ЗТИШЕНІ РОЗДУМИ ПІСЛЯ П`ЯТИДЕСЯТИ (читання на вікенд)

Чернівецькій людині притаманна одна характерна риса, яка її суттєво вирізняє поміж мешканцями інших міст: наша має здатність нудьгувати за містом, навіть не  від’їжджаючи з нього. Причому ця здатність не залежить від того, до якого суспільного статусу (бо марксових класів у нас нема й не було – лише митці, купці та клас посередині, тобто середній) належить городянин. Знаходячись фізично в місті, городяни несамовито нудьгують за ним: хто - за австрійськими часами, хто - за румунськими, хто - за радянськими, хтось за Давнім Римом.

Хтось нудьгує за рідним селом, бо перебираючись до міста, вони малювали в уяві Чернівці як велике асфальтоване та комфортабельне село, з базаром, газом, чайною, продмагом, стайнями, які опалюються, та електрифікованим з ніг до голови клубом з дискотекою, тобто танцями. А воно не вийшло, того й нудьгують, несамовито перероблюючи місто в село. Вони вдираються сюди гучними клаксонами могутніх джипів та мерседесів, якими возять до міських церков свої бучні й велелюдні сільські весілля. Вони лякають в такій спосіб міський середній клас, ніби пропонуючи йому неминучу смерть під колесами ненажерливого нашестя…

Але він, міський середняк, живий і навіть мислить. Мій щирий та давній друг Вася належить безперечно до середнього класу нашої привітної держави. Що ж це таке? А це унікальне явище: бо це саме ті ненормальні, які намагаються вижити межи великими злодіями та дрібними волоцюгами. Тому у Василя своє бачення живого великого організму міста та окремих невеличких організмів його строкатих мешканців…

«Життя після п`ятидесяти лише починається!» - хоробро подумав Василь та попросив працівницю невеличкого генделика на Головній налити іще п’ятдесят грамів. Перед цим, вдома вранці, він прийняв душ, поголився, почистив черевики, надів парадний костюм та пішов на поступки.

Іще раніше йому розбили на щастя обличчя, коли пізно ввечері він, притуливши до грудей поліетиленового пакета із придбаним вдень шматком сала, йшов Бульваром додому, після виснажливого трудового дня. Це тому, що Василь живе не в старому місті, а в «спальному» районі, який по самі вуха заріс бур`яном із скам’янілою  склотарою, розкиданою деінде. Там молодикам зовсім немає чого робити й вони б`ють перехожим пики. На щастя…

Від здорового тіла Василя пахло здоровим духом.  Хильнувши горілку, Вася замислився. Він завше спочатку думав про міжнародну політику. «Я не розумію, - думав Василь, - чому Ленін у п’ятдесят два роки був «дідусем Леніним», а Ющенко у п’ятдесят чотири – «молодий та енергійний лідер»? Слава Богу, що у кожної міської людини є тепер невід’ємне право сумніватися у чомусь і отримувати за це по пиці!

Стомлені, тому й лише тому червоні очі Василя, завжди викликали мішані почуття.  Мішані почуття – це почуття, які викликає людина, яка базікає про мистецтво Ієронімуса Босха, лузаючи про цьому сонях. Проте Василь – типовий представник міського середнього класу, тому цікаво спостерігати за ним, узагальнюючи поволі вельми повчальні спостереження.

От, проходячи повз принишклий цієї пори спорткомплекс «Олімпія», Василь замислився над тим, а чому чоловіки в місті завжди встають, коли п`ють за жінок.

По-перше, розмірковував Василь, лежачи пити незручно. По-друге, ми п’ємо стоячи, бо так більше влазить. По-третє, в такий спосіб можна розім’яти кінцівки, що затекли. По-четверте, таким чином можна непомітно струсити з штанів залишки салату. По-п`яте, чоловіки підіймаються, щоби потім, сідаючи, відчути полегшення. Й, нарешті, вшосте, мужчини підіймаються, щоб не чути в самісіньке вухо: «Досить пити! Тобі вже вистачить!».

         Василь пішов думками далі, вглиб та вшир, бо додому іще не дійшов. Чому в численних міських ресторанах так голосно лунає музика? Під гучну музику п’ється більше й скоріше, - геніально здогадався Василь. Можливо тому часом так кортить влучити пляшкою горілки прямо в дзеркало своєї душі…

         Біля Василевого під`їзду звично й лагідно сиділи міські бабусі. Василь так само звично зупинився, щоб привітатися та наскороруч обговорити їхні бабусинські проблеми. Він до цієї пори відчуває провину перед ними за те, що у 90-ті роки записував на свій перший китайський касетник фінальні заставки серіалів та врубав їх потім на весь двір невчасно, сіючи жах серед сусідських бабусь. Тому тепер, на сході іншого віку, щоразу балакає з ними ритуальні півгодини, щоб знівелювати стару провину. Балакає й спостерігає. Він помітив, зокрема, що не менш як 50 відсотків міських бабусь імітують екстаз при зустрічі з онуками. Проте Василь мій не проктолог, тому в душу нікому не лізе…

         У нього, як і у кожного справжнього городянина є, звісно, свої прийоми красивого завершення розмови із найбільш нудними співрозмовниками, яких тепер розвелося чимало. Ну, наприклад. «Не знаю чим вам допомогти. Хочете, віддам вам порожні пляшки?». Або - «Я вас пізнав. У піонерському таборі ви завжди доїдали за всіма!». Чи – «Дарма ви так засмучуєтеся. З вашим діагнозом ви цілком можете дозволити собі один-два статевих акта в рік»…

         Скрипнув старенький англійський замок. Василь ввійшов у коридор. В квартирі спека. У типовій радянській «панельці» був масштаб один на всіх. Погано, що в старій частині міста він лише працює. Там співвідношення висоти будинків та ширини вулиць було продумане більш розумно, тому й зовсім інший мікроклімат осель. Й нічого не душить, крім, звісно, сучасного транспорту. Василь неохайно й побіжно оглянув рідний диван – батьківщину маразму. Саме на ньому у Василя народжувалися найбільш маразматичні думки та ідеї. Тому спить він тепер, після п`ятидесяти, на підлозі, широко розкинувши кремезні за звичкою руки й ноги борця вільного стилю…

         Вночі якійсь молодик обов’язково заведе у дворі свого «навороченого»  ним же «Опеля Віагру».  Хтось буде голосно кричати у «мобілку». До речі, Василь помітив, що на Южці дурним тоном вважається коли той, хто телефонує, питає у співрозмовника не «Ты где?», а «Где ты?», ставлячи того у карколомну скруту неможливістю зримувати відповідь…

         Вранці знову буде маршрутка, яка не один рік вже допомагає Василеві вчасно дістатися роботи.  В середині цього транспортного засобу Василеві знайоме все. Лише водій нашої маршрутки, наприклад, може на ходу, навпомацки відрахувати здачу у 13 гривень 45 копійок. Тому дорогою на роботу він завжди дивиться у вікно. Цікаво, що дівчата знаходили в міських хлопцях раніше, виходячи за них заміж? Раніше – коли в тих не було ані грошей, ані машин, ані… шортів, - замислився цього разу Василь.

Не дивлячись на те, що наше місто не є курортним центром, його заполонили люди в шортах. Бо літо. І це тепер така мода, яка виходить із необхідності чи просто бажання на все наплювати й начхати. А це, в свою чергу, є рисою сучасної смугастої та обтічної міської ментальності.

Міські шорти, за Василевою класифікацією, поділяються на декілька підвидів. Їх застосування визначається лише інтелектуальною спроможністю гордовитих володарів напівштанів. Є шорти елегантні, здатні навіть здивувати нею пихатих завсідників Лазурного берега, курортів Домініканської республіки чи мальдівців. Вони мають стійкий колір, кишені, місце для мобілки та паску. Жодних написів. Лише закличне поблискування  в нижній частині. В таких шортах неспішно виходять із «Мерседесів», «Ауді» та всіляких, переважно темних, джипів.

Продукція турецьких та китайських дизайнерів прикрашає сідниці та ноги, що поступово втрачають стрункість й невимушеність, господарів автомобілів класом нижче. У шортах, що були модні років з десять тому, викочуються з кабін, прикрашених диковинними смердючими озонаторами,  щасливі власники сильно вживаних колишніх німецьких бусиків. На цих бусиках, зазвичай, іще написано щось німецькою з означенням номерів телефонів та електронних адрес  далеких бюргерських містечок. Вважається, що чим більше на них написано, тим краще. Односельці, коли такі бусики вихідними приїздять додому, мають про що говорити до наступного стрімкого візиту.

Але про шорти. Шорти такі ніколи не прасуються. Вони вирівнюється під географію хазяїв під час виснажливого сидіння за кермом і поволі експлуатації набувають рис господаря та гостинного запаху солярки. Лише говорити, як він, не можуть. А могли б вони розповісти чимало: про засмаглих лісабонських дівчат, про тунелі в горах між Австрією та Італією, про смак дешевої французької кави та м’якість фонтанної води Голландії вранці. А ще – про сало, яке не псується в переносному холодильнику, про самогонку, яка рятує у спеку, про підступність іноземних даїшників та польських митників. Шорти підкреслюють індивідуальність, водійські принади та настрій. Якщо володар шортів ввімкнув на хвилину аварійку після того, як ви пропустили його, коли він з’їжджав з понівеченого ним же тротуару, то це зовсім не означає «Дякую». Це може означати будь-що: «козел», «баран», «молдован» (в місті міжнаціональної толерантності це зовсім не є приниженням цієї нації, це чернівецькою мовою в загальному плані значить, що ти все одно не правий, хто б ти не був по паспорту)…

Василь звично всівся за робочий стіл. Негайно задзвонив телефон, він навіть не встиг закотити рукава добре відпрасованої білої сорочки. Думки збилися в купу, й причаїлися там до вечора.

Василь все життя мріяв бути кадром, який вирішує все.  Тепер йому вже за п’ятдесят. Вирішують інші. З ним лише його роздуми, й лише він вирішує про що замислитися.

Все залишилося в минулому. Навіть майбутнє.

Володимир Килинич

Червень-липень, 2008