ЯРЕМЧУК-ТЕСТ ДО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

ЯРЕМЧУК-ТЕСТ ДО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

23.08.2012, 04:16

 Напередодні Дня незалежності, який мав би бути днем роздумів, але з якогось дива перетворився на свято, хотілося б спитати, чому так мало змінилося за ці більше ніж двадцять років?

Кажуть, річ у тім, що у нас нема демократії. Буде демократія – і все буде добре. А якщо є у нас демократія, то вона якась не така. Насправді для тих, кому доводиться знайомитися з історичними джерелами, зрозуміло, що у нас достатньо демократичний устрій. Буквально вчора трапилося несподіване бліц-опитування, що наша демократична громадськість розуміє під словом демократія. Марія Яремчук, донька відомого співака, як пише «Українська правда», буквально напросилася, щоб підтримувати Партію регіонів. Як відомо, Партія регіонів зареєстрована Міністерством юстиції, її дія не заборонена законом, мало того, у неї є відчутна підтримка населення. Біда тільки в тому, що її вважають антидемократичною (втім, і я так вважаю). І, відповідно, вороги регіоналів – це демократи. Принаймні, так вважають.  Але ось які демократичні побажання пише громадськість на Інтернет-форумах щодо доньки Яремчука:

 Початок більшості форумів традиційний:

 “Ганьба!”

 Підпис: українець

Далі у тому ж дусі. Цитую:

 “Взнав, що Яремчучка співає за регіони – вирвав першу сторінку з паспорта... Стидно стало бути земляком з Продажним майбутнім нації!”

 “Тільки почала співочу кар’єру ї вже так засралась в грязній політиці. Тупа дівка” 

 “Краще б ти на панель пішла...”

 “Сміттє  остатнє !!!!!!!!!” 

Нагадаю, дівчинці 19 років. Тим, хто пише цей бруд, заздалегідь більше. Зокрема, і на «Букньюс» писали. Вона зробила свою пропозицію відкрито, а вони? Читаю і думаю: невже це взірець демократії, усі ці прокльони, верески, вимагання від незнайомої людини (від дитини), за кого вона має голосувати, як поводитися. Тобто, виникає питання, чим такі опоненти демократичніші за регіоналів? І виникає  відповідь: нічим. За що ж борються? За владу, чи за принципи. Гадаю, політики можуть боротися за владу, але не люди, не інтелігенція тощо. Вони-то мають боротися за принципи, а не за владу. За те, щоб у нас не принижували людину, наприклад, яка дотримується іншої точки зору. Тому що, зазвичай, інша точка зору  у нас сприймається, як абсолютне зло. І така боротьба важливіша за демократію. І демократія, на жаль, тут не зовсім рятує.  У нас йде страшенна дискусія про мову.  Як так, прийняли, ганьба. Але, якщо б ви прожили усе життя в Одесі, і народилися не зовсім українцем, ну уявіть собі і таке буває з людьми. Трохи розворушіть мозок..  То ви б не бачили нічого злочинного в тому, щоб хотіти ввести регіональну мову в Одеській області. І попрікання буковинської громадськості в Одесі здавалися б дещо дивними. Так вони і здаються, повірте, це реальність. Ну це не злочин, одним словом, висловлювати таку пропозиції. І дуже важливо, щоб це не вважалося злочином. Інша річ, що за усіма цими теревенями про мову, якусь частину можуть тріумфально приєднати до Росії. І  вже очевидно, що це справжня ідея-фікс Путіна, який хоче увійти в історію, як людина, яка повернула імперію. Але сам закон тут ні до чого.

Важливо, щоб люди висловлювалися щиро, але мені здається в Україні купа речей, які заслуговують на більшу увагу, анж вибір (вдалий-невдалий) молодої дівчини. І якби градус таких обговорень був нижчий, то повірте в цій країні жилося б простіше, і вільніше. 

 Хіба  Марія Яремчук   урочисто обіцяла дотримуватися певних політичних поглядів? Вона має йти у фарватері цих гнівних матюкальників, сторожів чужої моралі, для яких крок вліво, крок вправо – це вже втеча. Самі ж коментатори – звісно, знавці абсолютної істини, які до того ж ніколи не продаються. Хоча б тому, що для цього потрібно, щоб купували. Отже, ці прихильники демократичних цінностей насправді поводяться, як конвойні ГУЛАГу. І це не хльостке порівняння. Це точне визначення.

 Причому, що цікаво, коментаторів багато, а мітингувальників перед ОДА з різних більш суттєвих проблем – менше. Так ось, питання: яка може бути демократія у країні, де нема демократів? Поясніть мені. Які тут можуть бути демократичні політики, якщо масам, людям не подобається бути демократами? І багато хто хоче мати персональну інквізиторську паяльну лампу, щоб втілювати свої розбещені уявлення про те, якими мають бути інші. Чи не є це радикальною різницею між нашою та європейською спільнотами? 

Ось такий Яремчук-тест на демократичність. До яких наслідків це призводить?

Зараз багато буковинців дивуються, чому Повалій із Західної України йде у першій п’ятірці регіоналів, але ніхто не згадує, що у житті співачки була цікава придибенція. Якось у 2005 році, на багатотисячних мітингах тодішніх українських «демократів» натовп завзято кричав « Повалій – сука», «Повалій – до суду», а демократичні політики диригували цією «солодкоголосою» демократичною  симфонією. От, напружтеся і подивіться на події очима Повалій. Як думаєте, це зміцнило віру співачки у правоту гнівного натовпу? Про що вона думала, вдивляючись у цей збір веселих  студентів, маргіналів, дурних ідеалістів і неймовірних циніків? Що цей натовп – істина?  Мене беруть сумніви… Вона думала, що лише гроші й високопоставлені шанувальники можуть врятувати від натовпу, якому заради забави будь-який пастир отари може сказати «фас».  Мене беруть сумніви, що Марічка Яремчук, якщо побачить гнівні коментарі буковинців, якось особливо тепло сприйме своїх демократично налаштованих земляків. Гадаю, це час її розчарування. Виявляється, уся людська теплота і нормальне ставлення зникає, якщо ти із «своїх» переходиш до «чужих».  Навіть якщо ти не вчинив ніяких злочинів.  

Ось такий дрібний випадок напередодні 21-ої річниці падіння радянської влади. Отже, чи щось змінилося з тих часів? Що ми святкуємо? Чи не зробити цей день днем роздумів?  

 Сергій Воронцов (вийшло друком в газеті "Свобода слова") 

 Жанр публікації я визначив як пригоди на мою голову 

1


КОМЕНТАРІ (17)

avatar

Tetyana Strylchik

22 серпня 2012 23:48

А чому автор претендує на те, що саме він напеисав істину?

avatar

До Воронцова

23 серпня 2012 09:14

avatar

Sergei Vorontsov

23 серпня 2012 09:40

avatar

Маріанна Антонюк

23 серпня 2012 09:58

Сергію, демократія тут «десята».

Потрібно припинити усілякі маніпуляції з соціальним замовленням людей: вони руйнують фундаментальний концепт – Довіру. І здійснюються такі маніпуляції здебільшого демократично. Просто є речі (f.e. культурологічні пріоритети), де демократичне голосування приводить до абсурду. Масова свідомість має одну неприємну властивість – в ній живуть «химери і страхіття». Відповідальна політика в тому і полягає, щоб не дати проявитися цим брутальним якостям. Не кажучи вже про те, щоб їх не експлуатувати.

І мала Яремчучка  найменше винна у тому стані глуму, в якому перебуває країна.

avatar

Валентин

23 серпня 2012 11:39

avatar

Арта Мелос

23 серпня 2012 14:53

avatar

Сергій Воронцов

23 серпня 2012 15:52

avatar

Арта Мелос

23 серпня 2012 16:45

avatar

Сергій Воронцов

23 серпня 2012 19:25

Виталий Портников ,
главный редактор телеканала TVi

Готовность украинцев приспособиться к любым, пусть самым нелепым и даже преступным правилам жизни, которые диктует им власть, стала главной проблемой при построении собственного государства. 

Не так давно грузинский президент Михаил Саакашвили, участвовавший в поминальной службе по погибшим в ходе конфликта 2008 года, обратился к своим политическим оппонентам с гневным призывом дистанцироваться от контактов с российским руководством. "Понимаю, что вам может не нравиться это правительство и Саакашвили, - сказал президент, - но черт подери меня и всех: неужели не должно быть разницы между [российским лидером Владимиром] Путиным и вами? Он же Путин, а вы грузины!".

Я вспомнил об этой эмоциональной тираде, когда обдумывал данный текст, приходящийся на очередную годовщину украинской независимости. Начиная с 24 августа 1991 года, когда вышла моя первая статья, посвященный провозглашению нового государства, я написал уже 20 таких текстов. За эти годы из пылкого молодого человека, с изумлением и радостью наблюдавшего с галереи Верховного Совета УССР за провозглашением независимости, я превратился в мужчину средних лет, убедившегося, что даже самые чистые намерения могут быть искажены и перечеркнуты общественным равнодушием. А государство, о котором я мечтал, так и не возникло - появилась лишь бездушная оболочка, похожая на засохший кокон, из которого, кажется, никогда не вылетит бабочка.

Я не буду скрывать, что для меня украинская государственность является вопросом личностного выживания. Я мечтал об этой стране в школьные годы, когда мои сверстники были образцовыми советскими людьми, при первой же возможности отказывавшимися от родного языка и происхождения и забывавшими об Украине буквально в вестибюле Киевского вокзала нашей тогда еще общей столицы.

Весь свой творческий порыв я выстроил на том, что являюсь именно украинским журналистом - и это начиная еще с советских времен, с моей работы в Москве, когда удобнее и выгоднее всего было бы переквалифицироваться в российские либералы - а еще лучше в консерваторы - и вспоминать о своем украинском детстве со снисходительной улыбкой, вечно наблюдаемой нами на физиономии очередного ревнителя славянского единства. Но это претило моей совести, чувству справедливости и сочувствия к народу, среди которого я вырос. Народу, заслужившему право на свою государственность, как и любой другой народ. И если не будет настоящего украинского государства, не будет и журналиста Виталия Портникова с его идеалами, читательским кругом, зрителями, представлениями о ценностях... Я сам буду как засохший кокон, не дождавшийся своей бабочки. И это печальная правда. Но не вся.

А вся состоит в том, что я еврей. В трех часах лету от Киева есть страна, в которой я всегда чувствовал себя дома - и в своих детских мечтах, когда двери государства Израиль были закрыты для нас советским режимом, и когда я наконец-то получил право на свидание с домом своих отцов. Я не представляю себе мира без Украины, но я не представляю его и без Израиля. Более того, я ломаного гроша не дам за свою жизнь, безопасность и чувство собственного достоинства в мире, где не будет Израиля.

Мой народ жил без национального правительства 2.000 лет - да, это были годы великого духовного взлета, но это были и годы унижения, пренебрежения и смерти. Именно поэтому я - признаюсь в этом честно - не понимаю украинцев. Ведь у них, кроме Украины, ничего нет и не будет. Не построят они ее, потеряют - и навеки станут прислугой в чужом доме (даже и на своей земле), как уже были практически все годы своего национального существования, вплоть до 1991-го.

Неужели чувство личностного достоинства может так трагически не совпадать с национальным? Неужели нет понимания того, что именно в этой стране - и ни в какой другой - заключается их будущее и перспективы их детей и внуков? Перспективы не просто богато жить и сытно есть, но и ощущать себя человеком.

Я никогда их не понимал до конца. Не понимал, когда проходил длинными коридорами редакции газеты Правда, на каждом втором кабинете которого была привинчена табличка с украинской фамилией - а в самом кабинете скрывался очередной великорусский шовинист. Не понимал, когда с сине-желтым значком первого съезда Народного Руха ехал, счастливый, домой в трамвае - и пассажиры смотрели на меня как на диковинное животное. Не понимал, когда мои знакомые и коллеги, еще вчера певшие дифирамбы [президенту] Леониду Кравчуку, дружно поддержали избранного на даче [у тогдашнего лидера РФ] Бориса Ельцина президентом Украины Леонида Кучму и стали лгать самим себе и людям о том, как Украина поднимается с колен. Не понимал, когда половина тех же самых людей оказалась в обозе Виктора Ющенко, чтобы спустя несколько лет истерик и разочарований перебежать к Виктору Януковичу. Не понимал, когда никто из них не ушел в отставку, когда началась вся эта вакханалия - фактический демонтаж Украины.

Одни мысли о деньгах, должностях, привилегиях - причем в головах вполне разумных, состоявшихся людей, которые будто и не понимают, что губят свое собственное государство! Этот коллаборационизм, эта готовность приспособиться, эта квислинговщина - она живет в элите и живет в народе. Это как трясина, которая засасывает нас всех и не дает возможности построить страну.

Израильский опыт учит: нельзя построить страну на болоте, в особенности на болоте души. Это болото нужно осушить - даже если вам это не под силу и грозит финансовыми потерями. Но, черт вас подери, - вы же украинцы!

Эта колонка опубликована в №33 журнала Корреспондент от 24 августа 2012 года.

avatar

Вы же украинцы

24 серпня 2012 08:53

avatar

Арта Мелос

28 серпня 2012 10:51

avatar

Sergei Vorontsov

28 серпня 2012 17:18

avatar

Арта Мелос

29 серпня 2012 07:36

avatar

Юрій Чорней

29 серпня 2012 10:01

avatar

Юрій Чорней

29 серпня 2012 10:02

avatar

Арта Мелос

30 серпня 2012 09:31

ніколи не забуду, як Назарій Яремчук з перших днів Незалежності України ратував за Народний Рух. Бувало й по 5 концертів на день, а потім не без допомоги тих же рухівців на його рідній Вижниччині недалекі люди  скандували "ГАНЬБА ЯРЕМЧУКУ", зразу ж появились симптоми раку. Дякую щиро, дорогі земляки! А скільки ВАС поцікавилось як жила доня Назарія, коли її мати перебувала на заробітках а Італії. То ж дві пісні українською мовою на міжнародному конкурсі це не патріотизм? Микола Янович Азаров - іншої думки, бо переймається іміджем держави, її майбутнім. Хай береже бог Марічку від лжепатріотів і бруду, але можливо якраз  зараз вона зможе виробити імунітет. Сили і мужності їй!   

avatar

я. дарина

05 вересня 2012 16:33