«Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки»: 103 роки з початку Листопадового чину

1 листопада, виповнюється 103 роки з початку у Львові Листопадового чину (Листопадового зриву).

У 1918 році у ніч на 1 листопада півтори тисячі українських військових захопили у Львові поліцію, пошту, всі залізничні станції, радіо, банки, відключили міський телефон і міжнародну телеграфну лінію. В цей день на міській Ратуші було піднято синьо-жовтий прапор. У перше з 1349 року у місті Лева була українська влада. Як це сталося і які історичні наслідки мало для історії міста та країни, читайте у спецпроєкті 0372 «Цей день в історії міста».

Меморіальна таблиця на львівській ратуші

«Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки», – виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня 1918 року.

Передмова для українського повстання у Львові

Нагадаємо, що у жовтні 1918 Львов, як і останні майже 150 років, ще залишався головним містом коронного краю королівства Галичини та Лодомерії з початку Австрійської, а потім Австро-Угорської імперії.

Але за чотири роки Першої світової війни стало зрозуміло, що «клаптева» монархія Габсбургів іде до свого неминучого краху. Не залишаючи спроби залишити під владою династії нові держави на руїнах імперії, імператор Карл 16 жовтня 1918 року видає відозву до «своїх народів», якою обіцяє перетворити імперію на федерацію національних держав.

Після цього маніфесту за красномовним виразом історика Володимира В'ятровича «між українцями та поляками починається змагання, хто швидче проголосить власну державність на уламках Австро-Угорської імперії і кому же відійде Східна Галичина».

18 жовтня у Народному домі (зараз Будинок офіцерів) у Львові збираються українські депутати від Віденського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів, делегати від політичних партій та духовенства, які утворюють Українську Національну Раду — президентом якої обирають депутата австро-угорського парламенту, адвоката Євгена Петрушевича.

Також 19 жовтня Українська Національна Рада приймає маніфест про створення української держави в межах української етнічної території (Східна Галичина, Буковина, Лемківщина).

Але де-факто реальна влада залишається за австрійським урядом. Ситуація загострюється тим, що 1 листопада до Львова зі Кракова повинні приїхати члени польської Ліквідаційної комісії з наміром проголосити Львів частиною нової польської держави. І для цього у поляків, як і українців теж були свої підстави.

 На початку 20 сторіччя майже 50% населення у Львові були поляками, у той час, як українців було менше — тільки 20%, а ще 26,5% населення міста євреями. Але у самій провінції Східна Галичина українці складали переважну більшість -71,45% від усього населення краю.

Австрійський намісник у Львові Карл фон Гуйн відмовився мирно передати владу українцям, зауваживши, що у нього на це не має наказу з Відню. Але сьогодні відомо, що на той час фон Гуйн уже вів перемовини про передачу влади полякам.

«Якщо нині не займемо Львів, завтра його займуть поляки!», - заявив молодий сотник січових стрільців Дмитро Вітовський.

Дмитро Вітовський (1887 - 1919). Сотник Легіону Українських Січових Стрільців,

31 жовтня на засіданні членів Української Національної Ради (УНР) було прийняте рішення негайно взяти владу у Львові й у всьому краю.

Власна держава на уламках

На уламках Австро-Угорської імперії, що зазнала поразки у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили свої національні держави. Влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави.

Зі згоди «Антанти» була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного виступу захопити владу у краї. Тим паче, що адміністративні посади на Східній Галичині обіймали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.

Усвідомлюючи близький кінець та прагнучи врятувати державу, що його предки її століттями будували, цісар Карл 16 жовтня 1918 року видає відозву до «своїх народів», якою обіцяє перетворити імперію на федерацію національних держав. Цим поспішили скористатися українці.

19 жовтня в Народному домі у Львові збираються українські політики – депутати Віденського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів та представники різних партій і, користуючись заявою цісаря, створюють головний репрезентативний орган українців у монархії. Народний дім у Львові.

Виникає Українська Національна Рада. Її президентом обрали Євгена Петрушевича, що представляв інтереси українців у Відні. Головою львівського відділу та фактичним керівником всього процесу в краю став Кость Левицький – один з головних політичних провідників галицьких українців того часу.

Наступного дня, в неділю, на площі Святого Юра після літургії збирається урочисте віче. Кость Левицький з благословення митрополита Андрея Шептицького проголошує створення Української держави в межах Австро-Угорщини.

Однак проголошення державності ще не означало її фактичне становлення – владу продовжували утримувати австрійці. Ситуацію загострили новини із Кракова, де поляки створили Ліквідаційну комісію. На початку листопада ця комісія повинна була зайняти Львів, який вона бачила частиною майбутньої польської держави. Рахунок пішов на дні.

Українці готувалися перейняти владу вдома фронтами: дипломатичним та військовим.

29 жовтня в палац намісника на Губернаторських валах навідалися Кость Левицький та Льонґин Цегельський. Від імені Національної Ради вони попросили намісника Галичини генерала фон Гуйна передати їм владу легальним шляхом. Той відмовився, посилаючись на відсутність наказу зі столиці: «А поки цісар мені не накаже, доти я зв’язаний присягою та честю і нікому влади передати не можу, хоч і як вам симпатизую. А вірності ще жоден Гуйн не зломив». Кость Левицький.

Отримавши відмову, Цегельський відразу поїхав до Відня, де його чекав президент Ради Петрушевич. Це була остання спроба українців порозумітися з урядом імперії та зберегти її цілісність, що могло стати гарантією безпеки від поляків. Після деяких нарад прем’єр-міністр Лямаш запевнив українців, що найближчим часом до Львова з відповідним дорученням передати владу Раді вирушить кур’єр.

31 жовтня представники Української Національної Ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у Львівському Народному домі для прийняття рішення. Вітовський  переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.

Дмитро Вітовський.

Пластуни-державотворці

«Кличуть пластунів. У середу 30 жовтня 1918 року сказали мені прийти ввечері до пластової домівки [(тепер – піддашшя по вул. Глібова, 15)]. Справа великої ваги…

Там був хорунжий УСС Дмитро Паліїв. Зобов’язав нас до суворої таємниці і сказав, чого нас закликав.

З наказу Українського Військового Командування ми, пластуни, маємо піти на розвідку довкола Львова.

На приділених відтинках провірити, чи і які військові частини там перебувають, рід зброї, скільки їх; до військової мапи околиці Львова зарисувати окопи.

Розвідку зробити завтра, в четвер 31 жовтня 1918 р., звіт здати о год. 6 ввечорі в пластовій домівці відпоручникові Військового Комітету. Сувора таємниця. Нікому ні слова», – написав у своїх спогадах гімназист Василь Горбай – один із львівських пластунів, які проводили розвідку напередодні Листопадового чину.

Львівський гімназист-пластун Михайло Пежанський згадував: «30 жовтня 1918 р. Дрот привів групу пластунів до дому «Просвіти» [(пл. Ринок, 10)], де австрійський поручник військової жандармерії Л[юбомир] Огоновський видав нам завдання: пройти швидким маршем, периферіями, довкола Львова та спостерігати військові об’єкти й положення австрійських військових частин.

31-го жовтня п’ять «двійок», незважаючи на дощову погоду, крученим маршем перебігли цілу околицю Львова і ще тої самої ночі склали звіт в Народному домі, де містилась Українська військова команда, от[аману] С[еню] Ґорукові із своїх спостережень.

То була остання збірна служба пластунів. Опісля кожен виконував свої завдання окремо на місці свого призначення»

Дім «Просвіти».

Згаданий вище «Дрот» – ікона пластового пацифізму (все життя критикував мілітаризм в Пласті) – у ті дні відчув важливість моменту, який настав.

Підавстрійські українці після сотень років бездержавності мали шанс відновити свою державність.

Упевненості в цій можливості, очевидно, не було, але в ніч на 1 листопада і він ходив із своїм пістолетом, який отримав під час служби в австрійській армії.
 

Четверта година

Повстання розпочалося о 4-ій годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли Ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо-жовтий прапор.

Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.

Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.

Першочерговим завданням було знешкодити ті сили, що могли чинити збройний опір. Загін поручика Теодора Мартинця роззброїв супровідний батальйон 41-го полку піхоти, що складався зі солдат інших національностей та квартирувався на тодішній вулиці Зиблікевича.

У школі ім. Конарського окремо містилися угорські солдати, туди вирушив загін поручика Іллі Цьокана. Для перемовин з ними напередодні було надруковані спеціальні листівки угорською мовою, які передали офіцерам корпусу. Через деякий час на будівлі школи з’явилося повідомлення про нейтралітет угорців.

Залишалася лише поліція, що містилася на вулиці Городоцькій. Рівно о 4-ій до казарм поліції зайшов загін на чолі з Людомиром Огоновським, одним із командувачів військового комітету. Поліціянти, серед яких теж було чимало іноземців, добровільно склали зброю.

Додатково було захоплено Головну пошту, всі залізничні двірці, радіо, відключено міський телефон та міжнародну телеграфну лінію. Захоплено міську військову комендатуру та інтерновано командувача Львова генерала Пфеффера.

 Захват влади у Львові

1 листопада українці мали у Львові 1400 стрільців та 60 старшин — не так багато, щоб встановити повний контроль над 200-тисячним містом. Тому було вислано наказ до підрозділів легіону УСС у Чернівцях вислати підкріплення. Українці розрахували, що австрійці та угорські підрозділи не будуть чинити опіру, а поляки з початку мали у Львові тільки 500 бойовиків, які до того не були об?єднанні єдиним командуванням.

У четвертій годині ранку 1 листопада українські підрозділи у Львові перейшли у наступ. До 7 години, не втративши жодного стрільця, зайняли урядові будинки — Галицького крайового сейму та магістрату, і стратегічні пункти міста — вокзал, пошту, летовище, цитадель, в'язниці, декілька військових складів та інтернували коменданта Львова Пфаффера. У цей же день відбулася формальна передача влади від австрійського намісника Раді УНР.

 Ну а самим яскравим символом української перемоги у цей день став піднятий на вежі Ратуші український прапор. Цікавий факт у цей у Львові не знайшли жодної жовтої тканини тож прийшлось з допомогою шафрану пофарбувати у золотий колір білу хустинку, а потім вже зшити її з синьою частиною прапору.

Синьо-жовтий прапор на Ратуші

Хорунжий Сендецький зі своїм відділом зайняв намісництво та інтернував графа фон Гуйна. Врешті, загін Мартинця зайняв головну споруду міста – Ратушу. Зразу з’явилася ідея вивісити на вежі український прапор, однак тут виникли труднощі. Спершу стрільці мусили побігати у пошуках самого полотна. 

Як згадував учасник цих подій Микола Пачовський, рідний племінник відомого поета Василя Пачовського, сукно знайшли врешті у будівлі «Народної торговлі» на Ринку, а дружина директора Лазорка особисто сіла за машинку, аби зшити синю та жовту тканину докупи.

Взявши готовий прапор, Пачовський разом із відомим художником, стрільцем Левом Ґецом та 17-річним Степаном Паньківським спробував піднятися на ратушеву вежу. Щоразу двері, вхідні до вежі та ті, що виводять на саму платформу, виявлялися зачиненими – приходилось бігати у пошуках ключа, сторожа, навіть погрожувати пострілами, аби врешті потрапити на вершину.

Та о 6-ій годині ранку прапор таки замайорів над головною вежею міста. Львів вперше з 1349 року перебував в українських руках. Сталося це протягом двох годин без жодної краплі крові та майже без жодного пострілу.

 Але поляки не змирилися з поразкою. Ще у ввечері 1 листопада польські підрозділи австро-угорської армії почали збройне повстання. Також у Львові поляки створюють Команду оборони Львова та відкрили пункти набору добровольців. Специфікою польського повстання було велика кількість неповнолітніх, іноді зовсім малих дітей — яки відомі під назвою «львівські орлята».

Легкість захвату влади у Львові зіграв поганий жарт з бійцями. Багато січових стрільців вважали, що все вже завершилося і роз?їхались по домах — на 2 листопада Вітовському доповіли, що з 1500 в українських підрозділах залишилося тільки 650 бійців.

А поляки навпаки перейшли у наступ. 2 листопада польські сили зайняли райони Політехніки, Собору Святого Юра, костьолу Святої Єлизавети, оточили головну пошту та Цитадель. Великою стратегічною помилкою стала втрата залізничного вокзалу. Два десятки стрільців не змогли оборонити від переважаючої кількості поляків вокзал, який перейшов під їх контроль вже у ввечері 2 листопада.

Але 3 листопада українці отримують довгоочікувані підкріплення з Чернівців — 800 добре озброєних січових стрільців — і війна за контроль над містом Лева розвернулася з новою силою. Українці переходять у наступ, захоплюють цитадель та прилеглі квартали та спробують повернути контроль над залізничним вокзалом.

4 листопада виявилося, що ні українці, ні поляки не мають змоги повністю опанувати місто.

Фронт, який утворився 4 листопада, практично не змінювався протягом двох тижнів. Він проходив по вулицях Стрийська — Кадетська — Коперника, через головну пошту — Галицький сейм (сучасний головний корпус університету імені Івана Франка) — Собор святого Юра — площа Бема (нині Князя Святослава) — Янівська вулиця — Клепарівська — Шпитальна — Замарстинівська. Поляки зайняли західну частину міста з головним залізничним вокзалом, українці утримували середню і східну частини з Високим Замком і вокзалом Львів — Підзамче.

Як не дивно, під час запеклих боїв — поляки та українці продовжували шляхетно та з повагою відноситись друг до друга. Так, на вулиці Городоцькій у часі між боями розпалювали вогнища — там були разом українці та поляки, виголошували спільні тости.

Український хорунжий Зенон Русин наказав припинити вогонь, щоби надати польскому майбутньому письменнику Юзефу Вітліну можливість перейти через вулицю, щоб повернутися додому.

9-11 листопада на Високому замку з?явилася українська гарматна батарея, яка завдавала полякам дошкульно вогню. Польські сили за допомогою авіацію спробували знищити батарею, але без успіху.

13 листопада Українська національна рада ухвалила тимчасовий Основний Закон, згідно з яким створена Українська держава отримала назву – Західноукраїнська Народна Республіка, також були визначені кордони, прапор, герб.

Євген Петрушевич

Євген Петрушевич став президентом ЗУНР, Кость Левицький – главою уряду, а Дмитро Вітовський – державним секретарем військових справ ЗУНР.

Українці могли отримати чисельну перевагу, коли на допомогу їм прийшли три тисячі січових стрільців з Білою Церкви. Гетьман Скоропадський дав наказ Окремому загону січових стрільців Є. Коновальця підтримати українців у Львові. Але командування загону прийняло рішення залишитися в Наддніпрянській Україні і взяти участь у поваленні гетьманського уряду. Але Львов таки отримав допомогу від Скоропадського. За його наказом 3-й Одеський авіаційний дивізіон у повному складі вилетів у Галичину і в Красному заснував авіазагін УГА у складі 11 літаків.

Фатальним для українців стала можливість поляків знову отримати значне підкріплення з Польщі.

20 листопада з Перемишля до Львова прибула потужна група польських військ підполковника М. Токаржевського. Його гарнізон налічував 8300 солдатів і офіцерів, 61 кулемет, 45 гармат. І знову поляки переходять у наступ.

Український штаб на чолі з полковником Стефанівим віддав наказ залишити Львів. Вночі 22-го листопада українська залога, останній український підрозділ захисників міста, відступив зі Львова.

У боях за Львів українці втратили загиблими 250 вояків, близько 500 наших воїнів дістали поранення. Приблизно співрозмірними були й втрати поляків, у яких загинуло 277 учасників бойових дій та 910 бійців були поранені.

Сьогодні могили загиблих за те, щоб Львів був українськім і їх супротивників поляків знаходяться рядом на Личаківському цвинтарі — майже через кілька десятків метрів поховані, як польські орлята та й українські січові стрільці та бійці Української галицької армії.

Українці у листопаді 1918 року програли першу битву за Львів, але кров наших героїв була пролита не дарма.

Історик Вячеслава В?ятрович вважає, що  події Листопадового чину зіграли важливу роль в історії України. “Тим не менше ця ніч з 31 жовтня на 1 листопада показала, що Львів є не австрійським і не польським, а споконвічним українським містом. І за нього, як і за Галичину у цілому будуть боротися. Листопадовий чин став поштовхом для створення Західноукраїнської Народної Республіки, яка вже через два місяці об?єдналася з великою Україною у соборну державу".

Джерело: https://www.032.ua/news/3244263/ak-ukrainci-z-polakami-za-lviv-vouvali-sogodni-103-roki-z-pocatku-listopadovogo-cinu

та Дивись.info - https://dyvys.info/2021/11/01/yakshho-tsiyeyi-nochi-my-ne-vizmemo-lviv-to-zavtra-vizmut-jogo-polyaky-103-tya-richnytsya-lystopadovogo-chynu/