Закувала та сива зозуля всюди, в горах та на підгір'ї Буковини – також...

Скільки б не повторювався у давно повтореному, але упевнений, що краще й не скажеш. Про сиву зозулю та й цю благовісну пору, яку ця пташина в числі перших вістить на всі усюди. І якраз саме в ці дні уже чуємо її таке миле серцю кування. Чи то десь у лузі на кущі калини, або  ж на узліссі букового пралісу, де усіма барвами заясніла весна, від споглядання багатств якої хоч і на мить, та забувається біда, що поглинула усе людство.

А дива цієї пори спостерігаємо та милуємося ними на кожному кроці. Ось-бо і на добре доглянутому полі за селом, де від краю до краю з тендітних рослинок в недалекому часі під Петра дозріє, задзвенить колос хліба золотий і врадується серце і вкотре в молитві до Бога неодмінно подякуємо у тому числі селянину, котрий не знаючи спочинку денно і нічно старає роботу на полі. І хоч не завжди годить погодою, однак з Божою поміччю хліб удається, коли більше, а іноді і менше. Та все одно він неодмінно задухмяніє на нашому столі, як страва, що не має в світі рівні. Благовісні дні по Благовіщенню – то й величальні зміни-переміни у житті всього сущого. Подовгу на захищеному взусібіч ліщиною лісовому озерці спостерігаю за парою лебідок, до яких мов на гостину залетіла вервичка перелітної дикої качки. Хтозна з якої далечі тримає путь до рідного Заполяр'я на літування та аби качиний рід продовжити. В заплаві озерця відпочине  – і знову в небеса по безпомилково вивіреному мільйонами років  маршруті. Хтозна чи на рік сюди, на це лісове озерце на миттєвий перепочинок завітає саме ця зграйка полярної качки. Та все одно якась таки прилетить.

Зміни-переміни і на карпатських полонинках, на яких, попри "незрозумілі" реформи в АПК все одно горяни старають маржину. Гарно з року в рік ведеться у знаменитої на всі гори та доли Марії Петрівни Генцар, яка газдує з отарою на рідному хуторі Гребінь. Літ у Марії Петрівни – як яличин на стрімких безкидах, та вона ще завзятіше порає улюблену роботу, яка, запевняє додає снаги на кожен Божий день. Саме порання коло овечат, запевняє трудівниця, Господь тримає мене на цім світі. Як ведеться у таких ситуаціях, посумували разом, зі щемом сердечним виповіли кожен про своє і враз десь на узліссі давньої яличини закувала та сива зозуля і накувала обидвом тих літ, як першого квіту полонинського. Повірили, бо так нарід каже...

Іван Агатій, Заслужений журналіст України