Зникають гірські хутірці з карти Путильщини, як сніги по Великодню…
Повсякчас відчуваю і втіху, і щем сердечний буваючи в Буковинсько-Покутських Карпатах. Сум побирає на місцях зниклих з карти Путильщини гірських хутірців. А кількість таких просто не перелічити. Називають різні цифри. Але достеменно відомо, що, починаючи з шістдесятих років і по сьогодні, загалом зникло до 100 таких населених пунктів. Це якраз тих хутірців, де працьовиті і горді гуцули творили історію, де, як хвиля Черемоша кипіло життя, кружляли весілля, повнилися кошари маржиною.
І ось ця пустка, яка розтинає душу та серце. Тотальне знищення гірських хутірців почалося в радянські часи, під час здійснення так званої «реформи» по їх зселенню до центральних садиб. Як не воліли горяни покидати рідні та добре обжиті обійстя, та людей все одно примусом зселяли під фанфари найбезглуздіших обіцянок. Що саме у такий спосіб гуцули вже завтра заживуть краще та заможніше. В жорна тих далеких у часі змін-перемін потрапили, зокрема, хутори Випчина та Околена. Серце розривається від побаченого. Кругом на їх місцях пустка за пусткою. На сьогодні і сліду людського на їх місцях не полишилося від того, що віками старали горяни. На Випчині залишилася хіба що одна-однісінька капличина, в якій вже нікому в молитві до Бога свічку запалити.
Буваючи в Шепоті (раніше він називався Шепотом Ізворським) з превеликою радістю зустрічаюся з колишнім сільським головою Миколою Петровичем Бечкою. Горяни його знають не тільки як мудрого керівника, а ще й як дослідника історії свого регіону. Немає жодної хатчини, жодної стежини, де б у справах не бував Микола Петрович. І досі, хоч літа підтяли ветерана, він постійно вертає на місця, де кипіло-вирувало життя працьовитих земляків. «Ага, ти, Йване, як завше цікавишся в який такий спосіб до великих центрів зселяли ті хутірці? По-різному. Але згоди людської ніхто ні в кого не питав. Та що казати? Напереживалися, бодай ліпше не згадувати. Та все одно доводиться». І при цьому Микола Петрович поіменно називає кожну родину, кожну оселю, які огорнула біда.
– Але ж, Миколо Петровичу, напевно були й винятки?
– Ти, Йване недвозначно припускаєш, що до того щасливого списку могла потрапити далека Сарата. Дорогою ціною вдалося владу переконати, що Сарата, хоч і малюсінький хутірець, але гідний пошанівку через свою славну історію, зокрема часів Першої Світової війни. А ще й тому, що на терені Сарати знаходиться знаменита гать, звідкіля в усі часи до Європи рушали сплави із найціннішою в світі карпатською деревиною. Стратегією Сарати є також той факт, що там виявлені немірені поклади унікального за якістю мармуру, вапняки та багато чого іншого. Просто природніх багатств в тій місцині не злічити.
Авжеж. Але, Миколо Петровичу сьогодні над Саратою також витає безнадія. Там зараз всього-навсього кілька хатчин, а в Свято-Іванівській церкві службу Божу правлять раз на рік. Долею випадку був присутнім під час похорону на тамтешньому цвинтарку ветерана Великої Вітчизняної війни, учасника бойових дій в Кореї Івана Миколайовича Хімчинського. Відважним воїном пройшов свій бойовий шлях за що отримав десятки найвищих державних відзнак.
– Добре слово кажеш. Ми, Йване, шануємо свого легіня-героя. Гуцули його ймення ніколи не забудуть.
Пригадуючи зустрічі з Миколою Петровичем Бечкою і в молитві до Бога, попри всю тоску душі, все одно обнадіюю себе, що на місцях зниклих з карти хутірців з Божою поміччю рано чи пізно знову воскресне життя. Адже земля і небо не простять аби край, що дав світу таких знаменитостей, як Юрій Федькович та Лук’ян Кобилиця, залишився пусткою.
Іван Агатій
