"Де є воля – шлях знайдеться": чернівчанин належав до покоління, яке першим зійшло на найвищу гору планети (нічний BukNews)

 

Буквально днями, проходячи повз книгарню на Франка, з радістю зауважив, що Наш Формат, виявляється, видав цю класику альпінізму про перше в історії сходження на восьмитисячник. Читав ще радянське, чомусь, скорочене видання цієї моторошно-прекрасної книги російською, але радо прочитав би ще раз. Вже українською. І ще з більшою радістю долучився би до зацікавленого обговорення заявленої для презентації теми.

 

Так сталося, що читав "Аннапурну" одночасно з книгою Вілфріда (до речі, саме так звали Айвенго ) Нойса "Південне сідло", про перше успішне сходження людей на трохи вищу її сусідку Джомолунгму (Еверест). Британський альпініст знадобився, щоб краще зрозуміти людей його покоління, які так сильно марили горами, що ладні були серйозно скалічитися, а то й загинути на шляху до мрії. Зокрема, чернівчанина Петера Деманта, який був спадковим альпіністом.

 

Аматорам у горах, звісно, не місце. Тим більше, коли мова про Гімалаї. Проте стверджувати категорично, якій саме національній команді вони вперше могли б підкоритися, теж складно. Особливо після «коригування» можливих варіантів страхітливим політичним катаклізмом середини ХХ століття. Історія не знає умовного способу. Однак про те, що англієць Нойс був лише на сім місяців старший за австрійця Деманта, теж забувати не варто. Чернівчанин належав до покоління, яке першим зійшло на найвищу гору планети.

 

У будь-якому разі, після написання книги "Вернон Кресс. Життя під прикриттям", чимало сторінок якої присвячено альпіністським подвигам, переконаний, мені вистачило би переконливих аргументів для дискусії «Підкорення гірських вершин — подвиг чи авантюризм?» під час презентації "Аннапурни". Нехай не з власного досвіду, а з досвіду мого героя, але мені відома відповідь на сформульоване питання, засвідчена не кабінетним розумуванням, а самим життям.

 

Вершина Землі скорилася людям навесні 1953 року, коли одноліток Нойса чернівчанин Демант перебував у сталінському таборі. Свою найвищу колимську висоту - пік Абориген - він здолав тільки через чотири роки, 1957-го. Найвищу точку, як вважали у часи сходження Петера Деманта, хребта Великий Аннгачак і взагалі всього центрального району Верхньоколимського нагір’я. З Евересту ж чернівчанин мав лише обривок кріпильної мотузки, подарований друзями-альпіністами, які підкорили вершину світу. Гребінь Евересту зі сніговою хмарою, яку підхопив вітер, колишній чернівчанин побачив 1994 року, щоправда тільки здалеку…

 

 

 

 

 

 

Те, що його першосходження відбулося у менш відомій точці незвіданої планети, не має жодного значення. Всі мандрівники переживають схожі емоції, незалежно від місця, в якому гамують спрагу пригод. Недаремно у спортивних довідниках чернівчанина Петера Деманта вказують як засновника альпінізму й гірського туризму на Колимі. Придумані колишнім чернівчанином назви давно прижилися на туристичних картах. Це та частина пам’яті, яку репресований письменник-романтик залишив по собі в суворому краї своєї неволі.

 

«Мене охопили шалені веселощі, захват, – описував Петер Демант відчуття на нічній вершині, на яку здійснив одиночне сходження. – Wo ein Wille ist, ist auch ein Weg. – Де є воля – шлях знайдеться, – виспівував тірольський йодль. – Внизу спалахнуло наше багаття, я сигналізував з вершини: маєте, вам мене не стримати!» Велетенська гора і маленька людина на вершині – майже фізичне втілення тієї свободи, якої шукав у горах.

 

Проте «синім птахом – нездійсненною мрією – залишилася велика чорна скеля у вигляді зуба-різця – Пік Челенджер». Демант відкрив її 1972 року після чергового сходження на Абориген. Пік Челенджер на далекій Колимі став іще одним символом його бурхливого життя, що посів у душі місце поруч з карпатським Рареу.

 

Книгу спогадів про щасливе перше життя Петер Демант (Вернон Кресс) завершив словами прощання з Рареу: «Скільки разів я рвався на твою останню вершину, скількох друзів зводив туди, а мрія так і залишилася мрією! Вирушають же люди шукати бажане за моря й за горами виглядають зачакловану голубу квітку, де гніздиться орел… Так і я прагнув догори… Прекрасний Рареу – моя юність, моя надія».

 

Обидві вершини, хоч і з різних причин, не скорилися. Однак саме ці скелі стали опорами «далекого, вузького, уявного мосту, один кінець якого розчинявся у тумані давності», а другий вів «до моїх нових добрих друзів – Колимських гір».

 

«Всі стежки і вершини у наш вік давно сходжені», – писав Вернон Кресс. Натомість доля дала йому шанс «першим зійти не на одну вершину», де знову, як у молодості, «зустріти таких же милих, рудо-бурих диких кіз…». Колимський мрійник вважав це «великими рідкістю й щастям», які випадають не кожному.

 

Всі вершини – гімалайські, колимські чи просто карпатські – гідні того, аби до них прагнути. Врешті, француз Моріс Ерцог - автор "Аннапурни - першого восьмитисячника", англієць Вілфрід Нойс - автор «Південного сідла», чи Петер Деман - автор «Першого життя» добре це знали.

 

«Уперше мені довелося виходити у високогір’я самому, і я вже заздалегідь смакував свої враження. Побути деякий час одному було для мене майже фізичною необхідністю, бо тоді уявні примари гір ніби розмовляли зі мною, що вони не можуть робити, коли інша, нехай навіть симпатична, людина при цьому присутня і порушує контакт, – пояснив англійський альпініст, учасник першої успішної експедиції на Еверест Вїлфрід Нойс у книзі «Південне сідло». – Самотність розширює нервову індивідуальність, підвищує чуттєвість. Страх стає більш гострим, а заразом усвідомлення, що ти є частиною цих гір, а через них частиною природи. У горах я не боюсь зустрічі з примарами, хоча часто піддаюся страху в опівнічному лісі чи в місті».