Зустрінемося на Десятому, ювілейному! («Золоті оплески»: день дев’ятий»)

Дев’ятий, останній день ІХ фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини» означився чотирма подіями: прес-конференцією, презентацією антології сучасної української драми, останньою виставою фестивалю і оголошенням рішення журі з нагородженням переможців… 

Хостікоєв без Бенюка, натомість із Сумською, Постніковим і Свиридюком

У такому складі прийшли на підсумкову прес-конференцію ІХ регіонального фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини» актори Київського Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. За традицією цей театр представляється останнього дня, і саме з його акторами найбільше прагнуть зустрічі журналісти.

Директор Чернівецького облмуздрамтеатру, він же директор фестивалю Юрій Марчак затримувався на попередній зустрічі, а присутні – журналісти, актори, члени журі – й не помітили, як палкою промовою Вадима Сікорського про те, як він любить «цих людей, що сидять перед вами» зустріч, хоч і не в очікуваному форматі, вже розпочалася. Але вона була цікавішою, ніж будь-яка протокольна прес-конференція. Адже, без перебільшення зауважу, що на її матеріалі можна писати дисертацію про становлення українського театру – і роль у цьому процесі творчих і дружніх зв’язків між колективами Львівського, імені Марії Заньковецької, і Київського, імені Івана Франка, національних театрів України. Це не були ностальгійні спогади, бо вони ніколи не розлучалися на стільки, щоби ностальгувати. Утім, диктофони журналісти повмикали, й камери теж.

Тож, коли Юрій Михайлович нарешті дістався фойє на другому поверсі, йому залишалося тільки оголосити, що фестивальні події завершуються і журі вже має майже остаточне рішення, яке всі дізнаються після останньої вистави. Не без жалю ми передислокувалися до Літературного кафе на Центральній площі побіля Ратуші, де на нас очікувала вже презентація проектів драматургічного відділу Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Франківці ж мали готуватися до вистави.

Неда Неждана: Розвінчання міфів і створення нових… Може це і є творчість

Варто поважати людей, які закохані у свою справу. Але набагато поважніші люди, які вміють розповісти про свою справу так, щоби долучити до неї нових адептів. Майстер-клас члена журі «Золотих оплесків» Неди Нежданої (м. Київ), звичайно, нікого не навчив писати сучасні українські п’єси, але надав путівник у цьому химерному морі з усіма Сциллами-Харибдами, заплутаними архіпелагами, спокусами й звершеннями, ба навіть бермудськими трикутниками української драми сьогодні.

На таке визначення того, що ми почули, значною мірою сподвигла сама пані Неда, яка розпочала з розвінчання міфів навколо сучасної української драматургії. А міфи містяться у можливих відповідях на просте (яка облудна простота!) запитання: чому наші театри не ставлять п’єси сучасних українських драматургів.

Докладно й з багатим ілюстративним матеріалом драматург Неждана познайомила усіх нас зі стилістичними напрямками сучасної драматургії – і в кожного з присутніх був привід для жалю: оцю п’єсу я хотів би побачити. Хоча б прочитати.

Адже сучасних драматургів в Україні ставлять більше в театрах ледь не самодіяльних, у студіях і одноразових проектах. Драма залишається міфом. Чому?

Навіть прогресивно й патріотично налаштовані режисери не надто охоче беруться за роботу з молодим драматургом. Як правило, те, що вони написали, ще не є п’єсою – у постановчому розумінні цього слова. Для режисера вкласти свій час, розум, душу зрештою у доопрацювання драматургічного матеріалу  – завжди певний ризик. Провалу. Стаціонарний театр – це організм, який потребує коштів. І мало хто бажає ризикувати. Може, кожному драматургу має пощастити мати свого режисера? Найкраще в мистецтві робиться саме на особистих зв’язках. У бізнесі, до речі, також.

Свобода Алексіса Зорбаса 

Нікос Казандзакіс (1883-1957) – належить до класиків грецької літератури ХХ століття. Для моїх ровесників творчість знаменитого грека не є «терра інкогніто», бо в кінці 60-х, тобто років через 10 по смерті письменника, ми зачитувалися принаймні двома романами цього автора.

Інсценізацію  ще одного роману  – «Грек Зорба» – здійснили українською мовою в театрі імені Івана Франка в Києві режисер-постановник Віталій Малахов і виконавець головної ролі Анатолій Хостікоєв – обидва народні артисти України й лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка.

Греку Зорбі дароване найголовніше, може, чого прагне людина: він пізнав, для чого людина приходить у цей світ. Життя людини коротке до примарності, тож головна філософія Зорби – жити. Жити вільно. Радіти тому, що є. І мати головне – Свободу.

Остання вистава «Золотих оплесків» – оце був майстер-клас! У виставі навіть не було масовки у звичному розумінні «сірого тла»: кожний мешканець маленького селища на Кріті, навіть коли за роллю в нього зовсім немає слів – характер, зі своїми рухами, пластикою, костюмом і поглядом. Недарма ж у виставі грають чотири народні артисти і безліч заслужених. І це не з пієтету перед званнями, бо відчувається, що вони, даруйте гру словами, заслужені.

Запам’ятовуються обидва Володимири Абазопуло, старший і молодший, які грають Капітана Маврадоні та його сина Павлі, місцевий філософ Анагності (Євген Свиридюк), отець Захарія (з.а.України Володимир Ніколаєнко).

Важко говорити щось про сценографію, адже своїх декорацій, знову ж таки, зі зрозумілих причин, франківці не привозили. А костюми дуже точно передають і національну приналежність персонажів, і їхній соціальний статус, і навіть ауру невеличкого села чи селища.

Анатолій Хостікоєв – це слово окреме. От він у ролі був вільний. У рухах, жестах, міміці. Його Грек Зорба насолоджується не просто кожним днем життя – він щохвилини прагне бути щасливим і вільним. І настільки харизматичний і по-чоловічому привабливий, що зрозуміло, чому на нього так одразу й беззастережно «ведуться» жінки – і, скажімо так, не юна актриса Гортензія (н.а.України Наталія Сумська), за якою колись упадали адмірали чотирьох флотів, і зовсім молоденька Лола (Вікторія Зубкова). Кожна з них має свою красу, свою жіночість, та для Гортензії-Сумської це кохання стало останнім, бо для Зорби його свобода виявилася важливішою чи ціннішою…

Чула відгуки, що не всім сподобався з.а.України Тарас Постніков у ролі Нікоса (може, це натяк на самого автора, бо він у час, про який розповідається в романі, був приблизно того віку, що й герой Тараса Постнікова). Та мені здається, що він таким і має бути – зовні стриманим і застібнутим на всі ґудзики, але з полум’ям, із розумінням краси й волі у душі.

Та франківці не були б франківцями, коли б грали лише один шар подій та їхнього тлумачення, якби на сцені не відбувався театр у театрі, як би персонажі були лінійними та пласкими. За всієї харизматичності Зорба не є героєм позитивним. Адже прагнучи особистої свободи – і нібито визнаючи за іншими право на таке прагнення – він якось легко, мимохідь руйнує те, що йому довірили: бізнес, дружбу, кохання… Він презирливо ставиться до грошей, вірніше до їхнього заробляння, та легко й бездумно витрачає чужі. Дуже небезпечно мати біля себе такого друга, адже існує особливий регулятор, який вимірює  й вирівнює усі людські стосунки – совість. Не боюся звинувачень у моралізаторстві, бо Анатолій Хостікоєв у дуетах з Тарасом Постніковим і Наталією Сумською усе це зіграв.

Дуже красномовний останній танець Зорби й Нікоса, танець вільного Зорби і Нікоса, який ніби наважується до волі, танець чоловіків, які так і не стали друзями. Бо Зорба як завжди тікає від найменшого натяку на прив’язаність…

 Призові статуетки й годинники роздані усі

Описувати церемонію нагородження безглуздо, списки переможців знайдете на сайтах. Зауважу лише щодо нагородних статуеток фестивалю – стилізованих сердець із зображенням нашого Чернівецького театру всередині. Натяк на те, що фестиваль залишився у серцях акторів, а вони – у наших з вами серцях. Кожний театр отримав також великого годинника. Теж символ: нехай вони відраховують добрі хвилини і час для добрих справ. Як сказав на закінчення Юрій Марчак: – Прошу тиші. Ви чуєте кроки? Це йде наступний, ювілей   ний, десятий фестиваль «Золоті оплески Буковини». До нових зустрічей!

Лариса ХОМИЧ

Фото Віталії КОЗМЕНКО і Юрія ЧОРНЕЯ