Її шлях до офіційного визнання – це справжня Голгофа для таланту: Людмила Скрипка святкує ювілей
27 вересня святкує свій поважний ювілей художній керівник Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської, лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. С.Воробкевича, лауреат республіканської комсомольської премії ім. М.Островського, переможець Всесоюзного конкурсу творчої молоді, лауреат премії фестивалю «Прем’єри сезону» та дипломант Міжнародного незалежного фестивалю моновистав «Відлуння», народна артистка України ЛЮДМИЛА СКРИПКА
ПЕРШИЙ УСПІХ
У її трудовій книжці єдиний запис: «Прийнята до театру на роботу актрисою». До театру вона прийшла після закінчення в 1978 році Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого і відразу утвердилася на сцені Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської в амплуа ліричної героїні. Вона легко і невимушено трималася на сцені, а її світла посмішка викликала у відповідь посмішку глядацького залу. Такою чернівчани запам’ятали Скрипку у виставах засл. артиста України, режисера А. Литвинчука «Легенда про Паганіні» за п’єсою В. Балашова, де вона зіграла Марчеллу та у виставі «Вітька-Магелан» В.Нестайко, в якій вона створила образ Нінки. Зазвичай, молодий актор через ролі роповідає про своє покоління і про самого себе. Таке співпадіння в мистецтві називають типажною схожістю, і, як правило, вона дає гостре відчуття незаперечної достовірності, правди того, що відбувається на сцені. Нащастя, Людмилі Скрипці вдалося уникнути у ролях своїх ровесників хибної типажної схожості, за якою виникає відчуття вичерпаності явища чи людини.
Пам’ятаю, було напрочуд цікаво і радісно спостерігати, як вже в перших ролях початкуючій актрисі вдавалося не тільки проникнути в душу своїх героїнь, а й створювати сильні за характером сценічні образи. Можливо, тому перші роботи привернули до неї увагу як глядачів, так і театральних рецензентів та журналістів. Бо вже з перших кроків було зрозуміло, що в трупі театру з’явилася актриса, яка здатна однаково талановито грати не тільки романтичних, а й характерних і драматичних героїнь. А створені нею образи – це не миттєві і незабутні яскраві замальовки. Саме на цьому етапі творчості проявляється ще одна тема актриси – вона намагається виділити активне начало в характері своїх героїнь. Такими були її Джіл у «Мертвій хватці» Дж. Голсуорсі, Тіна у «Кафедрі» В. Врублевської, Серафима «В дорозі» В. Розова. Та з-поміж ролей, зіграних на цьому етапі, особливе місце належить Люсі у виставі засл. діяча мистецтв України, режисера П. Колісника «Шрами» за п’єсою Є. Шабана, прем’єра якої відбулася 1979 року. Оскільки в творчості Скрипки вперше зазвучала трагічна тема, яку вона пізніше своєрідно розвинула в своїх кращих робота. А тоді, саме з роллю Люсі у «Шрамах» відкрилася не тільки галерея характерних темпераментних ролей, зіграних Скрипкою на сцені театру, а й прийшов до неї перший успіх та професійне визнання – вистава була удостоєна обласної комсомольської премії ім. Героя СРСР Кузьми Галкіна.
МАЙСТЕРНІСТЬ, ЗА ЯКОЮ ДУХ І ПЛОТЬ ОБРАЗУ
У творчому плані Людмилі Скрипці, вихованці відомого педагога Михайла Рудіна, вчителем якого свого часу був колишній учень К. С. Станіславського, великий мхатівський актор і педагог з майстерності актора в Школі-студії МХАТ ім. О. Горького Віктор Станіцин, - безперечно, пощастило. Вона потрапила до трупи, де об’єдналися актори різних стилів: Ю. Козаковський і П. Міхневич, Г. Янушевич і О. Рудницька, В. Жихарський і О. Ананьєв, А. Шеремет і О. Ільїна, П. Нікітін і М. Сіренко... Різні школи, різні покоління створювали в театрі атмосферу творчої напруженості, конкуренції, тому кожен театральний сезон для молодої актриси був своєрідною сходинкою по мистецькій драбині, що вела до вершин майстерності.
За перші три сезони Л. Скрипка зіграла чотирнадцять великих і незначних ролей. Як для початкуючої актриси, це більше, ніж достатньо. Працюючи над створенням образів, вона дорослішала разом зі своїми героїнями, а гра її серйознішала. Власне, з роллю Любки Шевцової у виставі «Запитай колись у трав...» за п'єсою Я. Стельмаха «Роздуми про «Молоду гвардію» до актриси приходить майстерність, за якою малюнок насичується зсередини психологічною плоттю образа. А подальші образи, створені актрисою, були вже багатообразними та об’ємними, а глядач отримував матеріал для польоту власної фантазії. Роль була близька актрисі не тільки за характером і духом, а й за моральними устоями. Вона зіграла її настільки щиро і природно, що у свідомості глядачів образ Любки довго утотожнювали з Людмилою Скрипкою. А вистава «Запитай колись у трав...» виявилася настільки вдалим першопрочитанням п’єси Ярослава Стельмаха, що в 1984 році творча група - режисер К. Пивоваров, артисти Людмила Скрипка та Е. Цісельський – виконавці ролей Любові Шевцової та Олега Кошового були удостоєні Республіканської комсомольської премією ім. М. О. Островського.
Загалом, 1984 рік для Скрипки справді був вдалим і щедрим на винагороди.
За виконання ролі Ганни у виставі П. Колісника за п’єсою Л. Жуховицького «Пісенька кохання та журби» вона, як переможець конкурсу молодих акторів, була нагороджена поїздкою на Міжнародний театральний фестиваль до Прибалтики, а за роль Поліни у виставі засл.арт. України, режисера Є. Золотової за п’єсою М. Анкілова «Солдатська вдова», - була відзначена 1 премією на Всесоюному конкурсі молодих акторів, присвяченому 40-річчю Перемоги.
Варто зазначити, що саме на цьому відтинку творчості, до актриси з майстерністю прийшло і вміння накопичувати величезну кількість деталей, дійових і виразних, характерних і психологічних.
ПЕРІОД ТВОРЧОЇ НЕЗАПОТРЕБОВАНОСТІ
Легкий, рухливий акторський темперамент і титинічна праця Скрипки дали їй можливість плести акторські «мережева». Усе багатство фарб, пластика рухів і жестів знадобилися актрисі, аби передати непростий внутрішній світ своєї героїні Соланж у виставі «Служниці» за п’єсою Ж. Жене, постановку якої здійснив у 1993 році режисер В. Сєчин (Німеччина). Майстерно словом, танцем і пантомімою, балансуючи між лестощами і грубістю героїні, актриса створила образ диявола-спокусника у спідниці. В її грі, надиво, легко перепліталася двоплановість існування, трагікомічний парадокс з натхненним темпераментом розвитку характеру. На декілька років Соланж стала її кращою роботою. А з кожною виставою роль росла, змінювалася, удосконалювалася. Вистава «Служниці» з успіхом була показана на столичній сцені, отримала у пресі схвальні відгуки, а робота актриси на фестивалі «Прем’єри сезону» була відзначена премією за кращу жіночу роль.
Проте, ролі, які актрисі доводилося грати в цей період засвідчили: тема, яка сьогодні її хвилює, крупніша за драматургії, в яких їй доводилося її шукати. Майстерність шукала виходу у ролях різнопланових і складних. А театр не пропонував актрисі такої роботи. Період гострої творчої невдоволеності, незапотребованості співпав у часі з трагедією в особистому житті – актриса втратила спочатку батька, а потім єдину дитину, семирічного сина Юліана...
Здавалося, земля почалася зникати з-під її ніг... Впродовж майже двох років адекватної роботи в театрі, аби погамувати горе та біль втрат, не було. І Людмила Скрипка наважується, як переважна більшість буковинок, податися у світи на заробітки. Але не все так складалося, як планувалося... Виїхавши до Греції, вона через рік, у спішному порядку змушена була повернутися додому. Доля завдала їй чергового нищівного і не менш болючого удару: в 1986 році несподівано помирає її чоловік, сорокарічний актор театру Едуард Цісельський... Поховавши чоловіка і розуміючи, що тільки робота до повного виснаження, вирве її з обіймів відчаю і безпросвітного горя.
МАЙСТЕР ЮВЕЛІРНОЇ ОБРОБКИ ОЮРАЗА
Наперекір усім, зціпивши від болю зуби, актриса самотужки шукає свою тему. І в 2000 році в її репертуарі з’являється моновистава самостійна робота за п’єсою Д. Фо, де вона грає роль Марії. Постановку здійснив актор театру, нині народний артист України Петро Мага. Каторжна праця принесла їй не тільки успіх, а й визнання на міжнародному фестивалі. У монологах Марії-Скрипки не озброєним оком прочитувалася рішучість героїні настояти на своєму. Марія зіграна Скрипкою з тим справжнім оптимізмом, який надає життєстверджуючу силу всім створеним нею образам. Можливо, в першу чергу саме за це – за незнищенну віру в світлий вихід – так люблять актрису шанувальники її акторського таланту. Скрипці вдалося в драматичній долі Марії передати витончену багатогранність характеру її героїні, і, принаймні, вперше про неї заговорили як про майстра ювелірної обробки образа. Не залишилось байдужим до її сценічної роботи й жюрі Міжнародного конкурсу моновистав «Золота парусна», на якому актриса показала свою виставу і за високу акторську майстерність була удостоєна диплом.
У глядачів, яким свого часу пощастило побачити Скрипку в ролі Марії, під час вистави серце стискалося від співчуття її героїні. Актриса грала так, що здавалося Марії вона віддала увесь біль своєї зраненої душі, настільки проникливо розкривала драматизм долі героїні. Воістину, так може грати лише митець з оголеним нервом, розбитим серцем, який пережив біль втрат і зрад.
ВИСОКЕ МИСТЕЦЬКЕ УЗАГАЛЬНЕННЯ
За майже 40 років праці в театрі Людмила Скрипка зіграла понад 50 великих і малих ролей класичного та сучасного репертуару. Одна з останніх робіт актриси, на яку хочеться звернути увагу вистава «Кабаре «Брут» або Сцени з псячого життя», автором п’єси і режисером якої був В. Воробйов (Ізраїль). У виставі актриса зіграла відразу декілька ролей, побудованих на контрастах та життєвих парадоксах. Але в кожній з них вона зуміла віднайти несподіваний психологічний поворот, нюанс, деталь, достеменність поведінки, які й створюють незвичність і непербачуваність характерів її персонажів. Цю прекрасну роботу актриси можна було дивитися багато разів і кожного разу вистава відкривала нові подробиці в її акторському виконанні. Багатогранна робота у виставі дала підстави говорити, що акторська майстерність Людмили Скрипки – це високе мистецтво узагальнення особистісного і з’ясування загальнолюдської, філософської суті образу. До відтворених образів входить як стержень і акторська індивідуальність актриси.
Кажуть, професійне визнання актора залежить від обдарованності, таланту, виконавської майстерності та хисту в створенні художніх сценічних образів.
Якщо оцінювати за цими професійними критеріями творчість нині народної артистки України Людмили Скрипки, то її шлях до офіційного визнання – це справжня Голгофа для таланту. Бо як виявилося для офіційного визнання не завжди є підставою вагомий творчий доробок (понад 50 ролей!), професійне визнання - низка престижних нагород за високу майстерність. Тут, як виявляється, діють інші критерії: наближеність до власть імущих або до їхніх дружин, вміння «крутитися» в місцевому бомонді та, обов’язково, бути зручним для керівництва театру. Нажаль, цим критеріям тоді не відповідає акторська індивідуальність та особистість Людмили Скрипки. Тому, очевидно, й був таким тернистим і довгим її шлях до офіційного визнання. Але, як сказав ще в 1984 році режисер В. Сєчин, нехай це залишається на совісті тодішнього керівництва театру.
На сьогодні творчість актриси належно поцінована. Її талант і майстерність розкрили нам світ у несподіваних ракурсах. Її творіння завжди були об’ємні. В них – і світло, і тінь.
Нині Людмими Іванівна припинила акторську кар'єру і з 2008 року є художнім керівником театру і опапановує професію режисера-постановника. На сцені театру йдуть її постановки та інсценізації (вперше на українській сцені): «Солодка Даруся» за одноіменним твором лауреата Національної премії ім.. Т. Шевченка М.Матіос, «Ольга» за листами та щоденником О. Кобилянської, «Туга за майбутнім» за поезією В.Китайгородської, УКалинова сопілкаЦ за твором О. Забужко, «Тустеп і різний «мотлох» Р. Байєр, «Ілюзії вальсу» за О. Кобилянською, «Тисяча снопів вітру» Г. Канарська, Л. Скрипка, «Лавина» Т. Джудженоглу, «Інцидент» Л. Лунарі, «Срібний павук» за твором В. Кожелянка, «ЕННІ» за мотивами однойменного фільму, «Маестро і Кароліна» Л. Скрипка..
МАРІЯ ВИШНЕВСЬКА
