«Я Є ТАКА ЛЮДИНА!» Чернівці давноминулих епох очима очевидця

На другій годині спілкування з Емілією Юрценюк (уродженою Перч) - однією з тих вже небагатьох, на жаль, чернівчанок, які ще залишаються живими свідками давноминулих епох, вийшли на спільних знайомих. А як сіли розглядати фотографії, тоді  вже раз за разом довелося нагадувати, що йдеться про світлини не з власного, а все таки її родинного фотоальбому.  Ще кілька годин живого спілкування і, переконаний, напевно з'ясували б, що маємо спільну рідню. Такі вже вони ці корінні чернівчани, бабусі й дідусі яких одягалися, лікувалися і навіть фотографувалися в одних й тих самих кравців, лікарів і фотографів. Словом, обов'язково хтось когось десь колись в минулому бачив, мав спільну справу, навчався разом у школі, відпочивав чи просто по-сусідськи вітався на вулиці. І дивуватися цьому якраз не випадає: місто ж маленьке. Пані Емілія, яка в силу певних родинних обставин, з п'ятирічного віку проживала в родині дядька Михайла Коршівського (на фото), недвозначно засвідчує: австрійський публіцист Георг Гайнцен таки мав рацію! Пригадуєте його хрестоматійне — про Чернівці, де  «тротуари підмітали букетами троянд», «книгарень було більше, ніж кав'ярень», а «фірмани фіакрів сперечалися про Карла Крауса»? 

-  То якими були Чернівці часів фіакрів?

- Ми жили у хаті, поставленій внизу в кутку, де зараз закінчується вулиця Богдана Хмельницького і починається Стрийська. Вуйко мав власну справу  – тримав коней і фіакри. Знаєте, що таке фіакри? Фіакр так був збудований: попереду високе сідло для фірмана, поруч з яким міг сісти слуга. А ще два місця – у них за спиною, де пан з пані сиділи, перед ними – мале сидіння – дитяче. До фіакрів треба було спеціальної породи коней, не тяглових. За нею вуйко їздив на кінні заводи аж у Румунію, де й купив десять коней. Коней він тримав у стайні в дворі. Приходили фірмани – вважалося, що це його компаньйони, брали фіакри, коней і їздили містом. Два-три фіакри – вдень, а ще один – вночі.  Щойно фірман приходить, то коні вже йому мають бути готові. А він собі тільки фіакра помиє, бо то їхніх рук було діло, щоб фіакр чистим був. Бачу ввечері один приїхав, другий, сунув щось вуйкові у руку... На ніч фіакри у двір заганяли. Там було багато вільного місця. Двір був великий, простелений каменем, бо для фіакрів болота не можна. У вуйка не тільки літні фіакри були на колесах, але й зимові - на санях. Сани зберігали окремо, а на зиму колеса знімали й міняли на сани. А які бараниці в нас були! Це такі спеціальні покривала - пришиті шкірою до коца  баранячі шкури, якими взимку можна було себе обігріти. Люди, що сідали у фіакр, закривали собі бараницями ноги, а могли і вище накритися. Для догляду за стайнею, кіньми дядько окремо тримав спеціального чоловіка. Його називали шталмайстер  -  майстер по стайні. Він рано мав коней нагодувати, почистити, щоб аж блищали. А потім був собі вільний. То часом саме шталмайстер водив мене малою у школу.  Чому вуйко за коней взявся? Бо у першій австрійській війні служив в кавалерії. У нас було дуже багато фотографій, навіть не знаю чи вони збереглися, де він на конях, з кіньми. Вуйко часто розказував, як був солдатом в Італії. Там він до коней і звик, а коли повернувся у Чернівці, то й собі зайнявся кіньми. Вуйко був хорошим хазяїном - мав любов до того всього.

- А тітка вдома сиділа?

- Цьоця більше домашнім господарством займалася, мала хатні обов'язки. Хоча дуже любила  читати. Але вуйко був хитрий. Не дуже давав їй читати, бо знав, що як вона начитається, то стане розумнішою за нього. То вона більше вишивала, плела. У неї скрізь мав бути порядок, була великою акуратисткою. Цьоця мала дівчину, служницю, але не довіряла їй обід варити. Дівчина мала почистити, подати їй усе, допомогти, але варила цьоця сама. І на базар теж сама ходила, хоч мала служницю у хаті. Добре, що базар був поруч. І магазинів багато: той з булками, той з олією. За олією навіть мене ще малою посилали. Олія була тільки оливкова. Іншої олії тоді не знали. Пам'ятаю високу таку бочку, з якої крамар накачував мені бідончик. А ще цьоця вела всі справи: була і діловодом, і бухгалтером. Записувала, хто коли прийшов, розраховувалася з людьми, податок ходила платити -  за землю, хату. А вуйко свої мав  обов'язки: то колесо треба міняти, то коней підкувати. Якщо якийсь кінь захворів, лікаря піти привести. Ті ж таки фіакри постійно лакувати. За Румунії діяло правило, якщо у тебе хтось робить, то ти мусиш платити за нього страховку. Якщо робітник хворів, то міг піти до лікаря, бо йому було за що лікуватися.  І за тих, хто у нього працював, вуйко завжди платив.

- А ви самі на тих фіакрах їздили?

- Звісно, їздили. Якщо до лікаря потрібно було поїхати, або ще кудись. Тоді цьоця домовлялася з фірманом, щоб він приїхав. Він собі заробляє гроші, а як нам кудись треба, то нас забирає. Якщо цьоця йшла до лазні, бо у нас вдома ванни не було, то вона йому казала: на таку годину під'їдеш туди і туди. Ми ходили у приватну лазню кудись на Руській. А фірман як приїде, то дає знати служанці. А служанка кричать: «гало-гало, фірман прийшов!» А ми вже готові виходимо і він везе нас додому. До хірурга також їздили на фіакрі. Після другого класу початкової школи мені робили операцію на гланди. Була ще малою, але так добре  це пам’ятаю. У нас також був свій сімейний лікар Гузар, українець, жив на нинішній вулиці Федьковича. Правда він більше вуйка  лікував, бо у  нього після війни нирки були застуджені. Він часто хворів, тому лікар Гузар сам приходив до нас додому. А як приходила субота чи неділя, то ми всі разом їхали у ліс на Цецино. У вуйка крім фіакрів, ще бричка була. Там були руїни якогось укріплення, біля яких ми не раз фотографувалися. Непогано тоді жилося.

- Тоді гланди теж видаляли?

- Я ж не знала, що мають операцію робити. Спочатку прийшли до хірурга, він  мене перевірив, поговорив про щось з цьоцею. Потім знову приїхали до нього фіакром. А мені дивно, чого це мене розібрали, якийсь халат гумовий одягають. І чого мені це одягають? Приходить якась медсестра і питає: "ти в школу ходиш? Ходжу! Рахувати до десяти вмієш?" Мене це так образило! Я вже до стільки-то вмію. Вона бере мене на коліна, говоримо, а вона вже приготувала ту маску з наркозом. Натягає мені, а я розізлилася і щипнула її. Потім було соромно, ну що вона винна. Вона ж свою роботу робить. А я зла була, що вона мене за дурну якусь має, питає, чи вмію до десяти рахувати. Як вони робили операцію - не чула. Тільки потім почула, як жіночий голос сказав: хочеш плакати – плач тут. Поклали мене на канапу. Я там трохи полежала. І починаємо збиратися додому. Хотіла сама одягнути туфельки, а мені не дають. Я думаю собі, чого б це. Я сама хочу вдягатися! Лікар сказав цьоці, як буде просити пити – дасте їй трохи теплої води. Але коли вона дала мені ту воду, то здалося, що то лід пішов. Один день полежала дома, а потім вже до мене дівчатка прийшли. Тьотя пустила подружок. Ми собі у хаті гралися.

- Дорожні пригоди з фіакрами часто траплялися?

- Машин у Чернівцях тоді стільки не було. А ось через трамвай у вуйка якось навіть аварія трапилася. Крім коней вуйко мав також машину. У нас у дворі в кутку довго стояла розбита машина. Питала цьоцю, що то за металобрухт, а вона каже – трамвай розбив. То, виходить, трамвай з нею якось зіткнувся. Пригадую, як цьоця раз мала іншу біду, коли бараниця з фіакра пропала. Фірман, видно, десь відволікся і якийсь злодюга вкрав у нього бараницю. Вони ж поки своєї черги на пасажира чекали, то сходилися собі один біля одного,  балакали, нічого навколо не бачили. Заявили у поліцію, поліція злодія ніби знайшла. Викликали  цьоцю йти впізнавати. Потім вона не раз розповідала, якого страху натерпілася. Бо поліцай як вхопив того злодія, як затиснув йому руку між двері – признавайся... Цьоця як подивилася на те все, то вже не хотіла ні бараниці, нічого...

- А новою владою були задоволені? 

- Чула, що всі старші люди жаліли за Австрією. Чому? Покажу вам шкільне свідоцтво тата, яке він отримав ще за Австрії. Бачите, яке воно все чорне, старе, облізле, але подивіться – написане українською мовою. Село було українське, значить вчили там також по-українськи. Школа, учитель, оцінки - все українською мовою. А він вчився у звичайній сільській народній школі. Так було за Австрії. І мої батьки, і цьоця - вони були патріотами України.  Що ще запам'ятала, з часів коли була малою, то це як люди нарікали на бакшиш. Уже навіть не на те, що румуни вимагали розмовляти і вчитися тільки на їхній мові, а саме на бакшиш. Тим, що вони принесли сюди оцей звичай за все давати бакшиш – хабар. Тільки цьоця звідкись приходить, бо вона вела всі ділові справи, і вже чую, жаліється вуйку: дай бакшиш і тоді буде. А нема, то й діла нема... Цим люди дуже були незадоволені.

- Вам теж довелося вчити румунську? 

- У Чернівцях жила з п'яти років, тобто з 1933 року, а в шість мені вже треба було йти до школи. Народилася я у 1928-му.  А я слова румунського не знаю: і цьоця, і вуйко у хаті також говорять тільки по-українськи. Ну, що тут будеш робити? Найближчі до нас початкові класи орендували приміщення у дівочому православному ліцеї. За радянських часів – це школа № 9. (Зараз – гімназія № 4. – авт.).  Це була одна з кращих чернівецьких шкіл, збудована ще за Австрії. Зранку там був ліцей, а після обіду ми вчилися. Добре, що при цій початковій школі був нульовий клас. То я виходила той нульовий клас, початкову школу, і так вивчила румунську мову. Дома ми і далі говорили тільки українською, російської не знали, а з подружками – по-румунськи. Боже борони було за румунів десь на вулиці заговорити на іншій мові. Пригадую, як одну ученицю десь з-за Садгори, забула її прізвище, здається, Червінська, тероризувала вчителька румунської мови. Дорікала тій, що вона вимовляє деякі звуки, яких у румунській мові немає: «е» замість «и». «Доки ти будеш екати, росіянко паршива»,  - так тероризувала її словесно. Тому мову вивчила так, що ніхто й не сказав би, що я не румунка. Доводилося скрізь нею розмовляти. А вже після четвертого класу можна було вступати до ліцею. Але цьоця довідалася, що треба мати документ, в якому вказано, що дитина - румун чи румунка за національністю. Бачите, яка деградація порівняно з Австрією? Тому цьоця їздила кудись у село, давала, видно, бакшиш тому, що виписує метрики, щоб записав мені "оріджінал етніке"  – румунка. Так вступила до ліцею. Це був дівочий ліцей, в якому вчилися самі лише дівчатка. І я так до цього звикла, що коли за радянської влади запровадили змішані класи, ніяк не могла з цим змиритися: як це ми будемо вчитися разом з хлопцями!

- І як було організовано навчальний процес?

 - Починався урок з "Отче наш". Всі дівчатка вставали, хоч там і вчителі, і діти траплялися євреї, хрестилися, проказували "Отче наш" і сідали робити уроки.  Жили ми у найбагатшому районі міста -  коло Резиденції митрополита, відповідно у школі вчилися діти заможних батьків. Разом зі мною навчалися доньки якогось хірурга, зубного лікаря, власників магазинів, всіх навіть не пригадаю. З християн - не євреїв - нас було може аж три дитини на клас. Пригадую, як одна вчителька наказувала нам: ви не дивіться, що в цієї людини немає манікюру, у неї чорні руки – це людина праці. Це  вона нас годує, поважайте таких людей! Пам'ятаю це, як зараз. За партами сиділи – притиснувшись до спинки стільчика.  Коли вчителька щось розказувала, або ми читали, Боже борони було схилитися. Була дисципліна. Цьоця теж стежила за моєю поставою: ти як сидиш? Втомилася? Відклади книжку, іди полежи, відпочинь, а тоді повертайся і сиди рівно. А ще мені подобався шкільний звичай допомагати бідним. Під час запису в школу з'ясовували матеріальне становище батьків. Кому дозволяли статки, той мав давати поміч бідним. Вчителька встановлювала чергу – ви тоді маєте принести допомогу, а  ви тоді, бо треба підтримати бідних дітей. Коли приходила моя черга приносити таку допомогу, цьоця варила каву, мастила булку маслом, а той слуга, який супроводжував мене, ніс все те у школу. І ми годували бідних дітей. Ставлення до дітей було більш раціональним, дбайливим.

 - Дітей гарно вбирали?

 - Як заходили з цьоцею до магазину, то мала сідати, а той хлопець, що там обслуговував, підносив усе, що цьоця показувала. Він то все брав, підходив до мене, а я мала одягати, міряти. Почуваєшся добре? Зроби два кроки... Тоді цьоця платила. Пам'ятаю на розі нинішніх Університетської та Поштової був великий магазин. "Дельта", здається, називався.

- Час на розваги лишався? 

- Ходити вулицями мене не пускали. Був один випадок, коли сама йшла до школи, що нагнав мені страху. Якийсь чоловік у саду роздягнувся і показався мені голим. Пригадую, як страшно тоді налякалася і летіла звідти без пам'яті. Більше тією дорогою ніколи сама не ходила. А до сусідських дівчат пускали тільки тоді, коли вони випрошували мене у цьоці. Тоді ми гралися в них дома. Правда, був один сусід, що любив випити - з його донькою  ми ходили до школи, то мене до неї додому теж не пускали. А гралися як усі діти: брали маленькі мисочки, рвали зеленець і уявляли кухню. Ніби варимо на вогні компот, або ще щось. А по неділях шкільний священик водив нас у Миколаївську церкву, що на вулиці Руській. Дівчата стояли з лівого боку, хлопці – правого. Ото була комедія, ми у церкві слухаємо священика, чи зазираємо, що робиться на іншій половині. Молоде! А вже коли стали панночками, інколи збиралися по двоє – троє й прогулювалися Панською. А хлопці й собі йшли позаду, зачіпалися до нас. Там, де тепер палац "Академічний" медуніверситету – був єврейський театр. В роки війни там крутили кіно. Працював театр, Народні доми часто давали різні концерти.

- Аж нарешті прийшли визволителі...

- Спочатку все було добре.  Від літа до літа всі придивлялися, що з того вийде. Але також раділи, що постояльці пішли. Після Австрії, румунські порядки багатьом не подобалася. І бакшиш вимагали, і мову свою нав'язували. Дивувало лиш те, що порівняно навіть з Румунією, не кажучи вже про Австрію, радянські люди майже не знали культури. Пригадую, як прийшли росіяни, а ми зверталися до них «пане» чи «пані», то вони репетували: я вам не пан, я вам не пані! А ми звикли так казати. У нас по-батькові не зверталися. Ніхто не міг зрозуміти, на що вони ображаються. Або ще пам'ятаю, як сусідки розказували цьоці, що якийсь офіцер приїхав до магазину, а його жінка в машині сидить у одній нічній сорочці. Боже! Він йде купує їй якесь нове плаття, а то теж нічна сорочка. Вона її одягає, виходить з машини. Це люди бачили і поміж себе обговорювали. А як всі реготали, коли вони казали, що нас визволили. Люди запитували: від чого нас визволили? Від ковбаси, що висіла у нас на шиї? Нам що погано жилося? Тоді справді можна було почути, що люди на Буковині були некультурні, неграмотні, ходили у портяницях. Але подивіться на ці фотографії. Показую вам, якими були наші люди. Городяни і селяни гарно одягалися, мали гонор. Ще в сімдесят моя цьоця так одягалася, і так рівно тримала спину, що ви ніколи б не дали їй більше сорока-п'ятидесяти. Не було того, як то дехто собі уявляє. Люди були недурні, грамотні, розбиралися у політиці, знали культуру. А вже за радянської влади, коли після педучилища я в селі вчителювала, пригадую, мали бути вибори. Мені було 17 – 18 років, старші чоловіки скидають капелюхи, пані вчителько, а один запитує: прошу пані, а з  кого ми маємо вибирати? Вони звикли до того, що за Румунії були усілякі партії - кузісти, ґардісти. Хоча людям теж не подобалося, що партій було так багато.

- А загалом політикою прості городяни цікавилися?

- Ну, може, мужчини цікавилися, а загалом люди жили своїми проблемами. Щоправда газету вуйко читав. В основному «Час», що теж тоді виходив. Мав вдома «Mein Kampf» Адольфа Гітлера. Не знаю купив він ту книжку чи хтось йому дав. Напевно, купив. Пам’ятаю, як він її на ганку тримав, а потім не знав де сховати. Не знаю, що з нею сталося – спалили, чи закопали.. Радіо у нас тоді ще не було. Купили його, коли німці виїжджали до Німеччини і спродували все, що у них було. Там, де тепер стоїть пам’ятник Шевченку, був якийсь будинок. Коли почалася війна видали наказ: всі радіоприймачі зносити туди. Аби люди не знали, що почалася війна. Пригадую, тоді у нас ще працював служник, то вуйко каже: «я не віддам. Маю під стріхою закапелок, то там його покладу, зашалюю дошками і нічого не будуть знати». А цьоця: «ні, не хочу мати біди з державою. Сказали віднести – віднось». А на другий день, як люди позносили,  чуємо, що вони все то спалили.  Потім вуйко цьоці часто те згадував:  «я ж казав, що не треба».

- Переслідувань не було?

- Один чоловік, що у вуйка робив, сказав: як можете, то десь тікайте. Бо ніби рішили вас видворити, щоб у вашій хаті зробити контору. У радянський час пошта ще не мала машини, а якийсь тарантас, і  видно хтось з фірманів влаштувався туди на роботу. Люди не мали роботи, то влаштовувалися, де могли.  І видно той фірман, щось там почув. Що робити? Вуйко й цьоця збирають чемодани, але між собою порадилися: чого ця дитина теж через нас має страждати. Відвеземо її назад до батьків у село. Цьоця пакує чемоданчик, збирає мене додому в село. Це Волока, що біля Вашківців, Нижніх Станівців. А ввечері приїздить жінка і каже, що моїх батьків у селі вже немає. Вивезені. Причому вивезли тільки маму з дітьми – моєю старшою сестрою і двома молодшими братами. Розказує, що до них у двір загнали дві підводи, і кажуть: збирайтеся. Добре, що мама не розгубилася: взяла і подушки, і швейну машинку, щоб на випадок могла щось заробити. Що змогли на ті дві підводи зібрали і поїхали. А хата у них гарна була - під бляхою. Господарка, три корови. І так їх вже немає. А куди поїхали? Вони не знали. Знали, що десь у Сибір. Старшій дочці – моїй сестрі – тоді було 18 років. Сім'ї, думаю, забирали, щоб на людей страху нагнати. А про тата ми згодом дізналися, що він тоді у лісі був. Бо радянська влада як прийшла, то зразу у ліси пішла. Їм дерева треба було. І того, хто мав коні, відправляли у ліс. Доріг для машин не було, то коні тягнули той ліс до місця, куди вже машина може під'їхати. Одні пиляли дерева, інші – вивозили. І мій тато теж там був із кіньми. А потім хтось розповів цьоці, як у ліс прийшов  якийсь енкаведист -  молодий хлопець – і називає таке й таке прізвище. Є у вас такий? Тато обізвався: я такий. Енкаведист, йди за мною. Тато - добре, але у мене там є чемоданчик з хлібом, а той йому каже: досить, не треба, вже наївся. Так і забрали його, що по сьогодні нічого про нього не знаю. І що не робила, писала - нічого... А мама була аж під Північним полюсом. Я посилала їм посилки. Так я лишилася з цьоцею. Вони як довідалися таке, то куди вже було тікати...

- Війну у Чернівцях пережили?

- Як почалася війна вуйко дуже постраждав, бо коней забрали для потреб армії. Дали за них лише бони. Вуйко дуже за кіньми жалів, бо він любив свої коні. Куди ті бони потім поділися навіть не знаю, пам’ятаю лише, що були дуже гарними. Вуйко на них все дивився і лиш головою похитував. Коли вже старшою стала, то так мені вуйка бувало шкода. Лежить він хворий, коло вікна, цьоця підкладала йому подушки, щоб він вище сидів, дивиться на те подвір’я і головою похитує. А ще собі думала, чого він головою хитає. А потім до мене дійшло,  який тут був колись рух, вирувало, кипіло життя, а зараз – пустка. Нікому то не потрібно. Коней забрали - стайня була вільною. Радянська влада, коли відступала, то зірвала міст за собою, щоб її не догнали.  А німцям, які прийшли з румунами, того моста було треба. Відбудовували вони його з допомогою здоровенних коней-ваговозів, які тягали дерево. А тримали тих коней у нас. Пригадую, для того щоб зробити місце для мужчин, що мали тих коней доглядати, вуйко ізолював одну кімнату від решти хати, переклав двері... У ній вони собі  і жили. У стайні робили, що їм було треба, а в кімнаті жили. Старший з тих німців часто з вуйком про політику говорив. Той у Чернівцях виріс, то знав не тільки німецьку, але й єврейську. Пам'ятаю, як вуйко приходить і каже: все – Гітлер капут! Це тоді, коли вони з тим німцем у газеті  вичитали, що Англія і Америка стали на бік СРСР. А я жила собі за тим самим порядком. Знову повідкривали румунські школи. То під час війни я в торгово-економічному ліцеї вчилася.

- А про розстріл євреїв у місті чули?

- Чули, що для наших сусідів створили гетто. Зібрали на підводи і кудись перевезли. Видно такий їм вийшов наказ. То вони все полишали і пішли. Але я пам’ятаю також, що коли євреїв забирали, то одна бідна сім’я - Ковальських - носила добро міхами. Казали люди, що у місті розбивають магазини євреїв і все, що тільки можна, звідти несуть. Все одно війна, прийде німець і то пропаде.  Брали всі, а не тільки одна ця сім’я. Правда, говорили також, що євреї – люди розумні, мають золото і відкуповуються. І тих, хто мав золото, того ніби справді відпускали. А ще пам’ятаю, як Темпль хотіли підірвати. Вийшов наказ заклеїти вікна папером. Ми повз ті будинки ходили і все дивувалися: для чого?  А люди  казали, що як будуть підривати, то щоб скло не сипалося. Так і стояли всі будинки навколо з вікнами навхрест  обклеєними смужками паперу. А Темпль у повітря висадити так і не змогли. Кілька разів підкладали вибухівку, але все марно. А я ж до війни  стільки разів попри нього ходила. Навіть всередину забігала. Знаєте, як то дівчатка: побачили єврейське весілля і вже цікаво, що там відбувається.  Хоча мої вуйко, цьоця  і я разом з ними,  ходили до греко-католицької церкви. Тієї, що на початку вулиці Руської. Вуйко навіть пожертви на її ремонт давав. А вже під кінець Резиденція згоріла. Ми у пивниці сховалися, тихо сиділи, боялися, думали, що то  стрілянина, так усе тріскотіло. А потім дізналися, що це черепиця так тріскала, коли горіла. У нас був гарний підвал у будинку, то як була війна ми в ньому ховалися. Але сильних боїв у Чернівцях не було.

- Голодувати доводилося?

- Цьоця грошей не мала, бо влада постійно мінялася, але працювали комісійні магазини. То вона, що могла - з одежі, якісь інші речі, відносила туди і так нас рятувала. Пригадую, мала дуже гарний кофейний сервіз, то його також туди віднесла. А ще пам’ятаю, як зустріла якось сусідку, з ногами наче колоди. Ще запитала тоді цьоцю, а чого це, адже ще зовсім недавно вона була нормальною? А цьоця відповідає: то з голоду. А ще був випадок: несе цьоця до стайні - козі чи поросяті -  каструльку з їдою. З неї ще пара йшла, бо то було взимку. Аж раптом із хвіртки на неї кидається якийсь мужчина, руки в ту каструлю і давай їсти. Настільки він був голодний.  Цьоця каже, чоловіче, чекайте,  я вам дам зараз. А це - худобині. Потім вона його взяла до хати, нагодувала. Це я на власні очі з хати бачила. Багато з Бессарабії також ходили, продавали килими, шукали на що виміняти хліб.

- Проживши у Чернівцях стільки років можете визначити їх феномен?

- До війни ніколи не чула, щоб хтось сказав, а то єврей, а то поляк, а то румун. Не було такого. Мій вуйко, наприклад, виріс у місті межи єврейськими дітьми,  грався з ними. То він по-єврейськи говорив, як свій. Навколо нас теж жили одні євреї. По булочку, хліб ходила до Нейгальзерів – вони мали пекарню, хліб продавали. Другим сусідом був Абрум, до якого я олію купувати ходила. А за хатою був Блюмен, який голуби тримав.  Завжди ті голуби навколо нас кружляли. Далі ще були євреї. Повно євреїв було на Панській. Вони мали чудові квартири, гарно одягалися. Натомість вся Роша була заселена німцями. І в селі Порубне – Тереблече  жили німці, навіть картопля тереблецька  славилася найбільше. Бо її вирощували німці. Натомість чула, то – п'яниця, а то  – лайдак. Такому руки не подаси. Якщо ця людина порядна, працює, чесно живе, то хіба важливо якої вона національності? А бідними тоді були пияки, лайдаки, або погорільці. А так кожен шукав собі якийсь ґешефт. Боже борони, щоб щось украсти. Ганьби боялися, як вогню. Таким був світогляд. Честь була понад усе. Кожен ніби про себе казав:  «Я є така людина!»

 Розмовляв Юрій ЧОРНЕЙ, «ДОБА»