«Заради хлопців, які там залишилися…»

 На війну він пішов добровольцем, повернувся живим з Дебальцевської пастки, а після короткої відпустки знову вирушає на Схід.

 Сорокарічний Андрій Моцок належить до тих людей, котрі більше посміхаються, ніж сумують, вміють перетворити на жарт будь-яку побутову прикрість, але, якщо допече, за гострим слівцем у кишеню не полізуть.

Він відкритий, щирий і настільки скромний, що, замість розповідати про себе, весь час називав когось іншого і повторював: «Ось про кого треба писати!» Згадуючи то свого ком-брига, який не покинув Дебальцево, поки з тієї бойні не вийшов останній боєць, то чернівецьких хлопців, які, хоч і не вважають себе волонтерами, проте іноді просто шокують щедрою допомогою армії, то тих земляків-сміливців, котрі, заплющивши очі на небезпеку, ні з чим не рахуючись, курсують у зону АТО, витрачаючи лише на дорогу по 10 тисяч гривень.

Але навіть спілкуючись по-чоловічому стримано, наш герой все одно був, як на долоні.

Про себе

«Коли все це розпочалося на Донбасі, я, як і всі, не відходив від телевізора, та в якийсь момент сказав собі: все, досить. Треба щось робити.

І почав оббивати пороги військкомату – цілий місяць! Хоча мало не всі мої друзі та знайомі вирішили, що я жартую. Навіть дружина з донькою. Звичайно, вояка з мене – ще той! В армії автомат тримав у руках хіба що, коли приймав присягу, а потім коли вчився розбирати. Але в мене – інший плюс, я – професійний водій. Ту ж саму армію відслужив на колесах, не один рік підробляв таксистом, довгий час в Італію мотався, а це – до двох тисяч кілометрів в один бік. Тому вирішив, що знадоблюсь і на Сході.

А взагалі знаєте, яку я поставив перед собою задачу? Піти туди заради того, аби когось замінити й бодай один солдат повернувся додому!»

 Про людей

«Мені дуже повезло, що я потрапив у 128-му гірсько-піхотну бригаду. Якщо її згадують по телевізору, пам’ятайте – кращої немає. Кістяк армії! А ось про добровольчі з’єднання навіть слухати не хотів, хоч сам – доброволець. Чому? Все дуже просто – якби зі мною щось сталося, зарили б десь у полі, а так хоч додому привезуть… Але це так, до слова (сміється – авт.) Так що я у строю – ще з серпня 2014-го. Проте, повірте, це не дуже цікаво, а ось наші люди мене приємно вражають. Скажімо, мій однокласник Руслан (не називаю його прізвища, бо не прибили сепаратисти, друг приб’є точно!) працює зубним техніком. Не скажу, що він бідує, проте й мільйонів не заробляє. Так ось товариш взяв шефство над бійцем, котрий повернувся додому з роздробленою рукою та …довідкою на додачу, в якій написано: «Поранення – результат не-обережного поводження зі зброєю». Як вам це? Тепер Руслан шукає для хлопця адвокатів, бере на себе всі витрати з лікування, та й морально підтримує. Або ще один приклад. Директор автосервісу, що на Гайдара, витратив не одну тисячу гривень, щоби допомогти армії. Хоча я знаю про нього лише те, що він – Ярослав Васильович.

Але буває ще й таке, що люди навіть свого імені не називають. Коли днями ми поверталися з Дебальцевого у Чернівці, більшість бійців їхала автобусом, а я з друзями – на легковику. Минули дріжджзавод, рухаємося через міст, і тут несподівано нас хтось «підрізає» на «Віто». Думаю, що за чортівня? У рідному місті – і такі приколи. Вже був готовий до мордобою, та незнайомець зупинився, вийшов з машини і підняв руки: «Мужик – я свій». І простягнув якийсь згорток: «Тут – три тисячі гривень, ти краще знаєш, на що їх витратити». Не встиг я спам’ятатися, не встиг запитати, звідки він про нас дізнався, як чоловік сів у машину – тільки його й бачили! Тепер уявляєте, як нас зустріли Чернівці?..

Ви запитаєте, а звідки машина? Це – теж ціла історія. Є такий підприємець Ігор Гостюк, який, напевно, уже весь свій бізнес на фронт відвіз. Про таких, як він, треба книжки писати! Знаєте, що він учудив? Купив для армії «Фольксваген-Пассат». А коли оточили Дебальцево, погнався нас звідти забирати…»

Про Дебальцево

«Гатили в нас нещадно. З кожного терикона… Російські танки йшли стіною. Загиблих було так багато, що ми весь час на них натикалися. Ще більше – поранених. Тож затримайся ми там хоча б ще на один день, полягли б усі. А самого Дебальцевого вже немає – місто стерто з лиця землі. Скажу вам так: якщо ті, хто звідти вийшов, почнуть «косити» від служби, я навіть не здивуюся. Пройти таке пекло!

Хоча ми могли стояти там і досі… Звичайно, я – всього-на-всього рядовий, і можу помилятися, проте так думають усі. Чому нам не допомогли? Чому не підтягнули важку артилерію? Та що там, якщо з Генштабом навіть зв’язок був втрачений... Ох цей Ген-штаб – сказав би я вам! І не вірте, коли хваляться по телевізору, ніби це був плановий відхід. Вибиралися хто як міг. Без так званих коридорів, без прикриття. Пішки. Полем. У 18-градусний мороз. Тому, коли я натрапив на покинутий старенький ГАЗ-66 – без тормозів, зі спущеними шинами, з вибитими вікнами – не міг повірити в удачу. Сів за кермо, зі мною – ще 19 однополчан, і ми потарабанили по бездоріжжю десь сотню кілометрів до «нашого» Артемівська. Там також виникали питання, але це вже були дрібниці.

…Скажіть, якщо це «плановий» відхід, то чому для майже двох тисяч чоловік з нашої бригади було підготовлено лише 130 ліжкомісць? Тож кожен рятувався, як міг. Приміром, за немалі гроші наймали квартири у місцевих і слухали на свою голову: мовляв, хороші ви хлопці, але якби ви сюди не прийшли, нічого б цього не було…»

 Про те, що болить

«Нам дали відпустку на 18 днів. Мало? Вистачить. Може, комусь важко повірити, проте на фронті легше. Там усе чесно – є ворог і є свої. А тут… Коли чую слова «зона АТО», киплю від злості. Яка зона АТО? Повномасштабна війна! Правда, таке враження, що у Чернівцях не всі про це знають. Бари переповнені, гримлять дискотеки… І навіть той, хто, гасаючи містом, почепив на свій автомобіль синьо-жовтий прапорець, нехай також не думає, що він – уже патріот. Боляче... Телевізор теж краще не дивитися, бо все прикрашено, підфарбовано. Наприклад, чую: «За добу загинуло троє людей», а я знаю, що лише у нашій бригаді – дев’ятеро. Це як? Або: «Проведено 40 обстрілів з градів противника». А як ви порахували?

 …15 березня мушу прибути в Мукачево, де дислокується наш підрозділ. Але залишатися там не збираюся – напишу рапорт, щоб відправили в Маріуполь. Після Дебальцевого уже ж нічого не страшно…

Запитуєте, заради чого знову повертаюся? Заради хлопців, які там залишилися».

 Надія ПОЖАРУК, газета “Чернівці”

 Фото автора та Наталії ФЕЩУК.