Але за що карали чернівчан? (книжковий BukNews)

А з іншого боку, може й добре, що шлях України до європейської спільноти розтягнувся на десятиліття. Тепер є надія, що принаймні для західної частини її територій повернення до європейської родини, з якої ці землі, наприклад, Буковину і Чернівці вирвали порівняно недавно,  відбудеться менш болісно. Приміром, та ж реституція і повернення колишнім власникам та їхнім нащадкам конфіскованого майна.

Ні, мова тут аж ніяк не про те, що зло таким чином, у силу строку давності, не буде покаране. «Принаймні по заслузі, бо справедливого покарання не існує», – міркує героїня роману «Гроші від Гітлера», асимільована судетська єврейка Ґіта Лаушманн – доброчесна, як і вся її родина, громадянка міжвоєнної Чехо-Словаччини, німецькомовна у домашньому побуті. Уникнути вдасться тільки особистісного сприйняття тих подій.  Бо «за всім завжди стоять конкретні прізвища. Не часи всьому виною, а люди…»

У силу природних причин, як насильники, так і ті, над ким у 1940-х роках вчинили ґвалт – неправедно репресували, депортували, позбавили родини, житла і майна, – просто не доживуть (вже не дожили!) до відновлення status quo. Книжка чеської письменниці Радки Денемаркової  якраз про те, що відувається, коли віч-на-віч зустрічаються жертви й кати.

Для Чернівців і Буковини ситуація більше, ніж актуальна. А якихось ще тридцять років тому навіть не гіпотетична, а цілком реальна. З тією лише різницею, що у сучасній Чехії раніше за Україну стали на шлях повернення попереднім власникам неправдено відчуженого майна і реальних компенсацій жервам репресій. Коли ще живими були ті, хто слідом за однією з героїнь роману «Гроші від Гітлера», міг адресувати також і собі: «Я жила в чужому. Постійно, все життя. Я ж теж брала в тому участь…» Пригадуєте розповіді колишньої чернівчанки Марґіт Бартфельд-Феллер про її зустрічі з мешканцями батьківської квартири, з якої її разом з усією родиною котроїсь червневої ночі  1941 року депортували з Чернівців до Сибіру? Здається, згодом Марґіт навіть потоваришувала з тими людьми.

За сюжетом роман «Гроші від Гітлера» приголомшливий сам по собі. За доносом чеську родину головної героїні, як єврейську за походженням, спочатку знищують нацисти; а відтак, після завершення Другої світової війни, вже як німецькомовну у побуті і заможу, намагаються добити чеські комуністи. «Чехи випередили тодішніх радянських братів і були в чомусь радикальніші…»

І знову тут все, як у житті. Якщо чернівчанина Петера Деманта  перед початком радянсько-німецької війни  1941 року разом із ще вісьмома тисячами буковинців депортували з Чернівців до Сибіру, а 1946-го – ув’язнили у таборах на Колимі, то його батька військового лікаря Зиґмунда Деманта, який уникнув радянської депортації, вже румунська влада восени 1941 року спочатку інтернувала до чернівецького гетто, а влітку 1942 року депортувала до трудових таборів Трансністрії, де він загинув. Це доволі незвичний, але промовистий для історії України випадок: представники однієї чернівецької родини стали жертвами одразу двох тоталітарних режимів – комуністичного сталінського і нацистського гітлерівського, що вкотре доводить їх подібну людиноненависницьку сутність. Єдина відмінність чернівецької ситуації із романною - у житті антагоністичні режими покарали не одних і тих самих людей, а тільки представників однієї й тієї ж родини. Але зміст покарання без вини той самий. 

Намагання наймолодшої представниці родини, яка вижила, «перервати ланцюг» насильства, домогтися, щоб колишні односельці визнали просту істину «завжди за всім стоять конкретні люди. Той млинок, який крутили жителі Пукліць, змолов невинних», становить головну інтригу роману "Гроші від Гітлера".  А сама Ґіта Лаушманн перетворюється на живе уособлення їхньої «чорної совісті». Однак яким би захопливим не був сам по собі цей сюжет, за яким іноді складно, іноді нестерпно боляче стежити, помітним явищем у літературі роман робить його універсальний загальнолюдський, позачасовий  зміст. Надто подібними є історичні випробування, крізь які у ХХ столітті довелося пройти багатьом європейцям, надто схожими є мотиви багатьох людських вчинків, незалежно від міста і місця, де ці люди їх скоїли. Героїня Денемаркової убирає «в себе долі інших людей, які переплетено з рештою, а кожна окрема людина з’єднана з усіма. З’єднана – і сама. В павутинках стосунків».   

Врешті, хіба не те саме знову і знову доводиться переживати зараз, у новітні часи? Коли у поспіхом покинуті (з різних причин і за різних обставин) господарями квартири й будинки, у повітрі яких ще чути відлуння їхніх голосів, стіни яких прикрашають фотографії їхніх дітей, а шафи зберігають їхнє начиння й одяг, вриваються чужинці у пошуках наживи?  Принагідно руйнуючи цілий всесвіт. «У більшості своїй вони поводяться так через необізнаність, вони плутають історичні взаємодії…»

На кшталт того, про який мова у романі Денемаркової. «Коли ми народилися, то батько кожному з нас посадив яблуню, найкращі сорти: ранети й малинівки. Ті покручені дерева належать нам. (Пам’ятайте про це, коли наступного разу бездумно знищуватиме старі дерева у Чернівцях. – Ю.Ч.) Кожен рік він фотографував нас біля них. Щоб бачити, як ростуть діти й дерева. Уявляв собі, що так буде все життя. Що будемо сходитися тут кожен рік, в один і той самий час. І вилетить пташка…».

Проте й це другорядне. Найстрашніше, коли вкрадений насильно в когось світ стає рідним для наступних поколінь його викрадачів. І тоді виготовлений жертвою для власних дітей стільчик із намальованим на спинці ведмедем зі смішно витріщеними очима ризикує стати частиною дитинства для дітей його ката. Це саме до нього, викинутого у комору,  «вона приходила ховатися. Тут годинами плакала». Хіба нащадки  визволителів менше люблять місця, які їхні батьки колись зачистили від попередніх мешканців? Для них вони вже так само рідні,  як були рідними для когось, хто жив тут до них. І змушений був покинути не з власної волі.

То де ж вихід? Як залатати цю тріщину між минулим і сьогоднішнім, до якої, як до вкотре викопаної свіжої могили, провалюються життя жертв і катів. Тим більше, що ця тріщина не фізична, а у мозку. По-християнськи пробачити?  Денемаркова пише: «Важливо те, хто і що робить. Говорити може будь-хто і будь-що. І писати також… Людина відповідальна за свої вчинки. І навіть коли ніяк не впливає на їхню інтерпретацію…»

Можливо через це її героїня не прощає убивцям, людям, котрі піднімають руку і свідомо брешуть.  Не прощає людям, котрі тримають ніж у руці і з насолодою всаджують його у спину,   так само як і тим, котрі пустощами і співом відвертають увагу від тієї руки. Ніколи не прощає, бо «як тільки людина простить – стає однією з них».   

 На цьому  останньому твердженні можна було б поставити крапку. І, погодьтеся, виглядає вона доволі ефектно. Багато читачів роману  Радки Денемаркової «Гроші від Гітлера», відгуки яких  трапилися мені на очі, власне, так і роблять. Але це не вся правда про цю загалом типову для багатьох історію. «Я хочу бути сама, а водночас виглядаю з-за спини кожної людини, моє життя проходить через долі інших людей. Без них я була би тільки продірявленим друшляком». Насамкінець авторка дарує уважному читачеві змогу іншої інтерпретації усіх описаних подій. Власне, так як найчастіше трапляється не в книжках, а в реальному житті. Хоча у житті героїв "Грошей від Гітлера" це вже нічого не міняє і нікого не виправдовує.

«Головне про людське життя ми так і не дізнаємося. Не тому, що історія закінчується, а тому, що закінчується запас слів, які надаються до використання. Так, звичайно, словами можна багато чого накоїти. Нічому ними не можливо запобігти».

Юрій ЧОРНЕЙ

Нам потрібна ваша підтримка –  ПІДТРИМАЙТЕ BUKNEWS благодійним внеском.