Буковинцю-політв'язню Онуфрію Перуну - головному герою "Зекамерона ХХ" Вернона Кресса - виповнилося сто років

Світлий образ буковинця Онуфрія Перуна із яким Петер Демант (Вернон Кресс) подружився в ув’язненні на Колимі, назавжди закарбувалися у пам’яті чернівчанина. Табірний друг, якого дружина письменника Ірина Вєчная назвала головним героєм «Зекамерона», швидше за все був пов’язаний з українським підпіллям. За словами Тараса Перуна, його батько Онуфрій Перун не знав, що став героєм документального роману «Зекамерон ХХ». 

Дружба з ним  допомогла Демантові  не зламатися, зберегти людську подобу. Важливість мати друга, щоби вижити у в’язниці, дослідники табірного життя виділяють окремо. «Зіткнулася з тим  різновидом душевної муки, яку приносять тюремні розлуки, – не приховувала емоцій Євгенія Гінзбург, розповідаючи про табірну дружбу.  – Немає більш гарячої дружби, ніж та, що створюється тюрмою. І ось тепер розриваються ці кровні узи».

***

Близьким другом, із яким значно довше – цілих три роки – Петеру Деманту пощастило товаришувати в таборі, став Онуфрій Перун. «Людину зі справді широким колом знань і духовних інтересів я несподівано зустрів не в конторі, – згадував Демант, – а серед тих, хто працював на загальних…».

Про обставини знайомства і зовнішність Перуна розповів таке: «Нижчий на зріст, міцно збитий, молодий, з невисоким, але широким чолом, трохи вилицюватим, п’ятикутним через гостре підборіддя обличчям і дуже спокійними карими очима. Вражав його охайний одяг: бездоганно чиста табірна куртка і відпрасовані штани. Від ранку він працював на брудному приладі, тепер порається з лотком, а черевики ледь не виблискують! Він відповів своєму співрозмовникові неголосно, рівним низьким голосом:

– І Фред його не кидає, терпить, не боїться палиці! Так, амікус цертус ін ре інцерта цернітур…

Від несподіванки я вирячився на того, хто говорив, адже це не цитата, відома й шевцеві, як от «темпора мутантур»: це маловідомий Енній!

– Пробачте, ви давно з факультету? – ми були тепер не зеки, а люди, серед яких заведено звертатись на «ви».

– Минулого року, був на третьому курсі, – відповів він німецькою: його чутливе вухо миттєво вловило мою вимову.

– А де вчились?

– У Чернівцях!

– О, я там знаю декого… Ви будете?..

– Перун, Онуфрій, дозвольте… – він увічливо припідняв картуза – у таборі незвичний рух».

Цього буковинця, про якого докладно розповів у «Зекамероні»,  письменник не лише вважав «одним із найсвітліших і найпорядніших людей, яких коли-небудь зустрічав за колючим дротом», але й справжнім самородком. Порівнюючи Перуна з відомим російський письменником Віктором Астаф’євим, Демант оцінював друга  значно вище: «загалом у нього [Астаф’єва. – Авт.] скрізь просвічує ота важко набута «культура», і він цим, ясна річ, ще й хизується. Не в приклад українському Мартіну Ідену, безкінечно тактовному, справді освіченому і скромному Перуну». Найбільш привабливим у ньому було почуття власної гідності й одночасно скромність.

***

 З розповідей сина Перуна – Тараса вдалося уточнити деякі невідомі деталі біографії його батька. За документами, Онуфрій Миколайович Перун народився 22 грудня 1922 року в c. Красне Кросненського повіту тодішнього Краківського воєводства Польщі. (Вернон Кресс місцем народження Онуфрія називає Чикаго, де  його батько був на заробітках). 

Життя родини у Польщі, де вона  проживала до Другої світової війни, докладно описано в «Зекамероні». Із документів про освіту Онуфрія Перуна в сімейному архіві зберігся тільки атестат зрілості, виданий державною екзаменаційною комісією Жешувського шкільного округу і довідка про здачу екстерном екзаменів, датовані 22 червня 1945 року.

У травні-червні 1947-го,  під час сумнозвісної операції «Вісла»,  родину Перунів переселили до Тернопільської області, до села Ягільниця. У Польщі залишився тільки наймолодший брат Михайло, який утік далі на Захід, під самий німецький кордон.  

Історія дотабірного життя Онуфрія Перуна значною мірою залишається невідомою. Від 1945 року Перун навчався на англійському відділенні філологічного факультету Чернівецького державного університету. Тут познайомився із майбутньою дружиною Єлизаветою Бучинською (5 листопада 1927 р. – 30 травня 1979 р.), яка навчалася на німецькому відділенні. Частину загальних курсів вони слухали разом. За паспортом Бучинська справді була  Єлизаветою, але як на роботі, так і в сім’ї –  з самого дитинства – її справді всі називали Зіною. Під цим іменем вона увічнена також у «Зекамероні».

За не позбавленими очевидних фактичних помилок спогадами ветерана ОУН-УПА Пантелеймона Василевського («Вірного»), під час навчання в Чернівецькому університеті Онуфрій Перун («Сян», «Ворон») уже був референтом пропаганди ОУН у Чернівцях і шефом підпільної друкарні. Так це чи ні, але у судовій справі Перун фігурував як керівник однієї зі студентських груп ОУН, хоча, звичайно, сама справа цілком могла бути сфабрикованою. 

Групу з 14 студентів, в тому числі Онуфрія Перуна та його дружину, забрали з третього курсу університету. Арешти провели вночі – до когось навідалися додому, декого затримали в гуртожитку. Перші допити відбувалися у приміщенні, де нині розташований Чернівецький обласний краєзнавчий музей. Саме там розміщалося обласне управління МДБ.

Різдвяні свята арештовані «зустріли» вже у слідчій тюрмі МДБ. Це приміщення на нинішній вулиці Шевченка в Чернівцях – поруч із корпусом медичного університету, напроти продуктового ринку. Декого на кілька діб закрили до одиночок, а відтак перевели до тюремних камер. До розрахованих максимум на два ліжка приміщень, які кишіли блощицями, вошами і сексотами,  набили по десять і більше людей.  На допити викликали переважно вночі. «Слідство» тривало чотири місяці.

Про подальшу долю Онуфрія Перуна та його дружини Єлизавети Бучинської, про яку також йдеться у «Зекамероні», відомо зі слів їхнього сина Тараса. На момент арешту – 7 січня 1948 року – Онуфрій та Єлизавета вже були одружені. Побралися 21 листопада 1946-го року. У процесі слідства вони, як і решта арештованих студентів університету, визнали, що створили літературне товариство під назвою «Буревій». Проте спецслужби кваліфікували його як Організацію Українських Націоналістів.

За словами учасниці процесу Орисі Запаранюк (Теляєвої) – єдиного свідка, яка станом на 2018 рік була ще  живою, під час слідства хлопців нещадно били, вибиваючи потрібне зізнання. Її саму лише раз боляче вдарив слідчий Ахмедєєв.

 Про те, як катували решту, через багато десятиліть розповів у спогадах колишній студент фізико-математичного факультету Кузьма Хобзей: «Роздягали догола, кидали на підлогу, капітан Кисельов ставав мені на ноги, майор Клімочкін – старший слідчий – стискував мою шию своїми ногами, а капітан Воронов і старший лейтенант Шилін, роздягнуті до сорочок із закоченими рукавами, ставали зліва і справа, брали нагайки, скручені з трьох кабелів із дротом всередині, і періщили мене. Били від голови до ніг та від ніг до голови». Іншого разу били ніжкою від крісла – по голові й руках, якими намагався прикритися, чобітьми у живіт, «витанцьовували» по живому.

Справи студентів фабрикували майор Клімочкін, слідчий Путінцев, капітан Кисельов, капітан В.І.Воронов, лейтенант Амосов, лейтенант Ахмедєєв. Зв’язки студентів з ОУН доведені не були.  (Наглядача з прізвищем Ахмадєєв, колишнього позбавленого звання офіцера, Демант зустрів 1947 року на Колимі. Довідку 1958 року для військкомату, вже після звільнення, Демантові теж підписала людина з таким прізвищем –  працівник райвідділу УКДБ  капітан Ахмадєєв). 

З матеріалів справи відомо, що молодих людей провокували секретні співробітники органів МГБ Михайло Станівський і Тарас Слобода. Це підтверджують автори багатотомного видання «Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга». Видання містить статтю про репресованих чернівецьких студентів. Провокатори, які діяли автономно одне від одного, отримали завдання створити студентську антирадянську націоналістичну організацію.

Один з них пропонував Перунові скликати учасників майбутньої організації і згуртувати націоналістичний актив в Чернівецькому університеті, залучивши до осередку студентів інших чернівецьких вузів і навіть з-поза меж Буковини. Інший передав Перунові дві книги творів забороненого тоді Богдана Лепкого. Проте Онуфрій так вдало заховав їх під порогом свого помешкання, що  слідчі не знайшли книги під час обшуку. Хоча добре знали, що саме шукають, прямо запитуючи:  «Де Лепкий?» За Грушевського, Лепкого, Винниченка, Олеся, Аркаса, Огієнка тоді одразу давали не менше  трьох років, – стверджувала Орися Запаранюк (Теляєва). – За зберігання антирадянської чи контрреволюційної літератури.

Студентів заарештували за доносом Михайла Станівського, на квартирі якого відбувалися збори літературного товариства «Буревій».  Прокурор Гойхман вимагав для всіх смертної кари. «Перед вами кращі студенти, відмінники університету, медінституту і вчительського інституту, а насправді оскаженіла банда ОУН», – лунало під час судового фарсу 13-15 травня. Підсудні впізнали у залі декого зі студентів, хоча чимало було незнайомих облич.

У підсумку військовий трибунал військ МВС Чернівецької області у складі голови капітана юстиції Кузнєцова, засідателів капітана Наумова і лейтенанта Пятуніна засудив Єлизавету Бучинську (Перун) за ст. 54-1а КК УРСР на 10 років виправно-трудових таборів. Онуфрія Перуна засудили за ст. 54-1а КК УРСР на 25 років виправно-трудових таборів. Якби на той час не була скасована смертна кара, цілком вірогідно, його би розстріляли.

Після суду усіх конвоювали до пересильної тюрми, що на нинішній Соборній площі у Чернівцях. Спали на голому цементі. Від нестерпного запаху «параші» і людського поту ставало млосно. Звідси влітку 1948 року розіслали по таборах. Зачитували прізвища, виводили у двір, наказували чоловікам і жінкам роздягнутися догола… Усе це на відстані 8-15 кроків одне від одного. Відтак конвоїри безцеремонно обшукували в’язнів у всіх можливих місцях, – розповів у спогадах Петро Москалик.

«Наглядачі по-свинськи глумилися з нас: для обшуку роздягли догола і поставили у ряд, обличчям до дівчат, – розповів Онуфрій Перун Петеру Деманту. – Один ідіот з охорони зарепетував: «Полюбуйтеся, дівчата, що є цінного у ваших мужичків! Більше вам такого не бачити! За двадцять п’ять років ви їх не впізнаєте, якщо випадково не поздихають у Сибіру!».

Третьокурсницю французького відділення Чернівецького університету Орисю Запаранюк – за переписаний у блокнот вірш про тугу матері за загиблим сином і поштову марку із зображенням Гітлера, яку єдину відібрали з усієї колекції, заслали до Казахстану. Вірш дівчина склала сама, але не зізналася – сказала, що переписала чужий. У ньому, зокрема, висловлювалося сподівання, що скоро Україна звільниться від Москви.

У таборі вона провела вісім найкращих молодих років. Проте їй ще випала нагода побачити у Чернівцях могилу свого мучителя – прокурора Гойхмана. 22 січня 2017 року Президент України Петро Порошенко нагородив Орисю Теляєву, політв’язня радянського режиму, Орденом княгині Ольги.  

Донощика, який обмовив студентів, з часом теж судили – за плагіат і хабарі, – розповіла Орися Запаранюк (Теляєва). Серед документів справи, пише дослідниця Т.Марусик, зберігається довідка про роботу провокатора в МГБ, в якій зокрема зазначено: «в січні 1947 р. він брав участь у розкритті групи націоналістично настроєної молоді. Любить гроші і давав необ’єктивну  інформацію, допускав провокації. У квітні 1950 р. висланий як член сім’ї куркуля на спецпоселення у Хабаровський край».

***

«Багато місяців жили ми з ним [Онуфрієм Перуном. – Авт.] в одній секції і коротали довгі зимові вечори у цікавих розмовах, – розповів  Вернон Кресс про табірного товариша. – На його прохання я викладав ту чи іншу частину своїх розумових запасів, наприклад, у царині західної літератури чи мистецтва. Останнє, на жаль, без ілюстрацій мало небагато сенсу, проте Перун радий був дізнатися бодай імена майстрів… Роками ми писали на фанерних дощечках, бересті, старому пожовклому, сірому або напівсписаному папері. Фанеру ввечері вишкрібали, щоби зранку знову на ній писати…

Ми мали намір продовжити курс англійської літератури, який перервала моя хвороба. Перун так і не встиг його закінчити в університеті, і я допомагав йому наскільки міг.  Ну, тепер пишіть (ми так і залишилися по-європейськи на «ви»): Кіплінґ, Редьярд, народився в Індії 1865 року…  Багато років потім я зберігав блокнот друга, в якому були мої «лекції»: все ж чимало тоді припустився помилок, покладаючись лише на пам’ять! Та хіба дивно: в умовах табору, без єдиного друкованого рядка тексту проштудіювати такий матеріал! Страшно подумати, що сталося б, якби хтось знайшов у мене під час обшуку блокнот з англійськими записами. Я знайшов його у шухляді стола на збагачувальній фабриці, де працював Онуфрій; він не встиг захопити «лекції», коли йому прокричали: «З речами на вахту!»

«Розмови про літературу, на тлі навколишнього жаху, напевно, виглядали карикатурно, лекції, які я сам читав буковинцю Онуфрію Перуну, так само, – йдеться вже у щоденниковому записі Вернона Кресса. – Але пам’ятаю їх як щось надзвичайно вартісне, що скрашувало життя, саме через контраст із тим, що коїлося навколо. Вони нічого не вирішували, а лише прикрашали наше життя, підтримуючи дух і даруючи переконання, що ми ще здатні на такі думки, не перетворилися остаточно на худобу».

***

 Ще одним близьким табірним другом,  з яким Петер Демант порівнював Онуфрія Перуна, був Карл Рампльберґ.  Іноді Онуфрій заходив до бельгійця Карла Рампельберґа, табірного художника, в минулому есесівського офіцера. Але Карл Онуфрія не полюбляв, не через різницю у соціальному походженні – Карл був з дворянської родини, виховувався в єзуїтській гімназії, а згодом у військовій академії, – а радше тому, що відчував духовну вищість цієї людини, попри її скромність, чим Карл зовсім не відзначався. Крім того, з Перуна не було що взяти за уроки французької – Карл був за природою винятково меркантильним.

Єзуїтська гімназія залишила у Карла пекучу ненависть до всього, що пахло духовенством, особливо католицьким, до його улюблених належав памфлет Ярослава Галана «Плюю на папу». З Перуном він неодноразово стинався на цьому ґрунті, але той з усмішкою закидав його цитатами з Біблії й латинських класиків і не здавав позицій. Демант  у ці суперечки принципово не втручався, а Карл, що погано знав латину і церковну літературу, швидко переводив розмову на французьку, в якій, зрозуміло, не міг бути перевершений, і Перун знову виявлявся у залежній ролі учня. 

«Якось незручно мені порівнювати ці діаметрально протилежні характери, незручно тому, що Онуфрій з них без сумніву позитивний, хоча, за моїми дотабірними поняттями, Карл мав би переважати його як аристократ, – розмірковував Вернон Кресс у «Зекамероні». – Так, з одного боку – добре вихований, елегантний навіть у табірному піджаку, високий красень із мужнім обличчям, який нікому нічого, навіть крихти свого природного дару, не давав без оплати, а з іншого – людина «з народу», син орача, самородок, наділений непересічними здібностями, який ніде не шукав зиску й ніколи б не пішов заради нього на поступки перед сумлінням, і мав манери занадто добрі, щоб не сказати «це здобуто працею», дещо провінційно-незграбні, але бездоганно рівні».

Для Онуфрія жінки були святі, він ніколи не дозволяв собі говорити про них зле, а після одруження для нього існувала лише одна жінка – Зіна. Карл, який, вочевидь, користувався раніше успіхом у прекрасної статі (не дивно з огляду на його становище й берлінські обставини під час війни, коли чоловіків було обмаль), розповідав про свої любовні пригоди детально й огидно, не виходячи ніколи з ролі вихованого самця, тут його психологія не здіймалась понад рівень середнього німецького солдата.

Але як художник Карл був безумовно сильний, хоча до війни, за його словами, займався живописом лише заради розваги. Те, що його ліва рука була спотворена шрамами, а на правій бракувало кількох фаланг пальців – у башту його танка якось ударила протитанкова граната – здавалось, аж ніяк не заважало йому легко маніпулювати пензлем. Картина на замовлення Перуна вийшла прекрасною: в українській вишитій сорочці красувалася смаглява чорноока Зіна з тонким обличчям, обрамленим пишними косами. Онуфрій повісив портрет над нарами й радісно приймав привітання друзів, які приходили подивитися.

На фото: Вікно, 1957

***

Табірний друг Петера Деманта Онуфрій Перун, якого дружина письменника Ірина Вєчная назвала головним героєм «Зекамерона», швидше за все теж був пов’язаний з українським підпіллям. І хоча слідству не вдалося нічого довести достеменно, спогади сучасників, що стали доступними тільки в наш час, непрямо це  засвідчують.

Мимохіть Демант теж це підтверджує. У «Зекамероні» згадує про те, що в таборі Перун мав неабиякий авторитет серед ув’язнених. Тому часто виступав як суддя в суперечках між ними: «Онуфрій вважався у західняків старшим, його слухали, переконавшись, що молодий, увічливий студент вирішує всі суперечки чесно й безкорисливо. <…> Земляки «високо цінували його вченість і справедливість: він, мов Соломон, без кінця розв’язував їхні маленькі й великі суперечки».

Навряд чи звичайний в’язень, нехай і авторитетний, без підпільного минулого, міг посісти таке становище.

Цілком імовірно, що саме Перун відігравав важливу роль в самоорганізації в’язнів й займав один з вищих щаблів у тіньовій табірній ієрархії. І взяв під негласний захист колоритного земляка-чернівчанина, якому таким чином віддячив за лекції з історії світової літератури. Можливо, Демант навіть не здогадувався, із ким насправді товаришує.

Розділило товаришів, за свідченням Петера Деманта, різне ставлення до так званого українського питання. Вони навіть посварилися через це, коли Демант висловив сумнів щодо перспектив утворення самостійної української держави.

«Три роки дружили ми в таборі. Я цінував наші стосунки й ретельно уникав дражливої теми, що загрожувала від першого доторку зруйнувати нашу дружбу, але обережність не допомогла, – пише письменник у «Зекамероні».

– Чому ви ніколи не говорите зі мною про політику? – одного разу запитав Перун. – Це ж важливо.

– Відверто, не хотілося би псувати наші стосунки.

– Навпаки, наші думки багато в чому збігаються, цікаво дізнатися…

Та тільки почали диспут, як сталося неминуче: ми розійшлися. Я не приховав своєї думки про безглуздість самостійності: навіть створена за допомоги західних держав, вона Україні жодного реального зиску не дасть.

Увічливий Перун раптом одразу став дибки, я теж не пошкодував іронічних висловів, і ображений прихильник Степана Бандери, сприкрений ще тим, що при нашій суперечці був присутній [поляк] Римша, і тим, що ніяк не міг знайти неспростовних аргументів, на одну з моїх саркастичних реплік відповів вельми нецензурно. Тут-таки схаменувся, почервонів і попросив пробачення за свою запальність, але між нами раптом постала невидима стіна, ми не розмовляли понад місяць.

Згодом усіляко уникали, вже обоє, подібних розмов, але дисонанс у майбутньому нам перешкоджав немало».

Загалом вся ця історія, докладно описана у «Зекамероні», досить дивна. І справді: яка різниця космополіту-австрійцю до національних прагнень українців?

Наприкінці 80-х – на початку 90-х Демант знову і знову  згадував  табірного друга Онуфрія Перуна. Не слабнув його інтерес до подій в Україні. Зберігся лист письменника від 26.09.1989 року, в якому він, повертаючись із чергової подорожі, попереджає дружину: «Можливо, на два – три дні заїду до Києва, цікаво, як вони там зі своїм РУХом!»

Вважаючи табірного друга, як і колись, справжнім народним самородком, Демант змушений визнати: «Кінець Союзу, передбачений Перуном, настав ще до початку третього тисячоліття…», –  констатував взимку 1993 р.

Так і вийшло, що посварившись через українське питання з близьким табірним другом Онуфрієм Перуном, наприкінці життя Петер Демант все-таки визнав його правоту.

***

 У «Зекамероні» Демант стверджує: після звільнення завжди шукав зустрічі з другом. Але так і не зустрів його більше.

Дружина Перуна – Єлизавета – відбувала покарання до 4 квітня 1955 року, була звільнена умовно-достроково. До березня 1956-го перебувала на поселенні в Новосибірській області, звільнена, згідно з визначенням військового трибуналу Прикарпатського військового округу, зі зняттям судимості від 13 лютого 1956 року, відповідно до Указу Президії ВР УРСР від 27 березня 1953 року.  Її чоловік Онуфрій Перун покарання відбував до 7 березня 1956 року. Звільнений з аналогічним формулюванням, що й дружина.  

 Одразу після повернення з Берлагу кілька років Онуфрій Перун  прожив у селі Вікно на Заставнівщині, де працював  в ательє індпошиву одягу й магазині. Решту життя – в селі Онут того ж району Чернівецької області, в хаті батьків дружини. Тут він спочатку став  завідувачем сільського магазину. 1962 року поновився в ЧДУ, який закінчив 1966-го (за спеціальністю англійська мова та література).

У 60-тих рр. Онуфрій Перун домагався від Верховного Суду УРСР та Генеральної прокуратури СРСР не просто зняття судимості, а повної реабілітації, листувався з газетами, писав до «Известий».

Згідно з довідкою 11-го відділу 2-го Головного управління КГБ при Раді Міністрів СРСР від 26 квітня 1962 р., текст якої наводить дослідниця Тамара Марусик, «Перун у даний час налаштований націоналістично».

І хоча «матеріалів про активні ворожі прояви» органи не мали, на реабілітацію годі було сподіватися. Учасників групи реабілітували тільки влітку 1991 р.

До виходу на пенсію у 1982-му Онуфрій Перун працював учителем іноземної мови та образотворчого мистецтва в Онутській восьмирічній школі. Ще якийсь час учителював  на пенсії.

В останні роки життя важко хворів, переїхав до сина у Чернівці. Помер Онуфрій Перун 11 жовтня 1991 року. 

Що думав про колишнього табірного товариша Петера Деманта сам Онуфрій Перун, його син Тарас не знає. Батько волів не обговорювати з домашніми табірне минуле. Тільки довідавшись про наміри хлопця вступити на службу до КДБ, тихо промовив: «якщо ти це зробиш, то вважай, у тебе немає більше батька».

За словами Тараса Перуна, його батько Онуфрій Перун не знав, що став героєм документального роману «Зекамерон ХХ».  Про Онуфрія Перуна розповідає також Богдан Когут у своїй трилогії «Під чорними вітрилами».

Ні Рампельберґа, ні Перуна автор "Зекамерона ХХ" чернівчанин Петер Демант після табору більше так і не зустрів. «Минуло багато років… Але десь та живе мій товариш Онуфрій, його поза сумнівом звільнили за амністією, ймовірно, і реабілітували… Живе зі своєю дружиною та, можливо, інколи згадує, як ми розсували дріт табору і тішилися разом від того, що нам дали наші спільні друзі – вчителі та книги…», – вивів підсумок табірної дружби Вернон  Кресс.

Використано уривки з документального роману Юрія Чорнея "Вернон Кресс. Життя під прикриттям". 

На основному фото: Онуфрій Перун. Колима, жовтень 1954. Фото з колекції Тараса Перуна.