Забута мелодія для Папієва (в ролі губернатора Буковини Леонід Філатов - вечірній жарт від BukNews:)

Не беруся стверджувати достеменно, проте, напевно, не сильно помилюся, якщо скажу, що нова форма спілкування губернатора Михайла Папієва з журналістами приблизно співпала у часі з запровадженням іншого владного нововведення. Як би там насправді не було, але обидві новації міцно переплелися в свідомості. У першому випадку, нагадаю,  йдеться про щопонеділкові брифінги голови під стінами його кабінету, друге стосується нового пропускного режиму до будівлі Чернівецької ОДА. Щоправда, якщо про брифінги влада повідомила сама, то про друге ноу–хау воліла  мовчати аж до скандального випадку з депутатом обласної ради. «Слугу народу» охорона не пустила до того самого приміщення, куди його делегували власники ошатної будівлі. Хто? Та ми з вами, коли під час виборів наділили мандатом і доручили представляти наші інтереси саме в цьому приміщенні. Будівля ж де-юре належить усім нам, мешканцям Буковини.

Натомість так само "слуги народу", але вже інші - наділені більшою владою і повноваженнями, які вони, щоправда, також отримали від нас, вирішили, що можуть підкоригувати цю нашу  волю. У грізному документі так і написано: «внесено зміни в «пропускний та внутршній об'єктовий режим».  З огляду на абсурдність самого змісту цієї новації, мало хто зауважив інші цікаві деталі. І даремно. Ключове слово у ньому «режим» - перекочувало сюди прямо з тюремно-табірного жаргону. Для людей обізнаних з темою, а таких в країні половина населення якої, образно кажучи, охороняла в таборах іншу половину своїх співгромадян, зрозуміло без додаткових пояснень: режим у тюрмі чи на зоні справді буває різним, ось тільки суть його  від цього не змінюється. Зауваживши це не треба вже шукати ніякої логіки, пояснень діям влади. Режимом все сказано. Вся вітчизняна влада, на жаль, суть від суті нашого великого режимного минулого.  

Хоча  обурені нововведенням журналісти логіку пробували знайти. Відомо ж, інтелігенти, люди освічені. Навіть обговорили в своєму середовищі можливість взагалі не заходити у закрите приміщення. Якщо доступ до нього обмежений, нехай губернатор дає свої брифінги не в середині, а перед будівлею. Напевно у країнах зі сталими демократичними традиціями і сильним громадянським суспільством так би і сталося. Але це - не про нас. Та й, швидше за все, у таких країнах до потреби робити подібний  вибір справа взагалі не дійшла б.

Політики, звісно, прокоментували пропускний режим по-своєму:

А були ж часи, пригадуєте, на початку 90-х, коли зажевріла надія, що і в нас все може бути по іншому. Відкривався доступ до органів влади, скасовувалися спеціальні пільги для номенклатури. Маніфестом тих часів став художній фільм Ельдара Рязанова  «Забута мелодія для флейти», знятий за сценарієм Еміля Брагінського. Молодшому поколінню нагадаю, що фільм показує різницю між життям радянських  чиновників (тих, що «режимні») і просто людей в добу занепаду радянської влади.  А ще розповідає про те, що трапляється, коли між представниками цих класів виникає кохання.