"Суть речей": Воювали там і воюватимуть тут. Там не здалися і тут не здадуться. Хай чиновники не розслабляються, бо наші хлопці сильні і ми свої права захистимо…

Друкопис програми «Суть Речей» від 9.04

Ведуча: Людмила Григорчук

Гості: Катерина Пономарева, голова громадської організації «Волонтерський рух Буковини» та Надія Пержан, представниця ГО «Об’єднання учасників АТО»

 Ведуча. Мої співрозмовниці – представниці громадських організацій. Тому спершу попрошу вас коротенько розповісти про те, чим займаєтеся та скільки часу вже відділи своїй справі. Катерино з вас почнемо. Вам слово.

Катерина Пономарьова. Доброго вечора. В нас коли почалася лише окупація Криму, ми почали спілкуватися з кримчанами, які казали, що хотіли би приїхати, що вони шукають прихисток по Україні і ми спочатку з Лесею Михайлюк, а потім до нас долучилися й інші люди, і ми якось так створили організацію, і ми з 4 березня минулого року вже працюємо.

Ведуча. А що змінилося за цей рік? Скільки зараз людей працює у вашій організації?

Катерина Пономарьова. Зараз у на 36 волонтерів, це не надто багато, і 12 психологів. Ми розвинули ще декілька напрямків роботи. З квітня місяця ми займаємося допомогою військовослужбовцям, а вже місяць ми створили групу психологів і психотерапевтів, які хочуть і можуть надавати психологічну підтримку і бійцям, і їх родинам, і так само переселенцям, і їх родинам, і навіть волонтерам.

Ведуча. Треба було десь вам і перекваліфіковуватися та змінювати напрямок роботи, бо вашими стали не лише переселенці, але й їхні родини, і родини учасників АТО?

Катерина Пономарьова. Звичайно, бо всі ці проблеми додавалися.

Ведуча. Надіє, ваша організація зветься «Об’єднання учасників АТО». розкажіть, з ким працюєте?

Надія Пержан. Наша організація «Об’єднання учасників АТО». Ми захищаємо свої права і інтереси. І організація виникла, бо вважаємо, що наші інтереси не захищаються на рівні держави і нема системи, нема системи опрацювання з кожним учасником АТО, з його сім’єю. І виникають проблеми, труднощі, бо люди не мають інформації, які є для них пільги, які є умови соціального характеру, соціальний захист і взагалі проблем дуже багато і ми вирішили ні на кого не чекати, бо держава – це є ми самі і треба державу будувати , а не просто сидіти і нити, що у нас багато проблем.

Ведуча. Ви державі допомагаєте чи виконуєте за них їхню функцію?

Надія Пержан. На даний момент виходить так, що ми виконуємо їхню функцію, але хочу сказати, що у нас війни не було того року, позатого року і можна зрозуміти, що нема системи на цю ситуацію. Я думаю, що правильно, щось робити, а не чекати на когось. Ми вирішуємо суто свої проблеми, їхніх сімей, займаємося соціальним захистом і в плані медицини, щоб хлопці отримували всі свої групи, які відповідають їхнім пораненням.

Ведуча. Тобто допомагаєте чим можете, і юридична допомога також напевне є. Але про це трохи пізніше. Можете згадати той день, чи період часу, коли ви зрозуміли, що мусите цим зайнятися? Що громадська робота – це ваше життя? Знаю також, що ваш чоловік учасник антитерористичної операції. Саме це підштовхнуло вас до громадської роботи чи є інші причини?

Надія Пержан. Я це зрозуміла в один день, 13 серпня минулого року, коли мого чоловіка мобілізували до лав нашого війська. І я зрозуміла, що я нічого не можу змінити, я можу лиш допомогти і спочатку ми купували бронежилет, каску, щоб його обмундирувати. Родиною збирали кошти. А потім вже хлопці поїхали на схід і ми разом з Надією Бабинською збирали на тепловізор між знайомими, бо це така річ, що міністерство оборони не купує і не видає на це кошти. Зібрали на тепловізор. Потім почали спілкуватися з людьми, потім були різні прес-конференції, на одну з яких я прийшла і там говорили про соціальний захист, про соціальні пільги, а я то насправді знаю, що до мене ніхто не прийшов, ніхто не спитав, не сказав, що є на сайті інформація облдержадміністрації. Я ж того всього не знаю, бо я безпосередньо дружина мобілізованого, і я розумію, що і мої знайомі, коли ми вже почали спілкуватися по телефону, казали, що також не володіють цією інформацією і я зрозуміла, що так не має бути. Створила сторінку на Фейсбуці «Матері і дружини учасників АТО міста та області», почали між собою спілкуватися, комунікувати, ділитися інформацією, які є пільги, які документи потрібні, просто інформацію, яка треба була. Я часто ходила до наших чиновників і думала, може хтось крім мене цим займається, що я одна можу змінити? І мені тоді вже назвали прізвище нашого керівника організації Олександра Ковбасюка і я його теж знайшла випадково на Фейсбуці, якби його там не було, то я б з ним не стикнулася. І ми тоді зустрілися і я побачила, що хлопці також працюють, шукали кошти на протезування і на лікування в Одесі і вдовам нашим допомагали, відвозили їм продукти. І багато чого робили. 311 посвідчень учасника бойових дій. Хлопці самі їхали з Олександром Валерійовичем, заповнювали бланки, корочки, бо мало людей було і вони цього добилися, що посвідчення хлопці мають. 311 людей з 80 аеромобільної бригади і ще 300 зараз на черзі. Робота робиться.

Ведуча.  Скільки коштувало все обмундирування, яке ви купували чоловікові? Пам’ятаєте?

Надія Пержан. Пам’ятаю. Тоді була проблема з каскою кивларовою. Лише за неї ми дали 350 Євро. Хоча потім дізналися, що у Івано-Франківську можна було замовити за 90. Звідти доставляли. Ми не знали, може чоловікові вже завтра треба буде йти. Бронежилет брат купив. Всією родиною допомагали.

Ведуча. Де зараз чоловік?

Надія Пержан. Чоловік на кордоні, в Чернівецькій області, але я не хочу казати де. Мобілізований.

Ведуча. Катю, як у вас все починалося? У вас також є своя історія, коли ви зрозуміли, що ви мусите цим зайнятися, що це ваше життя?

Катерина Пономарьова. Це поклик душі, насправді. Коли війна десь далеко, десь там танки, десь гинуть люди, то ти не можеш це сприйняти, бо в новинах десь це показали, десь далеко це відбувається. Коли ти знаєш, що це робиться в твоїй країні, коли почалося все в Криму, ми не знали, чи загинуть люди, чи там буде дійсно все так тихо, здали і все. Коли ти думаєш, що можуть загинути діти, всі знають, що для мене це болюча тема, ти не можеш спати спокійно, ти просто не спиш і якщо ще й при цьому бачиш, що ніхто нічого не робить, то ми побачили з Лесею, списувалися, що Львів почав приймати кримчан. А я кажу Лесі, чому Львів, а не Чернівці: ми маємо десь когось просунути, поселити? Ось так це почалося

Ведуча. І ви не шкодуєте, що віддали скільки часу, сил, здоров’я? Хоч раз пошкодували за цей рік?

Катерина Пономарьова. Ні! Ні! Деколи ти втомлюєшся, руки опускаються, але зранку встаєш і ти далі все робиш. Робота насправді приносить радість, хоч вона і важка. Кожен день ти відчуваєш і чуєш чужу біду на собі.

Ведуча. Що ви робили до того, як зайнялися громадською діяльністю?

Катерина Пономарьова. Я й роблю, я працюю, я поєдную.

Ведуча. Скільком людям допомогли? Рахували?

Катерина Пономарьова. Так порахувати, не знаю. Ось переселенців десь 3 з половиною тисячі через нас пройшло. Хлопців дуже багато , порахувати не можу. Бо ви знаєте, відвозилися і фури, і буси, скільки до нас приходили. Я не можу порахувати, скільком людям ми допомогти

Ведуча. Катю, про переселенців та проблем з їхнім поселенням в засобах масової інформації говорили багато. І доброго, і не дуже. Які ці люди для вас?

Катерина Пономарьова. Я відповім на це питання так, як я відповідаю на нього собі. Коли я лежу вдома під теплим одіялом, в теплі, коли біля мене стоїть кружка з чаєм з лимончиком, то я розумію, хтось зараз сидить в підвалі з дітьми, не маючи ні їжі, ні газу, ні світла. Як ви думаєте, ми мусимо їм допомагати? Мусимо. По-перше, вони такі самі українці, як і ми. По-друге, я не бачила, щоб у Чернівці приїхали люди, які були налаштовані проти України. Принаймні, я таких не бачила, повірте, я спілкуюся з усіма переселенцями і вони навіть спочатку думають, що я з Донбасу чи з Криму, що я своя. Напевне, треба просто подумати, що в один прекрасний день люба людина з нас може поїхати в світи ні з чим. З паспортом і маленькою торбиночкою, якщо зміг її зібрати, якщо встиг. Ми мусимо допомагати цим людям.

Ведуча. Чому такі чутки тоді ширяться не завжди позитивні? Тому що ми такі черстві? Чи нас жаба українська душить?

Катерина Пономарьова. Деякі люди справді приїжджають не агресивні, але нервові. Бо якщо людина провела декілька місяців в підвалі, в жахливих умовах… У нас є дівчина. Між іншим вона з Чернівецької області, яка вийшла заміж в Донецьк. Яка народила дитину в підвалі. Звичайно, вона не може бути спокійна. Вона неврівноважена. Поки вона адаптувалася, поки вона прийшла до тями, можливо, у когось вона викликала думки, що ці люди агресивні. Але я вам скажу так, що в Чернівці приїхали 90% патріотів, 10% - це ті, яких просто сюди закинуло. Але ті люди вже повернулися додому, бо не могли влаштуватися по роботі, і вони повернулися на окуповані території.

Ведуча. А чоловіки-переселенці? В наших людей до них виникало дуже багато запитань.

 Катерина Пономарьова. В нас дуже багато чоловіків-переселенців воюють на сході в лавах української армії, це по-перше, дуже багато є в добровольчих батальйонах насправді і коли кажуть, що Донбас не воює, то це брехня і неправда. Донбас воює так само. Чому вони приїжджають до нас. По–перше, тому що вони не можуть потрапити там до лав української армії, на окупованій території він може потрапити лише в так звану ЛНР і ДНР, або рити там окопи проти нас фактично. По-друге, родина їде багатодітна, і він відправляє на інший кінець країни, не знати куди свою дружину і дітей. Тому вони їдуть з ними, влаштовують їх тут, і є такі, що звідси поїхали вже воювати. І є ще одна категорія. Вони зовнішньо дуже здорові, а насправді вони дуже хворі. До нас багато приїхало чоловіків, і я звернула увагу, що чомусь на Донбасі чоловіки менше живуть і більше хворіють. Напевне там така екологічна обстановка важка. Коли людина приходить, то ти на нього дивишся і він ніби виглядає нормально, а у нього пенсійне посвідчення першої-другої групи інвалідності. Коли дивишся на таку людину на вулиці, то ти думаєш, чому він не захищає країну, а насправді у нього перша чи друга група інвалідності.

Ведуча. Як зараз справи з помешканнями? Хто готовий приймати переселенців? І найважче поселити багатодітні сім’ї?

Катерина Пономарьова. Зараз всіх важко поселити. В мене була особиста історія дуже трагічна. Я вісім сімей обійшла, і лише восьма погодилася взяти до себе жінку з дітьми з Донбасу. І не приймали лише тому, що вони з Донбасу. Говорили таке, що я не хочу це повторювати. Четверо дітей у тій сім’ї. Старшому 11 років, меншій 2 роки. Навіть зняти за гроші неможливо.

Ведуча. Ми говоримо за Чернівці. А область?

Катерина Пономарьова. Область також не погоджується. Свої стереотипи є. Я постійно про це говорю. І я далі буду говорити, що хтось далі інтенсивно веде цю інформаційну війну, щоб схід і захід роз’єднати. Спочатку їх налаштовували проти нас, такі страхи розказували про нас, мені ж ці люди говорили. Тепер значить нам розказують страхи нам про них. А насправді ці люди не відрізняються від нас. Ну відрізняються трохи мовою, трохи говором. Але є такі люди, що краще говорять українською, ніж я. Справді. Мені сьогодні дзвонила жінка, яка повернулася додому, в місто, яке вже не окуповане, слава Богу. Вона зі мною говорила такою чистою українською мовою, що просто приємно. Вона мене просто подзвонила привітати зі святами.

Ведуча. Надіє, що вам кажуть ваші підопічні, хлопці, які повертаються зі сходу про місцевих жителів? Почуваються вони там як вдома? Чи відчувають конфронтацію?

Надія Пержан. Ви знаєте, хлопці, які повертаються сюди, вони зайняті власними проблемами, тому що в них є великі проблеми зі здоров’ям, бо люди йдуть одні, а повертаються зовсім інші. Навіть якщо воїн не ушкоджений ні осколками, ні пораненнями, то у нього проблема з зубами, тому що нема раціонального харчування, і стрес, і різні проблеми, ціла купа і людина зайнята цими проблемами. Потім їм треба годувати сім’ю, потім розібратися з документами, потім це посвідчення учасника бойових дій. Теж. Потім треба здати це все, що їм видали, де вони там все це лишили, чи привезли. Ця вся паперова робота, то вони цим зайняті, а так, якщо говорити про їхнє перебування і ставлення місцевих, то вони більше розказують, які були бої, і як їм було нелегко. В цьому плані. А українці є українці. Мені здається, що ми маємо бути розумніші і вищі цього всього, що нам стараються нав’язати.

Ведуча. Що розказують про бої?

Надія Пержан. Вони кажуть, я не знаю, чи я маю право про це говорити, але це те, що я чула від них, що страшно до і після бою, а коли бій, то нічого не страшно.

Ведуча. Ми вже почали з вами говорити про юридичну допомогу. Надаєте атовцям юридичні консультації? Розумію, що держава досі не може налаштуватися на плідну роботу, чому так?

Надія Пержан. Наскільки я побачила, ходячи кабінетами чиновників, то є люди, які йдуть на зустріч, але є маса людей, то вони думають: «Ми сидимо, війна далеко, хлопці воюють, а ми собі сидимо». А якби кожна людина була на своєму місці і зробила би трохи більше, ніж вона робила раніше, то був би порядок, тому що коли ми приходимо, а вони кажуть, це не наша компетенція, ви йдіть туди-то й туди-то, то якби вони взяли ініціативу і відповідальність у свої руки і сказали, ось, ви можете піти туди, передзвоніть мені, я поцікавлюся. Не боятися щось робити, бо якщо хлопці віддають своє здоров’я і життя на сході, то наш обов’язок зробити для них умови. Змінити державу на краще і нам змінюватися, бо і ми також у цій війні. Як ми можемо тут сидіти спокійно, і навіть якщо все відкинути, не зробити порядок для наших воїнів, щоб вони не барахталися у паперових справах.

Ведуча. В чому причина? Хто гальмує процес? Тут на місцях, чи це в міністерствах?

Надія Пержан. Бюрократія. Просто нема порядку. І чиновники, які там сидять не хочуть цей порядок зробити і спростити, щоб не було такої паперової біганини і якось піти на зустріч. Вони кажуть, оце є норма закону і ми до неї прив’язані і більше нічого не хочуть робити. Просто не хочуть нічого робити. Це треба йти, застосовувати нестандартний підхід і казати, що ось можна так, не так, як зазвичай, прямо, головою в стінку, можна зробити обхід і теж буде швидко і добре. Але це треба бажання кожної людини на своєму місці зробити для цих хлопців, бо вони цього заслуговують.

Ведуча. А як з юридичною допомогою для переселенців? Також є проблеми? Чи тут нема проблем, бо нема законів?

Катерина Пономарьова. Насправді нема проблем, бо нема законів. У нас був такий випадок, це продовжувалося дуже довго. Люди не могли влаштуватися на роботу, бо у них не було дипломів на руках, вони повиїжджали і не взяли дипломи, вони полишалися на роботах. І потім виявилося, що через освіту можна отримати копію свого диплома через тиждень, але це виявилося через 3-4 місяці. Ви знаєте, мені здається, наша держава працює, як вузькі спеціалісти лікарі. Хтось лікує печінку, а хтось лікує нирки. Якби вони лікували весь організм, то було би легше і з переселенцями, і з учасниками АТО. У нас то чудові люди. Правда Надюш? Я про чиновників. Вони стараються. У нас багато чудових, але у них так багато папірців, у них на кожен папірець, є ще багато папірців і вони розуміють, що вони можуть ризикувати, якщо вони дійсно щось зроблять в обхід. Це залежить не від них, це залежить від нашої країни, від законів. Тому що вони тут люди підневільні.

 Надія Пержан. Я тут буду сперечатися дуже сильно. Як можна казати, що не від них це залежить, якщо держава – це кожен з нас. І цей адміністративний ресурс, який має чиновник в кабінеті, він може застосувати на добру справу, а не лише на відмивання і корупцію, вибачте, бо це в нас є. Прийшла до нього людина. Я знаю сама, бо ходила, Боже, зимою, холодно, дитину нема з ким лишити, прийшла. Тобі не запропонують навіть сісти і не запропонують навіть чашку чаю, чи води.

Катерина Пономарьова. Тут я повністю погоджуюся. І плюс до того, вони не працюють єдиним механізмом. Права рука не знає, що робить ліва. Тобто, якщо людина прийшла в центр зайнятості, у неї нема диплома, то людина не влаштувалася. Слава Богу, це питання зараз налагодилося. А виявляється, її треба було просто відправити в управління освіти, для того, щоб отримала копію диплому. І це у всьому. До нас приходять дуже багато людей. Хлопці приходять і до нас також, ми по сусідству з Надією сидимо. І переселенці звикли, що вони звикли вирішувати всі питання у нас. Хтось когось образив, не можуть влаштувати дитину в лікарню. Вони все йдуть до нас. Тому що ми тут же не кажемо, підіть туда. А ми самі виясняємо і направляємо, куди треба. Тут я повністю згідна. Не кажуть, що перетелефонують, нічого.

Ведуча. Намагаються зняти з себе відповідальність і перекласти на когось іншого?

Надія Пержан. Ми громадська організація, ми самі учасники АТО і ми самі себе захищаємо і коли ми приходимо до чиновників і бачимо їхні скляні очі і відношення до людей. Вони не роблять різницю чи це учасник АТО, чи ні. Вони всіх, здається, ненавидять. Ми просимо, це ж їхні обов’язки, щоб вони розказали. То як, ну я не воювала, але як хлопцям, коли вони приходять і бачать таке відношення?

Катерина Пономарьова. Ось це є жах. Ось це відношення холодне. Я також пару раз це спостерігала і я бачила, з яким виразом обличчя хлопці виходили з кабінетів.

Надія Пержан. Але я скажу, що воювали там і воюватимуть тут. І там не здалися і тут не здадуться. Хай чиновники не розслабляються, бо наші хлопці сильні і ми свої права захистимо і доб’ємося всього того, що нам положено по закону.

Ведуча. Тож що влада робить добре зараз? Які кроки зробила назустріч? Повернулися до вас обличчям?

Катерина Пономарьова. Ну, можливо повернулися до нас обличчям, бо ми дійсно багато робимо і вони це бачать, можливо тому. Я бачила, якісь закони там поприймали, щось зменшується, а щось збільшується. Насправді, ми ще не вивчили все це , бо у нас на це нема часу. Я один раз сказала одну фразу і зараз скажу. Добре, щоб не заважали. Бо якби ще заважали, то була би чорна біда, ми би вже падали з ніг. Ми деколи падаємо, втомлюємося, але коли ми бачимо, що все ж таки в дечому йдуть назустріч, ну чиновник, коли – людина, то все добре. Йдуть назустріч, не завжди можуть розвернути ту махіну, не завжди хочуть.

Ведуча. А як зараз з роботою для переселенців і для атовців?

Катерина Пономарьова. Вони приходять в центр зайнятості, стають на облік, але, на жаль, зарплати невеликі і коли лиш один член родини працює, наприклад, є маленька дитина на руках, то це важко. Бо за квартиру треба платити, комунальні – шалені, то це дуже важко. З роботою складно насправді.

Ведуча. В міському центрі зайнятості, вже на обліку 15 демобілізованих, знайшли роботу лише одному. Як у атовців з роботою? Є складнощі?

Надія Пержан. Насправді у нас демобілізованих набагато більше, а в центр зайнятості стало лише 15, бо наша організація працює з підприємцями, і хлопці звертаються до нас і просять влаштувати до тих, з ким ми співпрацюємо, на роботу. Тож я закликаю всіх підприємців області допомагати, влаштовувати хлопців на роботу, це дуже буде ефективно, ніж через центр зайнятості. Бо був такий випадок, що хлопець каже, що в центрі зайнятості, йому запропонували роботу охоронцем в одному з банків за півтора тисячі гривень. Це для мужчини, який утримує сім’ю, це не смішно, а страшно. Але й нас люди добрі, я вірю в добрих людей, тому давайте співпрацювати, хто хоче допомогти, то звертайтеся до нас, бо хлопці – це хороші люди, це найкращі представники наші, така моя думка. Вони хочуть працювати і розвивати країну.

Ведуча. А з тих, хто мав роботу, були випадки, що роботу не зберегли за ним?

Надія Пержан. Є різні випадки. Є такі, що робота збереглася, а є так, що скоротили його ще до того як його мобілізували. Лиш прийшли повістки, і скоротили.

Ведуча. А які роботи переселенцям пропонують найчастіше?

Катерина Пономарьова. Так само, найчастіше не за фахом, або малооплачувану. Або в нас немає тих професій, там більше технічні професії. Але стараються. От наприклад дві дівчинки об’єдналися, одна з Криму, одна з Донецька, і відкрили нотаріальну контору в Чернівцях. Вони, до речі, також волонтерять, дають безкоштовні послуги юридичні і хлопцям, і переселенцям.

Ведуча. А щодо житла, знаємо, що 20 родин гроші отримують від австрійської організації. Але більшість, наскільки розумію, платять за житло самостійно.

Катерина Пономарьова. Більше соціальних програм, окрім цієї, немає. Плюс є проект, наше місто виграло грант, я не дуже багато про це знаю, але мають відреставрувати два гуртожитки по області і це має бути таке соціальне жило, де мають жити переселенці.

Надія Пержан. Я ще хочу добавити на рахунок переселенців і на рахунок учасників АТО. Зараз проблема існує в тому, що є багато грантів є європейського союзу, з штатів, які стосуються переселенців, людей, які постраждали під час війни, але немає жодного гранту, який би давав реабілітацію учасникам АТО і для їхніх сімей. Вони зараз поза межами держави і всього цивілізованого світу, який міг би цю допомогу надати, це не питання конфлікту, це питання справедливості.

Ведуча. Що зараз найбільше потребують родини учасників АТО?

Надія Пержан. Найбільше потребують реабілітації в плані відпочинку. Щоб відпочити сім’ями, бажано, щоб гори були, щоб піти в ліс, щоб половити рибу, просто переключитися на інший стан речей, бо ти сидиш дома і постійно думаєш про війну, здоров’я, людям треба відійти від цього.

Ведуча. Нещодавно в облдержадміністрації говорили про те, що вже виділяють кошти для реабілітації демобілізованим. Як справи з цими планами?

Надія Пержан. Я зараз буду дуже сваритися, коли я чую про їхні плани, їхні сподівання, вони збираються  щось робити. Люди добрі, рік пройшов війни і далі війна, а ви нічого не зробили і не зробили систему як це все втілити життя і кого залучати. Тому я бачу лиш один вихід, це вихід нестандартного підходу, добре, якби держава до цього залучалася, але ми зараз працюємо з громадською організацією «Творча криївка», вони збирають хлопців на реабілітацію у Верховинському районі, село Криворівня. Ми туди відправили нашого бійця 80-ї аеромобільної бригади, він був поранений під Луганськом. Там пройшов реабілітацію, там вони плавали в басейні, малюють, з ними працюють, вони ходять горами, були на Довбушевому камінні. Я бачу звіт їхній, який вони дають. Коли хлопці до них приїжджають, то вони такі зажаті, а потім такі посмішки, люди розслаблені. Я бачу напрямок реабілітації лише в цьому руслі. Коли буде волонтерське бажання допомогти, а не коли на рівні держави лиш збираються щось робити, планувати.

Ведуча. Якщо конкретно, що зробили на державному рівні, вже?

Надія Пержан. Нема такої інформації, що щось зробили. Маю інформацію, що наша організація відправила в Мигово 4 сімей. Там керівництво звернулося до Олександра, виявили бажання допомогти. Вони скоординувалися і знайшли сімей і все нормально.

Ведуча. За які бюджети працюють ваші організації?

Катерина Пономарьова. Я можу відповісти. Звичайно, за гроші небайдужих людей працюємо, від маленьких підприємств в основному. Надія правильно сказала, я говорила з один фондом і за хлопців, і за поранених і вони сказали, що любий міжнародний фонд вважає, що армією має займатися держава, це така відповідь. Мені так само відмовили в допомозі і переселенцям, бо сказали, що у вас там їх не так багато. В області є 2 з половиною тисяч, ви можете справитися самі. Звичайно, в порівнянні з Харковом, де 200 тисяч, то у нас мало, але у нас сама маленька область в Україні. Те, що вони військовим не хочуть допомагати, то це правда, але от для медичної реабілітації, я зараз шукаю також гроші, бо хотілося би їм щось гарне влаштувати, а треба коштів. Ми зібрали психологів, вони готові працювати на волонтерських засадах, але треба створити їм хоч якісь умови. Але дуже мало хлопців звертаються. Я навіть чула таку думку, що психолог це ж робота, тому людина мене не зрозуміє. Я переконую, що це не робота, що люди приходять сюди безкоштовно, з душею для вас, тому звертайтеся обов’язково, я думаю, що психологічна підтримка їм потрібна не менше ніж фізична.

Надія Пержан. Насправді одна з проблем є така, що якщо держава щось і робить, то вона робить в обхід АТО. А треба прийти до нас і спитати, що саме треба. Бо вони щось запланували, а у нас це вже працює. Найважливіше - співпраця. Бо наробити бозна що, витратити гроші, а потім толку з того нема ніякого. Нащо таке робити? Треба працювати грамотно, щоб був ефект, а не лише звіт, що ми витратили, зробили, а результату немає.

Ведуча. Надіє, у вас також лише благодійні кошти в організації?

Надія Пержан. Звичайно, наша організація неприбуткова і на рахунках нуль гривень, нуль копійок. Ми на пряму працюємо з пораненими, кому треба, ми відразу на їхні рахунки перекидаємо гроші і їх стикуємо з благодійниками, а ремонт робили власними силами. Закінчилися гроші і закінчилися ремонти.

Катерина Пономарьова. От я також кажу, що хтось таки дбає і за волонтерів, бо от нам принесли якось водичку безкоштовно і ми радіємо тій водичці, бо ніхто не думає, але ми дійсно з наших рахунків, які стали меншими, бо людям стало важче жити, ми жодної копійки на папірчик не взяли. Людина принесла на бронежилет, то як можна брати на папір чи на ручку. Ні, ми все купуємо за власний кошт, так було і так напевне буде.

Ведуча. взагалі суспільство наше готове до волонтерства і до громадської роботи?

Катерина Пономарьова. Готове повністю. Виявляється, що є величезна кількість людей, які готові за фахом, або просто носити, грузити робити це безкоштовно. Є багато людей, які просто хочуть допомогти. Без всяких причин. У нас суспільство готове, у нас держава не готова.

Ведуча. А коли буде готова?

Катерина Пономарьова. Не знаю, якось це дуже грусно виглядає.

Надія Пержан. Ну, держава, адже держава це і є ми самі. Люди мають бажання допомогти, знають, що мають зробити якийсь внесок. Просто не бути байдужими, якщо ви маєте по сусідству людину, учасника АТО або в садочку ваша дитина разом вчиться з дитиною учасника АТО, чи сім’я загиблого, де батько поклав життя за наше мирне небо, можна зробити вчинок доброї волі і поцікавитися, що ти від себе можеш зробити. І такі випадки на кожному кроці, ми звикли не помічати, але ми всередині маємо розуміти, що ми не маємо бути байдужими.

Ведуча. Якщо загалом говорити про громадські організації, їх багато зараз, як ви співпрацюєте всі разом, чи немає конкуренції?

Катерина Пономарьова. Це таке питання цікаве. Насправді конкуренції нема, ми всі робимо спільну справу. Виникають непорозуміння, але швидше від того, що немає повної інформації, бо з’являються нові організації, когось ти не знаєш, але конкуренції в принципі не може біти. Тут має бути повна співпраця. От наприклад їде машинка, хтось її догружає, або ми чиюсь догружаємо. А щодо похвали, то це напевне такий пережиток ще дитячого садочка, коли когось повісили на дошку пошани, а когось не повісили. Напевне так. Якщо у кого є, то це по доброму.

Ведуча. Всі громадські організації, які ви знаєте, займаються благими справами, всі чесні?

Катерина Пономарьова. Я не знаю громадських організацій, які б займалися поганими справами.

Надія Пержан. Тут треба розуміти, що громадська організація «Об’єднання учасників АТО» не є громадська організація. Це є люди, які об’єдналися через війну на сході. І волонтерами нас назвати важко, якщо ми самі займаємося своїми проблемами. Я про себе можу сказати, що не волонтер, я людина, яка працює без зарплати.  І конкуренція, якщо хтось зробив більше для учасників АТО, чим ми можемо зробити, то я йому тільки потисну руку і скажу спасибі.

Ведуча. А який майданчик спільної роботи? Де ви зустрічаєтеся? Ділитеся досвідом?

Катерина Пономарьова. У нас класний майданчик, ми всі на Фейсбуці. Я скажу, що за останній рік, всі волонтери, які давно працюють, всі між собою знайомі. Тому, якщо щось потрібно в містечку якомусь і ти не знаєш ту людину особисто, то ти береш у Фейсбуці і бачиш, о троє спільних друзів, двоє. Так склалося, є така когорта волонтерів, які працюють від початку до кінця. І перепитують, от зв’язалася зі мною така людина, ти не знаєш, хто вона? Заручаються словом. Це добре, бо, можливо, під цей шумок, виникають в Україні, псевдоволонтери і псевдо організації і це страшно. Бо якщо наживають на хворобі – це погано, але якщо на війні – це жах і гріх.

Ведуча. Надіє, а ви співпрацюєте з організаціями схожими з інших областей?

Надія Пержан. Звичайно, ми в більшості співпрацюємо з київськими волонтерами. У них набагато більше це все розвинене, вони мають більший досвід і більший ресурс, бо все ж таки столиця і вони разом усі. Ми співпрацюємо з юристами, з психотерапевтом з Луцька. Дуже хороший, дуже дає дієві поради. І волонтери київські відомі. Дуже дивно мені, як людині, яка прийшла у це все з звичайного життя, що ти пишеш людині в соціальній мережі, що у нас така проблема, а він пише, можна так – так, або звернутися до тієї чи іншої людини. І проблеми нема.

Ведуча. З задоволенням діляться досвідом?

Надія Пержан. Так, звичайно. Ти звертаєшся і зразу думають, як тобі допомогти. Так само до нас дзвонять і ми допомагаємо.

Ведуча. Що найважче у вашій роботі, Надіє?

Надія Пержан. Найважче, це відношення чиновників до учасників АТО, бо не всі розуміють, як це повернутися з війни і побачити скляні очі. Як він пішов, залишив тут свою сім’ю, там залишив здоров’я, а ще їхні побратими, друзі бачили цю всю картину. Це величезний бар’єр. Я прошу чиновників і простих людей, будьте уважнішими. Це ваш вклад у цю війну.

Ведуча. Хлопці прощають нам мирне життя тут?

Надія Пержан. Та вони взагалі нормальні люди, що вони можуть нам прощати чи не прощати. Вони хочуть прийти і продовжувати життя, щоб не було паперових проблем, щоб були нормальні механізми роботи, вони хочуть розвивати країну, вони не розуміють, як нам щось прощати чи ні. Ми ж усі українці, добрі люди.

Ведуча. Катерино, а що найважче у вашій роботі?

Катерина Пономарьова. Я постійно говорю, який КПД. Сьогодні КПД – 50%, а сьогодні – 30%. От коли цей КПД 0%. Ти бився цілий день і нічого не добився, то це важко, ти приходиш ввечері і думаєш, Боже, як ще я втомився. Нічого не зробив і стомився. На другий день ти можеш зробити вдвічі більше, тоді все класно і легко, ти чогось добилася.

Ведуча. Коли ви щасливі? Саме в такі дні?

Катерина Пономарьова. Так. Коли ти помагаєш людині, то ти відчуваєш, що ти щасливий.

Ведуча. Знайшли на цій роботі справжніх друзів?

Катерина Пономарьова. Думаю, так, бо  є однодумці справжні, а це і друзі.

Ведуча. Ви, Надіє, знайшли справжніх друзів на цій роботі?

Надія Пержан. Робота має приносити задоволення. Я йду із задоволенням на свою роботу, тому що я намагаюся допомогти нашим хлопцям і коли щось получається і ти бачиш в очах, що вони тебе розуміють і ти їх розумієш. Найперше – це наші хлопці, вони надзвичайно порядні люди, виховані, у них більше терпіння, більше добра, ніж у тих людей, які тут залишилися. Я скористаюся можливістю і скажу учасникам АТО і їхнім сім’ям, що ви не самі. Звертайтеся до нас. Місто Чернівці. Центральна площа, 9. Також є сторінка у Фейсбуці: Громадська організація «Об’єднання учасників АТО». Звертайтеся, ми з кожним говоримо і допомагаємо і вам теж максимально допоможемо і разом у нас все буде добре.

Катерина Пономарьова. Я хочу звернутися з привітанням з світлою Паскою до всіх чернівчан. Я почула недавно дуже гарну фразу: Христос воскрес, Воскресне Україна. Я бажаю нам всім триматися разом, мати одні цілі, дихати одним повітрям і у нас все буде добре.

 Інформаційний партнер програми "Суть речей" www.buknews.com.ua