ЯК Я БОРОВСЯ ЗА СПРАВУ МИРУ (читання на вікенд)

         Якщо ви згадаєте черги за чим-небудь на початку 60-х років у магазині «Заря» на Головній (тоді - Леніна) і охайно, до синяви підстриженого під «бокс» хлопчину, який завжди сором’язливо стояв останнім,  так то був я…

         Я стояв останнім в натовпі із трьох десятків таких самих хлопчаків і в чергах в заправках сифонів, за гнилими бананами, за кубинським цукром, за шоколадним маслом, за солодкими пластівцями. Стоячи в цих безкінечно-ритуальних чергах дитинства, я щиро вважав, що найважча робота в Азії – сидіти на заводі по упаковці горіхів і надгризати фісташки.

Я завше сидів за найдальшим від вікна столиком в дитячому кафе на розі Кобилянської та Шевченка, в столовій на Шевченка, де на столі хронічно стояла смертельно гостра гірчиця та червоний порошок перцю у солонці, а готували головним чином їжу для скарг.          Хоча й смачно. Бо то був смак дитинства, густо замішаний на подиву від того, що ти живеш в місті.

         Хлопчиком, який жив тоді у місті, був я.

         Тепер той час називають «совковим». Так, ознаки тупого змісту так званого громадського життя дещо відчувалися навіть і дітьми. Ці ознаки, накладені на первісну шляхетність Чернівців, виглядали надприродно, дуже штучно, як п’ята нога у коняки. Це було дуже помітно – чужа «Слава КПСС» на главкових воротах резиденції, бо митрополит чи цісар ніколи не могли б стати генсеками.

Особливо псувала настрій ретельна й тотальна «боротьба за мир в усьому світі», яка навіжено прийшла в це замріяне місто любові, науки та тихого кохання. Ми, зацькована шкільна малеча, жили в очікуванні чийогось підступного нападу, в хворобливій дитячій уяві малювався чорний гриб атомного вибуху десь в районі Цецино, із граничним сумом вдихався гнилий гумовий запах єдиного шкільного протигазу із номером на дерев’яній бирці та  споглядалися майорські погони далеких військ невиправдано вимогливого до кудрявих єврейських учнів шкільного військовика. Коли ми ходили строєм  шкільним подвір’ям, розвивалася любов до великої батьківщини, яка ніколи нікому не дасть нас образити.  І ми не ображали її. Нам здавалося, що всі вчителі та й все доросле населення міста завжди в строю, на варті, завжди за мир. Тому дещо дивувало невігластво окремих малосвідомих городян, яких у міцно нетверезому стані підбирали вихідними міліцейські машини у громадських місцях. Перехожі мами сполошено закривали руками маленьким дітям оченята, а ми, піонери, ганебно відверталися, занурюючись думками у безсмертні ленінські заповіти. Справа захисту миру була тоді в частковій небезпеці.

Найбільшим захисником миру в нашому дитинстві був дорогий товариш Брежнєв. Завжди в ошатних окулярах, в широкій червоній краватці та із наростаючою кількістю жовтих зірок на чорному піджаку, він лагідно захищав мир на плакатах – єдиному засобі візуального переконання тих часів. «Спасибо Вам за Ваш гражданський подвиг, товариш Генеральный секретарь!», - говорилося великими літерами на тих плакатах дитинства.

         Хлопчиком, якій у все це щиро вірив, був я.

         Потім моя зачіска подорослішала. Почали стригтися під «канадку». Дуже сучасно, не лисо, по-міському. З`явилися різнокольорові бавовняні светри, бентежний вельвет, обережні джинси, які чомусь спочатку називалися «техаси». Дівчатка сміливіше одягали різноманітні дівчачі брюки та розпускали цнотливі старосвітські коси. Панував джаз, який сприймався молодими ще ветеранами війни як вкрай підступна буржуазна провокація ймовірного ворогу. На далеких кордонах бешкетували китайці Мао. Європою, такою ж далекою, як і Далекий Схід, котилися «традиційні весняні (осінні) наступи трудящих». Про це повідомляли радянські політичні оглядачі, нелегка журналістська доля котрих періодично закидала їх аж на чужий Лазурний берег. Щезали один за одним однокласники. З`ясувалося, що вони емігрували, зрадивши справу миру. А також рідну батьківщину, комуністичну партію й «лічно» товариша Брежнєва, та друзів по парті.

         Тим хлопцем, якого вони один за одним зраджували, був я.

         Лише тоді стало зрозуміло, що однокласник Яша Голуб – ніякий не мирний птах, а потомственний сіоніст, що виїхав з міста, аби роздмухувати пожежу війни на Близькому Сході, а чорнява дівчинка Роза з вулиці Стеценка – либонь родичка чи то Голди Меєр, чи то Моше Даяна, мільйонерка й  шпигунка на довірі, яка розтлівала жовтенят цілими ланками на сусідній вулиці Федьковича. В школах почалися ніщивні політінформації. Активізувалася виховна робота, бо так ніхто на нас і не нападав, то ж потрібні були нові аргументи. Звідкись з`явилися делегації молодих кубинців, чилійців та греків, що страждали від «чорних полковників», які розповідали нам, як імперіалісти насправді розпалюють вогонь війни. Не вірити їм підстав не було, адже жодного імперіаліста ніхто з нас живим ніколи не бачив. Почався самовідданий рух клубів інтернаціональної та іншої дружби, зав`язувалася та всіляко заохочувалася поштова переписка з ровесниками з країн «соціалістичного табору», які вели свою боротьбу за той самий мир.  Війна не пройде, - заспокоєно думалося перед сном.

Скільки побитих, скалічених слів…

         Всі досягнення західної музики, які аж ніяк не можна було обійти, не помітити чи замовчати, називалися «піснями протесту». Звичайний співак і мабуть непоганий хлопець Дін Рід уособлював все прогресивне, що нам дозволялося сприйняти з «того світу». Ним намагалися замінити в наших головах Бітлз, Фелліні та Джеймса Бонда. Його таскали будовами, комсомольськими містами та «Голубими вогниками», а ті ж ветерани, поблажливо слухаючи його пестливі життєрадісні пісеньки на кшталт якоїсь «Елізабет», згадували на диванах неофіційну частину зустрічі на Ельбі. Їх серця танули, вірогідний супостат віддалявся, пом’якшувався, а очі, як у автоматному прицілі, негайно шукали плечей бойової подруги.

         Хлопцем, який слухав Діна Ріда затамувавши подих від нестримного бажання перемоги справи миру, був я…

         Від хронічної лихорадки тотальної боротьби за мир спасла нас головним чином  статева зрілість. Вона прийшла несподівано та вповні. Ми хизувалися нею один перед одним, містом тоді хутко бігалося, очі горіли, серце співало, вуха тріпотіли, як листки тополі біля лазні на Боженка. Прийшла здогадка: якщо ти торкнув душу дівчини, вона дасть тобі торкнутися іще чого-небудь!

Ми перетворилися на дорослих Буратін, на Буратін, зроблених із поганого дерева. А Буратіно, якого зробили з поганого дерева, є дуже нервовим й часто-густо посилає вчителів та й власне всю школу на сокиру тата Карла.  Як і всілякі змагання за мир, які заважали головному - кохати.

Втім, ані вчителі, ані добра дитяча казка в цьому були не винні. Ми любили насамперед місто нашого дитинства не усвідомлюючи ще цього. Ми бажали йому миру, тому нас легко було купити на війні за мир.

А мир був закладений в цьому місті первісно – на гербі, який тоді не показували, на башті ратуші, якою тоді не пишалися, бо стояв її годинник, просто на вулицях, якими ми легко пересувалися, не дивлячись під ноги. Навіть тодішні автомобілі мали більш мирний вигляд. Їх було мало і вони встидалися заважати місту.

А хлопцем, який закохувався тоді в Чернівці, був я…

Володимир Килинич, квітень 2008 р.