злякалася, миїй говорили, що це така гра, що це ми так граємося, ось-ось ми пограємось і це все закінчиться. Через деякий проміжок часу старша донечка  почала запитувати, скільки  ця гра ще триватиме,  тому що їй вже страшно і вона дуже втомилась. Ми не знали, що вже дітям говорити і в той момент ми зрозуміли що нам доведеться переїзджати, тому що дитяча нервова система була досить в розхитаному стані. Це стало для нас основною причиною щоб задуматись над тим, куди їхати і що робити далі”.

- Які умови для проживання Вам надали за кордоном?

“У нас був вибір,  або ж їхати у Францію, оскільки я знаю трішки мову, а також там є дуже далекі родичі які нас запросили  та запропонували свою допомогу в подальшому, або ж їхати в Німеччину, оскільки  була пропозиція від українців у Німеччині, які також  пропонували свою допомогу. Таким чином, їхавши у Францію, по дорозі з двома дітьми, мені та моїм донечкам було дуже важко, ми їхали майже дві доби, дітям стало погано, не було нормального харчування і підіймався ацетон, і ми зупинилися в Німеччині, як ми тоді думали - на трішки. Нас тут дуже добре зустріли  в Німеччині та дали можливість пожити в невеличкому готелі. Сказали, що можете спокійно собі протягом місяця жити безкоштовно, що нам, звісно, було дуже вигідно на той момент. От так ми і зупинилися, нам сподобалось, і ми все чекали, що місяць, максимум другий і ми повернемося додому”.

- Як шукали житло та чи допомагав Вам хтось?

“Коли ми зрозуміли, що нам потрібно залишатися тут не місяць, і навіть не два, тоді ми почали активно шукати, де б ми могли зупинитися жити на більш тривалий термін, тому що готель вже не надавав нам такої можливості проживати і надалі безкоштовно. Щоб продовжувати жити в Німеччині більше ніж 90 днів, потрібно було реєструватися, та й донечці було дуже сумно без однолітків а для того, щоб відвідувати садочок, без реєстрування ніяк не обійтись, і ми почали шукати, де нам жити. Нас прийняла дуже хороша німецька родина, в яких також є дві доньки, за що ми їм дуже вдячні. В них ми пожили пів року, після чого вони почали допомагати нам шукати окреме житло, на той момент це було дуже великою допомогою, оскільки знайти житло в Німеччині досить складно. Ця сім'я нас познайомила з чоловіком, який також дуже давно був біженцем. Він нас дуже добре прийняв, за що ми йому безмежно вдячні, і, по сьогоднішній день, якщо виникають якісь питання чи проблеми, він завжди з радістю нам допомагає. Ось так ми і знайшли житло”.

- Що виявилось для вас незрозумілим ти незвичним в Німеччині?

 “Найпершим незвичним, не лише для мене, а й для багатьох інших українських біженців у Німеччині було - відсутність на належному рівні діджиталізіції, незважаючи на те, що це Європа. Якщо, до прикладу, у нас на зустріч з лікарем, чи будь-ким іншим, можна записатися онлайн, то у них для цього обов'язково потрібно кудись іти, та, через якихось секретарів, адміністраторів назначати зутріч. Також, якщо в Україні поштову скриню ти можеш не перевіряти місяць а то і два, то в Німеччині все відбувається через пошту, і дивитись її доводиться один-два рази на день, тому що те, чого не було вранці, до обіду вже може прийти, лист і навіть не один. І саме дивне для мене, це те, що вони всі ті листи зберігають і дуже довго, щонайменше два роки, тому що всі листи в Німеччині є юридичними документами”.

- Як сприйняла нове середовище в дитячому садку ваша п’ятирічна донька? Та як адаптовувалась?

“Моїй старшій донечці на момент, коли ми приїхали в Німеччину, було п'ять років та п'ять місяців, через 2 місяці ми пішли в садочок, моя донечка досить комунікабельна особистість, тому, в принципі, мовний бар'єр для нас, не став бар'єром у налагоджуванні стосунків із дітками і з вихователями.  Ми досить швидко адаптувались, я не ходила, як інші матусі в садочок сидіти зі своєю дитиною і в нас такого не було, ну це є особливість моєї донечки, питань у нас ніяких не було і вона не хотіла, щоб я там була, вона гралася, була рада і щаслива, що пішла в садочок і вже не сидить вдома з мамою і молодшою сестричкою. Вже за 3 місяці перебування в Німеччині, вона спокійно говорила німецькою мовою з іншими дітьми”. 

- Чим зараз займаються ваші діти та Ви? Як проходять ваші будні дні?

“Наші будні проходять звично, як мами в декреті, і для мене не зовсім є велика різниця чи я в Німеччині, чи я була б в Україні, тому що мої будні однакові були як в Україні, так і в Німеччині, оскільки я займаюсь вихованням двох дітей, це не те, що я закинула кар'єру, або зірвалась з роботи і поїхала, я поїхала з декретного будня в декретні будні, тому моє життя за режимом не змінилось. В молодшої донечки свій режим, ось, якщо молодша піде ще в садочок, то буде вже трішки інший режим, а так ми ростемо, навчаємось, розвиваємось, відвідуємо різні гуртки.  Старшу донечку я відводжу на гімнастику та іноземну мову, також ми готуємось до школи.  Молодшу донечку відводжу на всі можливі організаційні заходи для маленьких діточок загального розвитку, ось такі в нас будні. Головне для мене, це те, щоб вони не хворіли, тому що в такі моменти в мене немає можливості залишити з кимось дітей, і тоді дійсно, дуже важко, тоді ми просто сидимо та дивимось на світ через вікно”.  

-Яким бачите ваше життя в майбутньому?

“Поки повертатись ми не плануємо, звісно, якщо б у мене не було двох маленьких дітей, я б взагалі з України не поїхала, це точно, тому, що я б не відчувала такої потреби. В Україні в мене залишився ще один син та чоловік. Але, враховуючи те, що у мене двоє маленьких дівчат, і те, що діти в мене дуже чутливі, та й донечка в мене вже багато чого розуміє, тобто, вже їй сказати що це гра така, не вийде. Це минулої весни вона в це все повірила, але зараз вона вже знає, що таке війна, оскільки вона чує від дітей що відбувається в Україні.  Не всі діти змогли б у цьому всьому жити, моя донечка так б не змогла, вона в мене плаче через те, що динозаври померли, їй всіх  шкода.  Я розумію, що не всі діти можуть про це говорити, і казати, що їм там страшно, але я розумію наслідки, які можуть бути, я вважаю, що лише діти з щасливим і безпечним дитинством, зможуть збудувати щасливу країну”.

- Що Вам подобається тут найбільше?

“Найбільше подобається чисте повіря і тиша, зважаючи на те, що ми з великого міста Києва, і куди б ти там не пішов, воно скрізь буде однакове. Звичайно, це ще залежить від того, що ми  наразі проживаємо не в місті, а в маленькому селі, де повітря дуже чисте, дуже багато співає пташок, просто вранці спиш і через вікна чути, як співають пташки, і тиша, тому що взагалі це культура Німеччини -мінімум галасу, мінімум звуків, всі на пів тонах спілкуються, і це дуже приємно і, особисто мені, це дуже імпонує”.

-Що можете порадити таким жінкам, як Ви, які хочуть переїхати жити в Німеччину?

Хочу порадити - збиратися і їхати, якщо хочете, але треба бути готовим до того, що, не важливо де це, Німеччина, чи якась інша країна, нічого не відбудеться просто так, за все потрібно боротись, все залежить від вас самих, і, звісно, потрібно налагоджувати комунікації, багато чого самому робити,  щоб  суспільство сприймало вас на рівні,  і щоб була відповідна повага, то не важливо з якої ти країни, чи якої ти національності. Головне не опускати руки, та іти до своєї мети, і у вас обов’язково все вийде”.

Колісник Ангеліна спеціально для BukNews

Нам потрібна ваша підтримка –  ПІДТРИМАЙТЕ BUKNEWS благодійним внеском.