Юрій ЧОРНЕЙ: «Я не автор війни. Я її персонаж»

У 53 роки відомий чернівецький журналіст і історик Юрій Чорней проміняв редакторський кабінет на фронт біля Кринок. Що змушує інтелігента, який все життя писав про Україну, раптом стати її живим щитом на Дніпрі?  Його історія без пафосу і без прикрас.

 «ВІД ЖУРНАЛІСТА ДО МОРСЬКОГО ПІХОТИНЦЯ: ЯК Я ПІШОВ НА ВІЙНУ»

      1. Розкажи, будь ласка, про той момент, коли ти зрозумів, що готовий піти на війну, і що допомогло тобі прийняти це рішення?  

Не скажу, що вже першого дня повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, але за якийсь час я усвідомив і прийняв для себе можливість мобілізації. І вирішив: жодних кроків, щоб її уникнути, робити не буду. Ні оформлення групи інвалідності, ні догляду за старим тестем, ні фіктивного одруження з жінкою з особливими потребами.

На той момент мені вже йшов 52-й рік. Я дуже давно закінчив військову кафедру й не відзначався ні войовничістю, ні потягом до зброї. Коли навіть кияни кинулися записуватися до чернівецької тероборони, я до першої хвилі добровольців не приєднався. Вирішив продовжити працювати журналістом, а в разі вручення повістки - просто її прийняти.

Ця внутрішня налаштованість ґрунтувалася на всьому попередньому досвіді. Мої студентські роки припали на розвал СРСР і здобуття Україною незалежності. Я не просто пережив національне відродження, я робив усе можливе, щоб його наблизити.

З 1990 року був членом Народного Руху України, вийшов із комсомолу, редагував факультетську рухівську стінгазету, ходив на мітинги й марші, знімав прапор УРСР зі входу на історичний факультет, стояв у живому ланцюгу єднання, захищав від натовпу опонентів прохід до воріт центрального корпусу ЧДУ, щоб занести на територію колишньої резиденції наш національний прапор тощо. І все це - навчаючись на відмінно на ідеологічному факультеті ще до проголошення незалежності.

Якби в серпні 1991-го у Москві перемогли заколотники, впевнений: одним виключенням з університету справа не обійшлася б.

Працюючи згодом у ліцеї й гімназії, я викладав учням уже зовсім іншу, справжню історію України.

А ставши в 2002 році професійним журналістом, завжди був на боці національно-патріотичних сил.

За часів регіоналів перебував у жорсткій опозиції до проросійської влади. Настільки, що тодішні керівники області скаржилися міжнародним журналістським організаціям на критику з боку редагованого мною інформаційного сайту. А досі не встановлені особи навіть влаштували проти мене та кількох колег провокацію з хабарем, на яку я не піддався.

Тому питання можливої мобілізації мало для мене насамперед морально-етичне значення. Відмовитися означало б перекреслити все, що я робив і сповідував раніше, знецінити власне життя. А ще - зганьбитися в очах дружини і доньки. Для мене це було неприпустимо.

Хоча після університету я відхилив пропозицію вступити на міліцейську службу і зовсім не бачив себе офіцером спецслужби, на відміну від багатьох випускників нашого факультету. Травматичної зброї не отримував і в стрільбі не вправлявся, як чимало колег-журналістів. Як жартує про себе улюбленець нашого батальйону - командир 1-ї стрілецької роти морської піхоти: «я взагалі все життя був звільнений від фізкультури».

Проте щойно у військкоматі у вересні 2023 року мені дали повістку на ознайомлення, я одразу мовчки її підписав. Чим, напевно, трохи здивував працівників.

Спочатку мені сказали, що оскільки мені за п’ятдесят, служити командиром артилерійської батареї за спеціальністю, отриманою на військовій кафедрі, буде складно. Тому, очевидно, доведеться змінити ВОС.

Як варіант пропонували будь-яку посаду на вибір, включно з пресслужбою в одній із нових бригад, що формувалася десь на заході країни. Проте коли я повернувся після психологічного тестування, варіант із новою бригадою вже відпав. Представник військкомату повідомив, що за тиждень мене направлять на навчання з морально-психологічного забезпечення та базової військової підготовки.

За час, що залишався до від’їзду, я спробував потрапити на службу до чернівецької 107-ї окремої бригади територіальної оборони. Навіть був готовий укласти контракт. Однак у військкоматі сказали, що як офіцер запасу я не можу цього зробити і маю їхати на перенавчання. Не допомогла навіть підтримка колеги-журналіста, який прийшов зі мною. Одна з працівниць потім жартома сказала, що вперше в житті бачить, щоб контракт приходили вимагати ще й у супроводі журналістів.

Нарешті одного ранку, десь о п’ятій-шостій годині, я прибув до військкомату. Потиснули одне одному руки - і незабаром у супроводі представника я вирушив до навчального центру. Того дня я був єдиним мобілізованим офіцером, який виїхав з Чернівців.

Вже у навчальному центрі мені трапилися дописи в соцмережах, де деякі колеги припускали, що причиною моєї раптової мобілізації стало бажання когось із влади завадити моїй журналістській діяльності. Інформаційний сайт, який я редагував з 2005 року, після цього справді припинив роботу.

Чи мають ці припущення під собою ґрунт - для мене не мало жодного значення. Бо, як я вже сказав, внутрішньо я був готовий до мобілізації ще з 2022-го.

     2. Яке твоє ставлення до добровольців, які першими вирушили на війну?

Напевно, варто почати з того, що в Україні досі немає юридично закріпленого статусу добровольця. Для держави доброволець 2022 року і «бусифікований» ухилянт 2025-го мають абсолютно однаковий юридичний статус - просто мобілізований. Тому весь пафос державних привітань і відзнак добровольців залишається чистою формальністю.

А у фронтовому житті це справді особлива категорія. Значна частина мого підрозділу - добровольці перших місяців 2022 року, переважно одесити та вихідці з Одещини. Вони щиро дивувалися першим зарплатам: «Нам ще й платити будуть?» Ішли захищати рідний дім, а довелося тримати фронт.

Саме вони й досі залишаються кістяком, на якому тримається вся оборона. Це люди, які дали країні шанс вижити: не просто втримали фронт, а звільнили частину територій і подарували час підготуватися до тривалої війни. Часто ціною власного життя.

Більшість із них не очікувала, що їхня військова кар’єра затягнеться так надовго. Багато втратили здоров’я, бізнес, роботу, хтось - сім’ю. Когось «поплавило» (так на фронті кажуть, коли психіка не витримує постійного стресу і людина «зривається», «пливе»), хтось перевівся в спокійніші підрозділи. Є такі що самовільно залишили військову частину. Попри те, що вони давно заслужили почесний відпочинок, частина досі в строю і своїм прикладом надихає решту.

При цьому для всіх цивільних, яких призвали, держава так і не встановила нормальних термінів служби, або принаймні чесний її обрахунок. Навіть добровольцям, тим, хто пройшов найстрашніші штурми, не здійснюють пільгове обчислення часу на лінії бойового зіткнення в трикратному розмірі - як це передбачено для кадрових військових. З надуманих бюрократичних причин влада і органи пенсійного забезпечення відмовляють мобілізованим цивільним у такому зарахуванні.

Тим часом, судячи з мого батальйону, більшість військовослужбовців у ЗСУ - це вчорашні цивільні. В тому числі добровольці. Кадрових можна перелічити на пальцях двох рук. 

Суспільство і держава перед цими людьми у вічному боргу, якого, на жаль, навіть не усвідомлюють.  

     3. Як проходила твоя підготовка в навчальному центрі?

Першими, кого побачили, наближаючись до центру перепідготовки, були мобілізовані офіцери, яких не прийняли на навчання. Виявилося, що й моє зарахування не гарантоване.

Важливим критерієм став вік. Багатьох лякав навіть вигляд моєї службової справи з радянськими логотипами Міноборони СРСР. Ситуація була настільки непевною, що представник військкомату обережно поцікавився, чи є в мене гроші на зворотний потяг чи автобус до Чернівців.

Якщо не приймуть тут, як варіант розглядали інший центр для перенавчання - у силах логістики. Або, кілька днів служби у військкоматі, кілька виїздів постріляти на полігон - і відправка з якимось окремим піхотним батальйоном на фронт.

Під час співбесіди мені довелося буквально переконувати представника центру, що я готовий до навчання. Коли інший запитав, чи розумію я, що попереду фронт, я весело відповів: «Журналісти нічого в житті не бояться». Словом, мене прийняли.

Саме навчання і бойова підготовка були цілком задовільними. Щоправда, з усього, чим нас добросовісно накачували, на фронті мені не знадобилося буквально нічого. Не тому, що вчили погано. Просто вся та теорія придатна для мирного часу в закритій казармі, а не для польових умов лінії фронту.

Найкраще вчили ті, хто сам побував на війні. А хтось просто грався в армійські затяги, ніколи не нюхавши пороху. Загалом - формальність. Трохи дисципліни, трохи практики. Я так і не зрозумів, куди саме їду.

З часів перебування в центрі найбільше запам’яталася повальна епідемія. Захворіла майже вся група. У когось ускладнення на вуха, у когось - навіть запалення легень. Мій імунітет виявився міцним, і я це випробування пройшов без хвороби. Лише одного разу під ранок, на нічному наряді, раптом почервоніли очі й буквально склеїлися повіки. У товариша раніше вже був інфекційний кон’юнктивіт, тому я здогадався, про що йдеться. Закапав краплі, які мені привіз один із хлопців під час поїздки до міста, - і швидко одужав. Досі вдячний йому за цю послугу.

Згодом ми дізналися: такі хвилі хвороб - типова історія для мобілізованих. Поки колектив не виробить загальний імунітет, хворітимуть усі.

Головним надбанням тих двох місяців я вважаю знайомство з прекрасними людьми, з якими потрапив до однієї навчальної групи. Тут я на практиці пересвідчився, скільки в Україні чудових, відповідальних, розумних і патріотичних чоловіків. Один-два винятки девіантної поведінки лише яскравіше підкреслювали кращі риси решти дев’яносто дев’яти відсотків.

Потрапивши на різні ділянки фронту, ми зберегли контакти. Створили групу, де досі спілкуємося, обмінюємося досвідом і радимося в незрозумілих ситуаціях. Ці зв’язки виявилися кориснішими за все, чого нас учили. З багатьма я хотів би зустрітися після війни.

Як журналісту мені було цікаво вкотре переконатися у вічності головних рис людської природи. Серед людей завжди знайдеться пристосуванець. Хтось, отримавши мінімальну владу над іншим, одразу перетворює її на карикатуру і починає топтати підлеглих. Але більшість - це сильне й здорове ядро, яке виявляє відповідальність і чудові людські якості.

Попри те, що я традиційно виявився найстарішим у групі, я не уникав жодних польових тренувань, нічних чергувань чи нарядів. Зброї і військової справи я так і не полюбив більше за книжки, але офіцером виявився не гіршим за інших.

Коли настав час смуги перешкод, інструктори сказали: якщо не впевнений у силах - можна не долати. Я відмовлятися не став. Пройшов усе: обкатку танком, повзання під колючим дротом, трубу, яку розхитують, перебіжки з перешкодами, тарзанку, балансування тощо. Найважче мені було перелізти через двометровий паркан. Тут уже допомогли товариші - і не тільки мені.

     4. Як відбувався твій розподіл після навчального центру, і як ти потрапив на свою ділянку фронту?

Дніпровську ділянку фронту і моє місце служби визначив головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Саме його підпис стоїть під наказом, витяг із якого я привіз у зону бойових дій. Згодом підрозділ пережив чимало реорганізацій, але я досі залишаюся на тому самому місці й на тій самій посаді в роті вогневої підтримки.

Головною проблемою при розподілі була тотальна невизначеність. Кожен цивільний, який ніколи не мав справи з армією, трохи нервував: куди потраплю, в яку частину, на яку ділянку фронту? Ми обмінювалися новинами, намагалися хоч щось дізнатися. Найбільшу тривогу чомусь викликала перспектива потрапити у морпіхи.

Для мене це швидко стало марною тратою нервів. Без зв’язків і заступників вплинути на розподіл неможливо - він абсолютно випадковий. У такі моменти краще не накручувати себе зайвими тривогами.

Дуже допомагає спілкування з рідними. Також я завжди буду вдячний чернівчанину Миколі Салагору, який у той психологічно складний період підтримав мене телефонними розмовами.

Коли я нарешті прибув до батальйону, не виглядало, ніби мене тут особливо чекали чи моя присутність була конче потрібна. Система просто заповнювала клітинки штатки. Насправді в частині можна готувати власних офіцерів із солдатів, щоправда не кожен цього хоче і для цього придатний. Попервах мене навіть поставили командиром стрілецького взводу, але потім авторитет Залужного переміг, і я отримав визначену ним посаду.

Я став свідком розмови, коли заступник командира батальйону доповідав по телефону, що в роті вогневої підтримки з’явився новий заступник. З відповіді заступника комбрига я зрозумів: той поцікавився, чи володію я бодай якоюсь технікою. Очевидно, натякаючи на мої 53 роки.

Значно пізніше, коли ми вже потоваришували, замкомбата чесно зізнався: у нього був карт-бланш від бригади - сплавити мене в інший підрозділ, якщо я не підійду за діловими якостями.

Нічого особистого. Підрозділи просто намагаються покращувати командний склад. Точно такий самий карт-бланш був і щодо іншого заступника командира роти - молодшого за мене на два роки, який приїхав із того самого навчального центру за півроку до мене. Згодом ми з ним потоваришували, а він став дуже сильним командиром роти.

 «АДАПТАЦІЯ НА ФРОНТІ: ВІД ФАРТУ ДО ВИТРИМКИ»

     5. Якими були твої перші виклики на фронті і як ти адаптувався до військового життя?

Пам’ятаю, як близько четвертої ранку бригадні зв’язківці, які в листопаді 2023-го підкинули мене до місця служби, повідомили біля одного з блок-постів: «Заїжджаємо в зону бойових дій». (Насправді до Херсона з навчального центру я мав їхати потягом). І абсолютно нічого не трапилося. Хіба що багато зруйнованих будівель навколо. І їхні слова наостанок: «На війні чимало залежить від фарту». Я їх запам’ятав.

Ще за якийсь час мене представили майбутньому командиру. Він одразу попередив: буквально днями в його машину влучив осколок. Тут небезпечно. І запитав, чи готовий я до такого ризику. Я відповів зустрічним питанням: «А в мене є вибір?» Так і почалася моя адаптація.

На лінії фронту єдина реальна сила - це люди, які стоять живим щитом перед ворогом. Ніяка техніка без них нічого не варта. Особливість нашого підрозділу в тому, що ми постійно перебуваємо в районі оборони. Буквально живемо тут 24/7 під постійним прицілом ворога. Не просто виходимо на ротацію, як на багатьох інших ділянках фронту.

Звуки обстрілів, вибухи, постійна загроза дронів… Якби мене запитали про метафору цієї війни, я б назвав російську рулетку. Військові щодня грають у неї - від звуку виходу до звуку приходу.

Уява підкинула яскравий образ своєрідної фізики війни. Проходячи повз місця недавніх «приходів», я думав: «Тут я вже не раз ходив і ще багато разів проходитиму через це місце. Просто цього разу час не співпав». Але він може співпасти будь-коли.

Одного гарного весняного чи літнього ранку товариш привітав мене з днем народження. На моє здивоване заперечення, що я народився у вересні, він пояснив: вночі за сто - сто п’ятдесят метрів від нас упав КАБ і не розірвався. Хто в темі - той знає, яка це страшна штука. Згодом я сам побачив, як виглядає прихід керованої авіабомби і його наслідки - на щастя, вже з набагато дальшої відстані. Той, що не розірвався, підірвали сапери.

Значну загрозу становлять дрони. Але до них ми теж звикли. Перед кожним переміщенням дізнаємося в чергових, що по небу, і часто виконуємо команду «вжити заходів маскування». Хоча реакція на характерне дзижчання над головою залишається чисто фізіологічною.

Складніше було адаптуватися до особливостей організації військової діяльності, про яку я не мав жодного уявлення. Найбільше вражала тотальна регламентованість буквально кожного кроку. Майже кожен порух, кожна дія письмово фіксуються і контролюються. Було чимало нюансів, які треба було опанувати.

Як інтроверту мені було складно постійно контактувати з людьми. Тут ніколи не залишаєшся на самоті. Іноді я просинався від душевного болю - такого ж сильного, як фізичний, - лише від думки, що знову треба з кимось взаємодіяти і вирішувати проблеми. Попри те, що потрапив до людей, яких щиро поважав і якими захоплювався.

Хтось сказав, що на осягнення всієї фронтової кухні потрібно мінімум пів року. Напевно, так і є. Найкращим підтвердженням закінчення цього періоду стає момент, коли інші офіцери, які на війні довше за тебе, раптом звертаються по професійну пораду.

Найбільше в ті місяці мені допомагало усвідомлення, що це довгий забіг. Я постійно закликав сам себе до витримки. Напевно, це найнеобхідніша якість для адаптації в зоні бойових дій. Тому зараз, коли до нас приходять молоді офіцери, я намагаюся не хизуватися вміннями, а просто ненав’язливо їх підтримую. Бо добре пам’ятаю свої перші пів року.

Було трохи прикро, коли дехто зі знайомих з цивільного життя реагував дивно, давав безглузді поради, розпускав чутки, ніби я десь далеко від фронту або сиджу в штабі. Не могли прийняти, що я не ухилився. Намагалися знецінити те, що роблять за них усі мобілізовані. Іноді здавалося, що комусь хотілося, аби мені було ще гірше.

Впевнений, моє небажання грати в зручну для багатьох рольову гру «Ти там на фронті тримайсь, я в тилу», як співається у пропагандистській пісні з телемарафону, теж багатьох дратує.

Можливо, принижуючи внесок інших, їм так легше заспокоїти власне сумління через неучасть в обороні країни.

Згодом я пересвідчився, що таке нерозуміння з цивільними знайомими було майже в усіх військових. Я просто викреслив цих випадкових людей зі свого життя - замінив їх однодумцями, в колі яких опинився.

А ще була шалена підтримка від багатьох людей, які навіть не належали до близького кола. У особистих контактах, у наданій допомозі. Не буду перелічувати всіх без їхньої згоди, але всі вони - в моєму серці.

     6. Чи доводилося тобі контактувати з колегами-журналістами, які вже служили в ЗСУ?

Цікавий і несподіваний приклад людської підтримки пов’язаний саме з журналістськими контактами. Попервах журналістська робота справді видавалася значно привабливішою, ніж те, чим я займаюся зараз. Принаймні здавалося, що в ній я міг би бути кориснішим. Я знав, що деякі чернівецькі журналісти змогли перевестися з бойових частин на посади, де могли приносити користь своїми професійними навичками. Одним із таких був мій добрий приятель - редактор сайту газети «Молодий буковинець» Микола Кобилюк.

Уявіть моє здивування, коли я звернувся до нього і дізнався, що якийсь високий керівник пресслужби в системі територіальної оборони вже повідомив їм про «професійного журналіста віком 53 роки», якого можна залучити до роботи за спеціальністю. І вони відразу подумали саме про мене.

Але звідки той керівник дізнався про мене? Виявилося, що інший мій чернівецький товариш - співавтор чудової краєзнавчої книги «Чернівці-Берлін-Світи» Юрій Ковтун - знайшов контакти потрібних підрозділів і написав їм листа про мою мобілізацію. Тільки уявіть мою вдячність і здивування. Згодом я поспілкувався телефоном із керівником того пресового підрозділу. Тоді вже він здивувався, що питання мого переведення досі не вирішено.

Так чи інакше, але переведення так і не відбулося. Тепер я вже добре розумію: військова система настільки складна і неповоротка, що провести в ній якесь рішення без сильної зацікавленості згори практично неможливо. Очевидно, або система не надто потребувала моїх послуг, або я виявився недостатньо наполегливим.

Пан Юрій, попри все, продовжує періодично розсилати моє журналістське резюме на різні вакансії у ЗСУ. За два з половиною роки було дві зворотні реакції. Першого разу можливому переводу завадили родичі моєї дружини з окупованих територій Донбасу та Луганщини. Другого разу відсіявся через вікові обмеження.

Якщо говорити про підтримку окремих колег-журналістів із Чернівців, то вона присутня. Під час проходження курсу базової військової підготовки в навчальному центрі я спілкувався з журналістами - на той час уже військовослужбовцями - Романом Климом і Олексієм Пономаренком, яким вдячний за слушні поради. У перші два роки мені телефонували з телеканалу «С4» по коментар щодо Дня журналіста чи Різдва на війні. «Суспільне», перелічуючи до нашого професійного свята чернівецьких журналістів на війні, про мене чомусь забуло.

Постійно на зв’язку - від перших днів мобілізації і до сьогодні - добра колега по «Добі» Анна Данилюк і редактор «Часу» Петро Кобевко. Петро Дмитрович, у кращих традиціях переклички нарядів на СП, майже щоранку надсилає мені повідомлення «Привіт». Хоче дізнатися, як минула моя ніч. Зрідка телефонував журналіст Василь Гейніш, який, на жаль, помер минулого року. Під час відпусток спілкуємося з журналісткою Наталею Фищук. Періодично виходить на зв’язок редактор глибоцької газети «Новий день» Микола Шапка.

     7. Чи були пропозиції перейти в пресслужбу бригади?

Збройні Сили України - це точний зліпок нашого суспільства. Тут діють майже ті самі негласні правила просування по службі, побудови кар’єри та переведення на посади, що й у цивільному житті. Щоб рухатися вгору, треба мати певний набір специфічних навичок, зв’язки, бути молодим, комунікабельним… Якщо я не зміг зробити кар’єру в цивільному житті, то навряд чи раптом досягнув би успіху в цій закритій системі.

На початку мого перебування в зоні бойових дій я мав одну-дві розмови із заступником командира бригади щодо можливого переведення мене на посаду прес-офіцера. Першого разу він уточнив: «Навіщо тобі це? Ти ж як заступник командира роти і так можеш писати все необхідне для роти». А під час другої розмови пообіцяв, що під час можливого перештату матиме на увазі моє бажання займатися тим, що вмію найкраще. На цьому тема закрилася.

Через деякий час я дізнався, що на тих посадах уже є якісь відомі люди з Одеси. А згодом, коли вже звик до своїх, я й сам перестав цікавитися можливістю переходу.

НЕ КОМАНДИР, А "ЛЮДИНА ДЛЯ ВСІХ ПРОБЛЕМ": БУДНІ ФРОНТОВОГО ЗАСТУПНИКА РОТНОГО

     8. Що насправді означає бути заступником командира роти на фронті? І яким виявився твій командир роти?

Як любив повторювати мій перший комбат: «У першу чергу ти - заступник командира роти, а вже потім - у всіх інших питаннях». Обсценна лексика, яку він при цьому вживав у середині й наприкінці фрази, була не для образи, а просто для зв’язку між словами. І ці його слова - чиста правда.

На фронті кожен робить рівно стільки, скільки може витягнути, незалежно від посади. Щось у дусі геллеровської гіперболи, але загалом недалеко від істини: «Сержант Трезор вів усі справи ескадрильї, бо ніхто інший не хотів цим займатися». З його всесвітньо відомого сатиричного роману «Catch-22» (або «Пастка на дурнів», як його переклали українською) про американську військову машину часів Другої світової війни.

Загалом фронт - це місце, де з людини одразу спадає будь-яка маска. Усі різні, але хто чого вартий, стає зрозуміло дуже швидко. Хтось одразу відсіюється з різних причин, а хтось втягується і добре виконує бойові завдання. Я знаю капітанів, які лише копали окопи, ремонтували стріху чи заготовляли дрова, і сержантів, які фактично командували ротами. Формальна посада часто мало що означає.

Те саме стосується і моєї посади. Ще під час мобілізації у військкоматі я познайомився з офіцером, який буквально напередодні перевівся з бойової частини з аналогічної посади. Його розповіді я тоді сприймав як одкровення - настільки далеким і незнайомим був для мене той світ.

Перше, що він сказав: робота з людьми - найважче, що тільки може бути. Я свідомо вживаю слово «люди», а не «особовий склад», бо саме так і сприймаю всіх, з ким перебуваю на нашій ділянці фронту. Це не знеособлені істоти, а живі люди - дуже різні, з різним досвідом і характерами, які сильно впливають на все, що вони роблять.

Друге його спостереження було жартівливим, але влучним: у роті зазвичай так влаштовано, що від командира бійці отримують прочуханку, а до тебе, як до заступника, приходять скаржитися на цю прочуханку. Загалом так усе і відбувається.

Нам неймовірно пощастило з нинішнім командиром. Він молодший за мене років на двадцять, на війні - з перших днів. Під час боїв на лівому березі Дніпра демонстрував справжні чудеса героїзму. Коли драйверів поранило, він, як колишній моряк, просто стрибнув за кермо човна і повів його у пекло. Хіба могло бути інакше в людини, яка жартома називає свою дружину «потенційною мільйонеркою»? За управління човном при форсуванні Дніпра драйверів зазвичай нагороджують орденом «За мужність». А для командира це був лише епізод перед виконанням значно складніших завдань.

Розумний, вольовий, чудово професійно підготовлений, він керує ротою так впевнено, вправно і справедливо, що всі почуваються захищеними й готові йти за ним у вогонь і воду - в нашому випадку переважно у воду. Його особистий приклад і фірмовий чорний гумор бадьорять і надихають краще за тисячі порожніх закликів. Саме такі польові командири витягнули цю війну і досі тримають її на своєму професіоналізмі. Бути заступником такої людини - не просто удача, а справжня честь. Про багатьох наших командирів можна писати книжки.

За посадовими обов’язками на мене лягає вся дисциплінарна робота в роті: юридичні питання, з’ясування обставин знищення зброї чи документів під обстрілами, службові розслідування випадків самовільного залишення частини, бойових поранень, травмувань. Контакти з військовою службою правопорядку та поліцією, підготовка відповідей на адвокатські запити, пошук і відновлення загублених документів для поранених, щоб вони отримали належні виплати. Підготовка рапортів, доповідей, проектів наказів, подань на нагородження, робота з відмовниками і навіть розплутування найнеймовірніших сімейних проблем. А ще - надання психологічної підтримки разом із фахівцями з групи контролю бойового стресу. І це тільки те, що не забув.

З останніх важливих справ, якими я особливо задоволений, - підготовка пакетів документів, щоб мої добровольці 2022 року, які пішли на війну у віці до 25 років, отримали обіцяний державою мільйон - так само, як і контрактники 18–24 років. Багато з них погубили довідки про обставини поранення в тому фронтовому хаосі постійних реорганізацій. Я відновив. І завдяки цьому більшість із них уже отримала свої мільйони.

Я сприймаю себе не як командира, а як людину, яка супроводжує військових і допомагає вирішувати абсолютно всі їхні соціальні проблеми. І, звісно, мусить підтримувати їх власним прикладом. Оскільки я найстарший за віком офіцер не тільки в роті, а й у всьому батальйоні, для багатьох я гожуся не лише в старші брати, а й у батьки. Тому мені нескладно намагатися бодай не нашкодити.

Найвищою оцінкою моєї роботи для мене стали слова одного матроса, навіть не з моєї роти. Під час стрілецьких боїв на лівому березі він втратив побратима, який раніше за його порадою перевівся до нашого підрозділу. Виживши в тому пеклі, він, звісно, звинувачував себе у загибелі товариша. Не витримав напруги - його «поплавило», і він «поплив».

Якось увечері я не міг відкрити двері свого житла - на порозі лежало тіло. Це був той матрос. З останніх сил доповз до нас. Я допоміг зайти. Покликали його командирів. Стан був важкий: від криків до істеричних ридань. Він то плакав у мене на руках, то метався по кімнаті.

Ми надали цьому молодому герою, нагородженому «Золотим хрестом», усю можливу допомогу. Але найціннішою нагородою особисто для мене стали його слова. Не відзнака від Головнокомандувача ЗСУ чи державна нагорода від Президента України, які я отримав. У перерві між приступами той матрос слабко вказав на мене рукою і сказав, що прийшов сюди, бо відчув тут добро.

     9. Як виглядали перші бої за плацдарм на лівому березі, хто з бійців запам’ятався своєю відвагою?

На нашій ділянці фронту лінія зіткнення проходить по Дніпру. До окупованого Криму від нас по прямій приблизно 100 кілометрів. Звичного «нуля» немає - природною межею і водночас лінією бойового зіткнення стала річка. Але спокою тут не буває.

Лівобережжя - зона найбільшого ворожого угруповання «Дніпро». З правого берега росіян вибили ще наприкінці 2022 року, коли звільнили Херсон. Але вони закріпилися на лівому й перетворили його на потужний укріплений район. Звідси вони постійно обстрілюють Херсон.

Росіяни цілодобово б’ють по наших прибережних селах КАБами, FPV-дронами, «Градами», артилерією, танками й мінометами. Більшість сіл уздовж Дніпра стерті з поверхні землі - замість них лишився місячний пейзаж. Пересуватися відкритою місцевістю майже неможливо: дрони полюють за всім, що рухається.

Моя бригада однією з перших улітку 2023-го форсувала Дніпро й закріпилася на лівому березі Херсонщини. Я потрапив до неї наприкінці листопада 2023 року саме в пік боїв за плацдарм. Восени почалися Кринки.

Форсування головної ріки України - операція складна й символічна, але вона так і не отримала належного розголосу. Журналістів туди майже не пускали. На відміну від інших напрямків. Хоча оборона Кринок тривала практично стільки ж часу, скільки тримався Бахмут. До речі, вже тут я зі здивуванням дізнався, що до війни в Кринках існував музей Остапа Вишні. Тепер там пустеля.

Переправа була пеклом. Спочатку правий берег, потім річка, острови, ще одна водна перешкода. Багато гинули ще на підході або на островах. Там уже всюди був ворог, відступати нікуди - позаду вода. Бої йшли в майже повному оточенні: попереду росіяни, позаду - Дніпро. Логістика тільки човнами під безперервним вогнем. Особливо страшно взимку. Здавалося, протриматися неможливо, але наші трималися. Ворог кинув на Кринки дві елітні дивізії десанту й морської піхоти.

Наша бригада брала участь у штурмах, контролювала плацдарм, острови, билася безпосередньо в районі Козачих Лагерів. Операція тривала майже дев’ять місяців - з жовтня 2023-го по липень 2024-го.

Саме на моїй ділянці фронту екіпаж дронщиків мого батальйону вперше в історії війни збив ворожий ударний дрон-камікадзе типу «крило» звичайним FPV просто в повітрі біля Кринок. Пишаюся знайомством і службою в одному підрозділі з цими людьми.

Нині наше головне завдання - не пустити росіян на правий берег. Саме це й робить моя рота, мій батальйон, моя бригада. Не можна дозволити їм повернутися. Їх звідси вже вибивали.

Крім берега, ми тримаємо кілька островів Дніпра. Там болотиста земля: з-під штика відразу виступає вода. Найцінніше - питна вода. Посилки захисникам доставляють дронами. Острови понівечені обстрілами, але вони важливі: служать природною перепоною й не дають ворогу підійти впритул до нашого берега.

На островах проводять по кілька тижнів. Потрапити на них і вибратися допомагає погода - сильний вітер або дощ. Завдання на островах просте - не віддати їх росіянам.

Ворог постійно намагається штурмувати наші позиції. Кожний виїзд на чергування - це лотерея. Пікап мчить, раптом скид з дрона - і всі вилітають у найближче укриття. Потім викликають іншу машину, на повній швидкості застрибують у кузов. І це - тільки вдала ротація.  

Оборона тут виснажлива: зруйновані села, постійні обстріли, дрони 24/7, ворожі міни, складна логістика. На жаль, не обходиться без людських жертв. Кожна ротація, кожна евакуація - окрема спеціальна операція.

Але головне - лінія фронту по Дніпру не змінилася. Херсон і прилеглі села, кілька кілометрів фронту - під нашим контролем. Річка й підходи до неї надійно прикриваються вогнем.

     10. Що найбільше вражає у спілкуванні з місцевими, які пережили російську окупацію?

Найбільше запам’ятовуються їхні особисті історії. Одне з найсильніших вражень - розповідь чоловіка, який воював у лавах легендарної херсонської тероборони під час боїв за місто. Він розповів, як вони з одними автоматами в руках, по суті без жодної серйозної підтримки, намагалися зупинити російський наступ. Чоловік тоді отримав поранення, але кілька годин не міг відповзти в укриття - російських снайпер стежив за кожним рухом. Коли нарешті потрапив до лікарні, місцеві лікарі, ризикуючи власним життям, надали йому допомогу, оформивши як звичайного цивільного пацієнта. Це справжні герої!

Інша жінка згадувала, як сильно боялися самі росіяни, які називали себе «визволителями». По селу вони пересувалися виключно великими озброєними групами, ніколи поодинці. «Якщо вони справді прийшли нас визволяти, то чому такі перелякані?» - дивувалася вона. Попри те, що без колаборантів, на жаль, теж не обійшлося. А село від колишніх учасників АТО  окупанти «зачистили». Однаково боялися місцевих. Полонених тримали у спеціальних катівнях.

Жінка також розповіла, як проходив так званий «референдум» про приєднання до Росії. По селу їздила машина з озброєними військовими і скринькою для голосування. Зупинялися біля хат і пропонували «висловити волю». Під дулами автоматів. Більшість людей просто ігнорували їх, не виходячи з дому. Не допомогли навіть російські товари, якими окупанти намагалися заманювати людей у магазини. Частину цих продуктів наші військові ще застали після звільнення Херсонщини наприкінці 2022 року.

На цьому тлі ставлення наших військових до місцевих  відрізняється разюче. Відразу відчувається, що ми - одна країна, одні люди. Коли я приходжу в село, наприклад, постригтися, то ходжу сам, без зброї. Одній родині регулярно віддаю черствий хліб для їхньої корови - шкода, коли пропадає те, у що вкладено людську працю і кошти. Спочатку господиня ніяковіла, а потім почала пропонувати нам свіже молоко. Одну пляшку я зазвичай випиваю сам, а другу передаю виконувачу обов’язків командира другої роти.

Звісно, це не означає, що можна розслаблятися. У 2022 році, одразу після звільнення, були випадки шкідництва нашим військовим. Одному офіцеру підлітки обмастили машину лайном. А минулого літа ми затримали підозрілого хлопця, який намагався «прибитися» до наших матросів. Він розповідав, що йому лише 16, батько загинув на фронті, і він хоче помститися. Майже стати «сином полку». Ми перевірили його через військову службу правопорядку. Жінка, яка телефоном назвалася матір’ю, підтвердила легенду і навіть поскаржилася, що син втік з Одеси. Але в нього знайшли другий телефон із фотографіями, де він у формі офіцера ЗСУ на різних ділянках фронту. Передали його Службі Божій України для розслідування.

Загалом у мене склалося враження, що більшість нечисленних місцевих, які залишилися в цих селах, налаштовані проукраїнськи. Коли я вітаюся з ними «добрий день» чи «добрий вечір», мені відповідають українською. А деякі самі першими починають розмову.

     11. Як змінилися ЗСУ за період твоєї служби?

Змінилася сама війна. Навіть порівняно з 2022 роком, а від війни 2014 року нинішні її реалії взагалі на відстані світлових років. Наприклад, вперше в світовій історії воєн за тисячоліття існування людства всі задіяні у війні мають доступ до Інтернету. Це кардинально змінює не тільки можливості, але й саме сприйняття війни.

Тільки військові гинуть так само. Щодо організаційних питань функціонування ЗСУ, то як діючий військовослужбовець, з вашого дозволу, утримаюся від оцінок. Хоча якісь спостереження і висновки стосовно проблем я зробив. І навіть готовий говорити про це приватно, але поки не хочу озвучувати їх публічно. 

За майже три роки на лінії бойового зіткнення я збагнув одну важливу річ про оптику війни. Її сприйняття залежить від того, з якої відстані ти її бачиш. Десь підсвідомо я, напевно, відчував здивування, що втратив здатність сприймати події війни у великому масштабі. Я не бачу її напрямками, фронтами, бригадами чи великими населеними пунктами… Особливо це стало помітно після спілкування з деякими колишніми знайомими, які проголосили себе великими експертами та військовими стратегами.

І врешті мене осяяло. Чим ближче ти до війни, тим вужчий твій огляд. На ділянці відповідальності роти - того підрозділу, який безпосередньо виконує завдання на «нулі», який є першою лінією оборони, - немає можливості осягнути всю картину. Для цього треба віддалитися від війни на безпечну відстань. Саме це й роблять диванні експерти та багато ура-патріотів.

Із моєї, так званої «жаб’ячої» перспективи, на рівні роти, поранених і загиблих знають не просто за іменами чи позивними - для побратимів це реальні люди, а не абстрактні захисники. Місцевість, де відбувається вогневе зіткнення, видно на власні очі. Місця прильотів ворожих снарядів чи скидів мають конкретні назви. Це той мікрорівень, від якого залежить усе.

Усвідомлення цього - чудовий інструмент, щоб зрозуміти, чиї коментарі про війну варто слухати, а хто лише прикидається знавцем. Якщо хтось починає міркувати про напрямки чи фронти, можете бути певні: ця людина перебуває дуже далеко від лінії бойового зіткнення.

     УХИЛЯНТИ, БУСИ І БРЕХНЯ: ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НАСПРАВДІ

     12. Яким є твоє ставлення до так званих «ухилянтів»? 

Дружина колись запитала, як я думаю, як почуватимуся після демобілізації в оточенні ухилянтів - звісно, якщо не загину. Я відповів, що точно так само, як почуваюся зараз, - буду ніяковіти. Після війни нічого не зміниться, бо ветерани опиняться у меншості.

  Поки держава сама показує, що від служби можна відкупитися, поки для одних вона безстрокова, а для інших - «не обов’язкова», люди будуть ухилятися. Це природна реакція на невизначеність і необов’язковість правил. Система, в якій рішення про військову службу кожного залежить не від чітких норм, а від конкретних людей, які ухвалюють рішення в ручному режимі, завжди плодитиме корупцію.

Наразі я ще не можу остаточно вирішити, чия вина більша: депутатів, посадовців, медичних працівників і правоохоронців, які створюють умови для формально законного, але по суті фіктивного бронювання «потрібних» людей, чи звичайних громадян, які просто користуються готовими лазівками «під ключ».

Більше схиляюся до того, що головна відповідальність лежить саме на перших - на тих, хто ці схеми вигадує й підтримує.  Постійне ручне розширення категорій бронювання, множення винятків і «критично важливих» списків лише збільшує плутанину й корупційні можливості. Це не випадковість. Складається враження цілеспрямованої політики.

Проста людина бачить: є дірка - є шанс зберегти роботу, кваліфікацію, звичне життя і, головне, не ризикувати головою. Використовувати таку лазівку - це, звісно, не героїзм, але й не найтяжчий моральний злочин у теперішніх реаліях. Той, хто не може купити інвалідність, забронюватися, оформити фіктивний догляд чи шлюб, відкупитися, просто переховуються.

Для частини людей небажання втрачати контроль над власним майбутнім і йти ризикувати життям після того, як влада цинічно забула перших добровольців і тих, хто не ухилявся від мобілізації, - цілком природна реакція. Це не знімає особистої відповідальності кожного громадянина, але пояснює поведінку.  Так, етично вона далека від ідеалу. Але звинувачувати передусім жертву системи, а не її архітекторів - це зручна, проте інтелектуально нечесна позиція.

     13. Як ти пояснюєш появу явища «бусифікації» під час мобілізації?

«Бусифікація», з якою так запекло багато хто бореться, - це лише симптом більшої проблеми. На мою думку, мобілізація силоміць через ТЦК є прямим наслідком загравання упродовж усіх років повномасштабної війни усіх гілок влади з ухилянтами, які кількісно переважають тих, хто безпосередньо воює на фронті, і давно стали основним електоратом в країні. 

Відгукуючись на запити цієї значної частини громадян, посадовці створювали лазівки для бронювання, корупційні схеми відкупу й ілюзію, що мобілізації за великого бажання можна уникнути. Відсутність зрозумілої черги, фіксованих строків служби та нормального соціального захисту ветеранів лише посилювала цю ілюзію.

Водночас фронт має стояти. Для цього потрібні люди - хоч трохи, щодня, бодай якісь. Оскільки нормальної системи залучення так і не створили, а робили прямо протилежне, тепер доводиться ловити людей у спосіб, який виглядає вимушеним і хаотичним. Саме тому й з’явилася примусова мобілізація.

Окрім усього іншого, особисто мене це явище відштовхує з естетичної точки зору. Уся ця сіпанина, волання дорослих чоловіків, крики жінок спотворюють героїчний образ захисників. А від кількох бійців своєї роти чув застереження, що їм неприємно носити таку саму форму, як у людей залучених до проведення «бусифікації».    

Натомість загальна мобілізація в умовах повномасштабної війни не просто потрібна - вона неминуча. За чотири роки, які перші добровольці та мобілізовані подарували країні, парламенту й суспільству, влада так і не спромоглася створити справедливий механізм обов’язкової почергової служби для всіх громадян без винятку. 

 Якщо ми справді ведемо екзистенційну війну на виживання, розраховану  на десятиліття опору, то тільки чітка, зрозуміла для всіх обов’язкова почергова військова служба з фіксованими термінами, розвинена система резерву, регулярна ротація та механізми  повернення військових до цивільного життя без втрати соціального статусу може зняти питання примусової мобілізації. Якщо інтереси держави нарешті поставити вище проблеми збереження рейтингів, пролонгації власного перебування у владних кріслах, то «бусифікація» зникне сама собою. 

Я озвучую проблему зсередини системи, бо мені справді небайдуже, чим закінчиться наша боротьба і чи збережеться країна.  З мільйонною армією без чіткого і зрозумілого механізму самооновлення, ротації та заміни ми маємо армію одноразового використання, яку без мобілізації силоміць через ТЦК  неможливо поповнювати.  Влада ж продовжує битись із наслідками хвороби, яку сама спровокувала.

     14. Чи може «бусифікований» стати вмотивованим бійцем?

Думаю, тут усе дуже індивідуально. Не кожен «бусифікований» - обов’язково боягуз, і не кожен доброволець чи мобілізований автоматично стає героєм.

Якщо мобілізований силоміць ТЦК чоловік пройшов базову військову підготовку, не втік з полігону, а потім потрапив у нормальну бойову роту з хорошими традиціями, досвідченими командирами й зрозумілим порядком - він цілком може стати хорошим бійцем.

Наш підрозділ нечасто отримує поповнення, але за майже три роки в районі оборони я познайомився з кількома «бусифікованими». У нас добре налагоджена система бойової роботи, міцне здорове ядро колективу і грамотний, вимогливий, але справедливий командир роти. Тому ці новачки непогано вписалися і стали нормальними, надійними військовослужбовцями.

Не варто забувати й про інше. У цивільному житті багато так званих «бусифікованих» належали до соціально вразливих груп: проблеми з роботою, відсутність свого житла, відчуття ізоляції. А в роті вони раптом знайшли родину, друзів, отримали повагу товаришів. І тепер вони просто не хочуть це втратити.

Пригадую, десь рік тому до нас потрапив чоловік, який виріс у дитячому будинку. У цивільному житті йому було важко спілкуватися з людьми. А зараз він - хороший воїн, навіть має нагороду за успішне виконання бойового завдання. Разом із побратимом за одне бойове чергування вони знешкодили понад сотню ворожих дронів.

З відпустки він взагалі повертається на кілька днів раніше. Коли я запитав, навіщо так поспішати, він відповів: «Боюся, що щось у дорозі затримає, і не встигну вчасно. Краще приїхати заздалегідь».

 «МЕМУАРИ ПОЧЕКАЮТЬ. ВІЙНА - НІ»

     15. Журналісти, як відомо, колишніми не бувають. Чи збираєш матеріали для книги про війну?

Це найпоширеніша помилка, яка мене засмучувала одразу після мобілізації. Люди думають, що я на війні як журналіст - ніби перебуваю тут у відрядженні, збираю матеріал. Насправді все зовсім інакше. Я виконую інші завдання. Я не автор війни. Я її персонаж.

А якщо й збирав би якісь матеріали, то це було б додатковим навантаженням, а не головною справою. Іноді я щось нотував, особливо в перший рік на фронті, але систематичних записів не веду. В ЗСУ є спеціальні підрозділи, які саме цим і займаються - збирають, систематизують і оприлюднюють історії війни.

Хоча як колишній журналіст я постійно бачу безліч інформаційних приводів, цікавих людей і сильних життєвих історій, які точно варто було б розповісти іншим. Бачу несправедливість у тому, що багато подвигів залишаються невідомими широкому загалу. Про них просто немає кому розповісти. Натомість у ЗМІ часом розкручують «героїв», які до фронту не мають відношення. І мені через це прикро.

Я бачу, як люди навколо мене хочуть, щоб їхню історію знали. Хочуть, щоб інші почули їхню правду про цю війну - про те, чим вони пожертвували, що віддали. Але самі вони не вміють про це розповідати.

На початку моєї служби товариш із другої стрілецької роти навіть подарував мені блокнот для записів. Сказав, щоб я фіксував туди пам’ятні моменти для майбутньої книжки. І додав з усмішкою, що колись цей блокнот із моїми записами сам стане частиною історії - справжнім щоденником війни. Тобто запит на таку книгу справді є.

Ловлю себе на думці, що єдиний стимул, який міг би змусити мене  взятися за таку книгу - це величезна повага до людей, з якими я познайомився за цей час. Мені справді шкода, що про їхній життєвий подвиг майже ніхто не дізнається.

Це історії наших неймовірних ротних командирів - усіх дуже різних за характером, досвідом і стилем управління, але які разом зі своїми підрозділами, до одного з яких належу і я,  тримають реальні кілька кілометрів фронту з тих 1200, що є загалом.

Історії про форсування Дніпра, коли бійці сідали в надувні човни, часто навіть не вміючи плавати, щоб закріпитися на лівому окупованому березі. Вони чудово розуміли: одне влучання міномета чи скид дрона посеред річки - і для них усе скінчено.

Про матроса, який плавав між крижинами, коли один човен підбили, і всі перебралися в другий, а рація залишилася на першому. Щоб передати повідомлення, йому довелося знову стрибнути у холодну річку.

Про бійця, який кілька днів сам тримав оборону на одному з річкових островів, поки не з’явилася можливість його евакуювати. Після цього його жартома почали називати Робінзоном.

Про героя, який один доплив до нашого берега з розбитого човна, але на суші ворог атакував його скидами. Він помер від ран у шпиталі.

І ще безліч інших – героїчних, сумних і комічних історій.

Проте, на жаль, підозрюю, що все це так і залишиться в пам’яті тих, хто був тут у цей час. Нерозказаним для решти. Бо писати книгу про війну я не планую.

     16. Як ти бачиш своє життя після такого тривалого перебування на фронті?

Хочеш розсмішити Бога - розкажи йому свої плани. За нинішньої схеми формування ЗСУ та з урахуванням того, як розвивається війна, і якщо не станеться чогось надзвичайного, демобілізація мені світить не раніше ніж через чотири роки. Тобто у шістдесят. Та й то за умови, що народні депутати разом із Президентом і Кабміном до того часу не вигадають чергову схему пролонгації нашого безстрокового перебування у війську.

На той момент загальний строк моєї служби в ЗСУ перевалить за сім років. І буде лише на три роки менший, ніж у Шевченка. Або на рік менше, ніж тривало ув’язнення у колимському таборі героя мого документального роману.  

Після фактично безперервного перебування в зоні бойових дій на збереження професійних навичок із попередньої цивільної спеціальності годі й сподіватися. З інформаційного контексту рідних Чернівців і Буковини я випав всерйоз і надовго.

Доведеться шукати підробіток. Бо вижити на ті сім тисяч гривень пенсії, яку нині отримує переважна більшість мобілізованих цивільних учасників бойових дій, буде доволі складно.

Якщо здоров’я дозволить, спробую влаштуватися в пункт прийому макулатури. Звісно, якщо мене туди пропустить комунальна мафія. Конкурс на місце там, напевно, великий. Зате якщо пощастить його виграти, опинюся ближче до улюблених книг.

Щось на кшталт того, як в часи комунізму зазвичай прилаштовувалися дисиденти. Як, наприклад, першорядний чеський письменник Богуміл Грабал. Саме досвід роботи прийомщиком макулатури надихнув його на роман «Занадто гучна самотність».

А якщо пощастить затриматися там довше, то, хто знає, і я впорядкую колись власні життєві спостереження у книжку «Занадто гучна самотність по-українськи». Або просто «Занадто довга війна».  

У будь-якому разі, головне вже зроблено: я потрапив в історію, не зганьбив власне життя і не зрадив те, у що вірив. Так, як ті тисячі безіменних для широкого загалу учасників визвольних змагань 1917-1921 років. Через 100 років їх як окремих особистостей переважно ніхто не знає, але без їхнього подвигу, попри програш, не були б можливими ні відродження України в 1991 році, ні нинішній героїчний опір споконвічному ворогу.

Справжня любов до України - це не гучні слова, а щоденна, часто дуже важка робота. Держава тримається не завдяки системі, а всупереч - завдяки звичайним людям, які в критичний момент не зрадили себе.

Війна точно зробила мене вільнішою людиною. Я перестав остерігатися бути собою і відповідати за свої переконання. І якщо після демобілізації мені доведеться приймати макулатуру чи шукати себе заново - я зроблю це з високо піднятою головою.

Запитував Анатолій ІСАК, "ПОГЛЯД"