Вулицю Главки, де жили Кобилянська і Демант, капітально відремонтують 2016 року, - мерія

13.12.2015, 17:35

Вулицю Йозефа Главки міська влада обіцяє капітально відремонтувати 2016 року. Про це йдеться у відповіді на відповідну електронну петицію.

«У пропозиціях департаменту житлово-комунального господарства при формуванні переліку об’єктів комунального господарства, фінансування яких буде здійснюватися за рахунок коштів бюджету розвитку, у 2016 році включено і капітальний ремонт дорожнього покриття вулиці Й. Главки», – йдеться у документі.

Нагадаємо, електронна петиція із проханням поремонтувати вулицю Й. Главки зібрала 250 голосів.

Джерело: http://promin.cv.ua/

На основному фото: У віллі «Лолі» – четвертому за рахунком будинку, якщо лічити від дому в якому жила Ольга Кобилянська, мешкав друг Петера – Евальд Гаусліг.

Дорогу до будинку на околиці Чернівців, де жила його родина, Вернон Кресс описував так: «останній поворот, і я нарешті на своїй вулиці святого Домініка. (Офіційно австрійська Dominikgasse у румунські часи називалася strada Archimandritul Eusebie Popovici. Нині – Й.Главки. – Ред.). Напроти – ворота палацової конюшні, де багацько породистих коней. Від конюшень лівим боком вулиці тягнулася глуха триметрова стіна з цегли, за якою розкинувся великий, чудово доглянутий парк резиденції. На правому боці, поміж буйною рослинністю, розташувався ряд садиб – одна гарніша за іншу – дуже різних за стилем. Ми знали імена усіх їхніх мешканців, а решта сусідів, напевно, ще більше подробиць. Бабуся Ґусті і мама не любили вуличні плітки. Посередині ряду стояла вілла «Лола», як було зазначено на фронтоні великими літерами. (…) Вуличні ліхтарі часів Франца-Йозефа були розбиті, нова влада не квапилась з благоустроєм». Сусідкою родини — «з будинку на схилі, який стояв навпроти» — у 1926-1929 роках була «сивоволоса, шляхетна з вигляду пані, яка голосно розмовляла незрозумілою мені «русинською мовою». Саме такою залишилася у пам’яті малого Петера Ольга Кобилянська. Звідси було рукою подати додому.

У розташованому перед будинком маленькому палісаднику – тепер залитому асфальтом – сім’я часто відпочивала влітку. Бабуся висадила лілії, петунії та айстри, а ось розвести троянди, «через те, що їх можуть покрасти», так і не наважилася. Це місце уподобала саламандра, яка оселилася у вкопаному в землю дерев’яному ящику. Діти підгодовували її крихтами з власного столу. Саме у цьому помешканні, волаючи на все горло, але не скаржачись на долю дорослим, Петер виловлював з чашки какао слимака, підкинутого старшою сестрою, перехворів скарлатиною, поставив свою першу лялькову виставу «80 днів навколо світу». Написаний ним у сім років вірш на смерть п’ятирічної сусідської дівчинки став ледь не першою пробою пера майбутнього Вернона Кресса.

Білявий хлопчина у коротких штанях прищеплених до сорочечки часто бігав вулицею до парку, уявляючи себе героєм численних пригодницьких історій. Зачіска, як у дівчинки – під «фокстрот», сильно його засмучувала: куди це годиться – хлопчик, а схожий на дівчинку. Але це мамина примха. Водночас батьки пильнували за тим, щоб Петерові іграшки, наприклад, дерев’яний щит, виглядали як справжні. Кишені йому, окрім двох носових хустинок для перев'язки отриманих «ран», завжди приємно відтягували спочатку великий складний ніж, згодом коробка з набоями до пугача «TIP». Під час пострілу начинені гримучою ртуттю пробки створювали пекельний шум. Хлопці носили їх у жерстяних скриньках, щоб вони не вибухали в кишенях. Пристрасть до вогнепальної зброї Петер Демант проніс крізь життя.

Чудово розпланованими парками Фольксґартен і Габсбурґгьоге городян обдарував окружний інженер Адольф Марін. Тут «любили зустрічатися ті, в чиїх серця вирувала молода кров», – уточнив родич інженера Ґеорґ Дроздовський у спогадах «Тоді в Чернівцях і довкола». До обіду різні представники родини Демантів разом із багатьма друзями і просто знайомими часто гуляли у «цьому диві природи, яке безглуздо навіть порівнювати з будь-яким іншим парком». У австрійські часи напроти входу у парк, який заклали 1888 року, знаходився ресторан, у самому парку – дерев’яні альтанки для відпочинку. (У румунські часи — це вже парк імені королеви Єлени, у радянські — Шевченка (до 1992 р.), нині — Федьковича). «З моменту, щойно зійде сніг, і до пізньої осені – ми потрапляли у парк або прямо з свого палісадника, перетинаючи дорогу і перестрибуючи через живу загорожу, або через один з трьох входів», – розповідав Демант. Раніше перед парком стояв глухий паркан довжиною в добру сотню метрів. У 80-х рр. минулого століття автор спогадів про Чернівці застав тут скверик з видом на Прут і вокзал.

Улюбленим місцем ігор і читання стала штучна скеля, на якій в австрійські часи (1908 р.) був закріплений барельєф імператора Франца-Йосифа. Румуни зображення цісаря спилили, але скелю залишили. Тут-таки — на горі Габсбурґ над Прутом — хлопець здобув перший альпіністський досвід. До цієї затишної місцини «вела пряма дорога від другого входу напроти нашого будинку». Навколо скелі стояли чавунні лавки, які облюбували няньки з дітьми. Натомість кам’яне сидіння постаменту завжди пустувало. «На ньому я просиджував годинами, не остерігаючись ніякої застуди і читав, читав...» Вальтера Скотта і Редьярда Кіплінґа, Чарльза Сілсфілда і Фрідріха Герштеккера, Йоганна Петера Хебеля і Віктора Ефтіміу… Подужав навіть Віру Фігнер і Максима Горького. «Дитинство», «В людях» і «Мої університети» – читав ще хлопчиком, років десяти-дванадцяти», – нотує при нагоді. Інший запис сповіщає: «нарешті дочитав «Скарби рейнського домашнього друга» Хебеля. Більшість оповідань знаю з дитинства. «Kannitverstan» та інші, але частина зовсім не знайомі і аж ніяк не комічні». Годі було віднайти краще місце, ніж ця загублена між деревами скеля, щоб крадькома ознайомитися з книжками не рекомендованими мамою до прочитання: «зрідка, «таємно» того чи іншого автора детективів. Приміром Уоллеса, який ще був на пристойному рівні», – виправдовувався старий чоловік.

Час проведений у парку — чи не найсвітліший спогад довгого і складного життя. «За кілька хвилин, оббігши полігон, я роздягнувся, звернув джгутом сорочку й піджак, пов’язав їх довкола талії – так я у дитинстві звільняв руки від непотрібного пальта, коли бавився у своєму рідному парку», – згадає Демант дитячу звичку вже в радянському таборі. Понад два десятиліття, навіть після звільнення, йому доведеться задовольнятися красою іншого парку — селищного скверу в Ягідному, що на Колимі. Вернон Кресс називав його найгарнішим місцем у селищі. Таким собі острівцем неторканої тайги, який не викорчували під час будівництва табірних бараків. На відміну від багатьох інших поселень, у тому числі Магадана. У перші роки життя на поселенні, в середині 50-х рр., на відкритому танцмайданчику цього колимського лісопарку збиратимуться мешканці Ягідного, незалежно від соціального статусу. Іншого придатного для танців місця в селищі не було. Хоча зрівнятися з чернівецьким цей столітній колимський гай все одно не міг. Парк на горі Габсбурґ Демант завжди вважатиме кращим з-поміж усіх, які йому коли-небудь довелося побачити. Письменник, який згодом об’їздив ледь не півсвіту, безумовно, мав з чим порівнювати. Ця чернівецька місцина давно заслужила право носити ім’я свого літописця і шанувальника. Шановний Йозеф Гординський, рицар фон Федькович, ім’ям якого названо розташований поруч із парком університет, напевно, не заперечував би проти такого сусідства.

Щонеділі після обіду, згадував Демант, батьки, сестра і, звісно, він збиралися в бібліотеці. Члени родини, як рівноправні учасники зібрання, розсаджувалися в глибокі шкіряні крісла навколо круглого столика з приладдям для куріння. Пили мокко – суміш шоколаду, кави, молока й збитих вершків. «Я завжди милувався мамою: висока, тендітна наче дівчина, зі стрункими ногами спортсменки і світлим прямим волоссям, смаглявим від засмаги обличчям, яке ніколи не знало косметики, виглядала вона як наша старша сестра», – написав якось старший син Паули Демант. З різьбленої темно-коричневої скриньки мама діставала сигарети, які знайомі присилали з Єгипту, Греції чи Туреччини і закурювала – єдиний раз на тиждень. Тато теж дозволяв собі закурити в неділю.

Батьки смакували тонкий аромат південного тютюну, всі потягували каву і розмовляли про речі, віддалені від повсякденних клопотів. Наприклад, про фільми, майбутні подорожі і гірські сходження, про театр, згадували знайомих й пам’ятні випадки із життя. Інколи розглядали альбоми репродукцій з «дорослої» книжкової шафи. У мами, пригадував письменник, був чудовий альбом про замки Луари. У такі миті Петер переставав бути лише дев’ятирічним хлопчиною. Він перетворювався на повноправного партнера у бесіді і міг запитувати про що заманеться. Навіть про те, що решту днів тижня становило табу. Міг вільно висловлювати власну думку з будь-якого приводу. Батьківський авторитет на цей час знімався. Правда Петер ніколи не дозволяв собі поставити якесь необережне чи просто дурне запитання – треба ж було засвідчити власну дорослість і виправдати довіру.

З майданчика перед будинком, де Петер «виросте зі своїх перших штанів», добре було видно не лише міський вокзал, іподром, а й чималий відтинок річки Прут, яким, у що тепер майже неможливо повірити, тоді ще сплавляли ліс. (Свої перші довгі — не дитячі короткі — штани Петер отримав лише у 15 років, під час поїздки з батьками до Болгарії.) Старий металевий міст через Прут, який згадує Демант, розібрали 2011 р. Зображення цього чернівецького мосту з опорами на пальних дубових фундаментах, що з 1909 року поєднував береги гірської ріки, можна надибати на більшості старих фотографій Пруту. Безконтрольна вибірка гравію з русла понизила рівень дна, а спричинені цим постійні перепади рівня води знищили дерев’яні елементи опор.

Розуміючи історичне, а не тільки інфраструктурне значення мосту, члени Громадської консультативної ради з питань охорони культурної спадщини Чернівців пропонували зберегти і музеєфікувати частину «старого мосту» через Прут. Йшлося про об’єкт індустріальної архітектури, збудований наприкінці австрійського періоду історії Чернівців. Проте далі прожектів, як ведеться, справа не просунулася. Наступні покоління городян знатимуть цей потенційно привабливий туристичний об’єкт лише з фотографій та описів річки, які залишив Петер Демант: «За рікою – маслобійня і великий цукровий завод. У бінокль із цього місця прозирала резиденція рабина-чудотворця у Садгорі, яка тоді ще залишалася окремим містечком у передмісті Чернівців».

«Садаґура славилася на увесь світ резиденцією династії вундерраббі, до яких ходили на паломництво віруючі з Галичини, Румунії та Росії, щоб почути пораду мудрого чоловіка, яка у своїй далекоглядності межувала з дивом, — додав барвів цій історії Георг Дроздовський. — Те, що містечко було відоме у всій Європі, доводив не тільки великий словник Брокгауза, про це відали й книжечки серії «Шерлок Холмс», і одна з них мала назву «Вундерраббі із Садаґури».

Один з будинків польського консульства

Вулиця Главки. Фото 1930-х років.

Зруйнований пам'ятник Францу-Йозефу в парку Habsburg Höhe - Parcul Principesa Elena Фото 1930 року.

Десь в парку.

Добірка старих фотографій мешканців Чернівців з колекції Edward Tur (https://picasaweb.google.com/113836661759138499818).