Зустріч з вождем (Хомич на вікенд)
Одразу заспокою вразливу публіку: це не про відвідини мавзолею, і тим паче, не про музей Леніна. Хоча, судячи за датою, коли це відбувалося, могло би бути і те, і друге…
Березень 1970-го, Ленінград, Всесоюзна студентська конференція у Педінституті імені Герцена. Із половиною філологічної секції перезнайомилися восени 1969-го, в Тулі та Ясній Поляні… Тож у Ленінграді зустрілися вже друзями, однодумцями, зав’язувалися симпатії і навіть тривалі романи – все, як у студентів…
Одного вечора після виконаної програми доповідей та обговорень вийшли компанією – просто прогулятися, йшли берегом Неви, за течією, у бік Гавані… Набережною зайшли кудись далеко від центру (потім довелося розпитувати перехожих, як дістатися до інтернату, де нас влаштували на тимчасове мешкання).
Починало сутеніти. Засвітилися ліхтарі. В одному місці, біля якогось мосту, набережна трохи розширювалася, і в тому просторі був розбитий невеличкий скверик у формі трикутника, який звужувався теж в напрямку течії… Пішли тим сквериком, обійшли в центрі майданчика порожній маленький постамент, розміром з табуретку і без підпису. Ще хтось пожартував, що пам’ятник пішов погуляти, хтось додав, навіщо пішов… І усе це – без жодної «задньої» думки чи, Боже борони, з неповаги до радянської монументальної пропаганди…
І дійсно, десь метрів за 20, у гострому і вже зовсім темному куті скверу, глибоко в кущах бузку, спиною до доріжки, стояв маленький, трохи вище метра, чоловік, у піджаку та брюках. Здалеку було видно, що вся фігура у тьмяному світлі ліхтарів з набережної дивно виблискує… Підійшли впритул. Хлопці взялися за ту фігуру й розвернули обличчям до нас.
Це був Володимир Ілліч власною персоною, на повен зріст, у піджаку і з краваткою, зі звично простертою правою рукою і зібганою кепкою в лівій. Але якийсь… маленький. Мені до підборіддя не діставав. Гіпсовий і вкритий бронзовою фарбою: мабуть, хотіли, аби виглядав як бронзовий.
Знову літературний відступ: пам’ятаєте, Вінні-Пух летить на повітряній кульці й запитує П’ятачка: «Ну як, схожий я на маленьку хмарку?» – і чесний П’ятачок відповідає: «Н, ти схожий на ведмедя, який летить на повітряній кульці!»
Тож і Володимир Ілліч, якого ми зустріли у скверику на набережній, не був схожий на бронзову скульптуру, а схожий був на те, чим і був – на гіпсову фігуру, вкриту бронзовою фарбою. Може, певного розчарування, окрім відсутності монументальності, додавали вибоїни аж до білого гіпсу, розкидані де-не-де на обличчі, лисині та костюмі вождя, як висипи від якоїсь шкірної інфекції...
На ногах, без постаменту і звільнений від кущів, Ленін стояв якось погано. Хтось із нашої компанії навіть зауважив, що він, мабуть, добряче хильнув… Хлопці побоялися, що вождь світового пролетаріату завалиться й розіб’ється, бо ж гіпсовий – і знову притулили його до кущів. Тепер уже обличчям назовні. А через нахил фігури простерта рука вождя вказувала тепер кудись у небо, хоча нічого особливого в ньому, окрім вечірніх хмарок над рікою, не було… Далі пошукали очима постамент. Далеченько і просто так не притулиш – треба цементувати… Принаймні, я так подумала. Гадаю, не тільки я. А потім в кожного з нас – ну може з різницею в секунди – майнула ще одна думка… І без команди, не змовляючись, ми всією компанією через найближчий вихід рвонули з того скверика на набережну. Бігли доволі довго, не зупиняючись, повернули в якусь бічну вулицю і лише там зупинилися. І стали одне в одного запитувати: – А ти чого раптом підірвався?
А побігли ж усі тому, що якби на той момент зустрівся нам міліціонер, то назавтра ми не доповіді б на секції промовляли, а пояснення в міліції писали б. І важко було б довести, що це не наша компанія відправила вождя прогулятися, адже на руках у хлопців, без сумніву, залишалися сліди бронзової фарби. 70-й, звісно, не 50-й, та все ж таки…
Лариса ХОМИЧ
