Вона повільно пройшлась кімнатою... (Нічний BukNews)
Вона повільно пройшлась кімнатою і присіла на ліжко, покрите білою ковдрою. На її обличчі застиг здивований і розгублений вираз. Пальцями, що ледь помітно трусилися стиснула краєчок ковдри. «Ну що ж, вітаю тебе на новому місці, Світлано» - прошепотіла сама до себе і чомусь посміхнулася.
Так..на новому місці… Все життя в подорожах, у вічному русі…. З того самого часу як почала викладати…Хвилиночку… А коли ж це було? Двадцять років тому? Тридцять? Мабуть все таки тридцять. А хто б повірив що проста вчителька російської мови і літератури (а згодом викладач української літератури) буде так багато подорожувати? З того самого часу коли вперше покинула домівку для навчання майже ніколи не поверталася туди. То в одне місто, то в інше…І все життя – переїзди, нові школи, нові учні, нові колеги… « І от тепер приїхала – будинок для престарілих…»
Двері в кімнату відчинилися. Увійшла молода жінка в світлому одязі, поверх якого був накинутий халат. Вона боком прослизнула в кімнату і обережно поставила на маленький столик велику картонну коробку. Старенька згадала що саме в цій коробці її онука принесла нові чобітки. Жінка випрямилась і приязно посміхнулася: - Бачите, Світлано Федорівно, дітки подарунок прислали, - бадьоро говорила вона. – Це вам щось з дому! Самі вони приїдуть пізніше, ще щось довезуть. А поки що може мені вам допомогти?
Світлана Федорівна підійшла до столу і спробувала відкрити коробку, але та була перев’язана скотчем. Молоденька жінка посміхнулася, вийшла і через хвилину повернулася з ножицями. Удвох вони перерізали скотч. І раптом жінка почервоніла. До самих кінчиків фарбованого волосся. В коробці не було кімнатного взуття, запасного одягу, чи засобів особистої гігієни. В ній були книги: збірки творів Пушкіна, потріпаний «Кобзар», «Правила українського правопису», «Теорія літератури»… Крім книжок в коробці вони знайшли стару, пом’яту вишивку, яку бабуся ніяк не могла завершити. І більше нічого. І стара, і молода стояли заціпеніло.
Першою прийшла до тями працівниця. Вона знову посміхалася, хоч і не так легко як на початку: - Ну от..Дітки книжки прислали..Бачите, це щоб ви не нудьгували…Хочете я допоможу їх вам розібрати? Вона взяла до рук «Кобзаря» і з нього вилетіло декілька сторінок. Працівниця зблідла. Вона промурмотіла щось про клей і поспішно вибігла з кімнати. А стара продовжувала переглядати свої книжки. «Такі самі мандрівники мої» - прошепотіла до них. Вони підлікували книжки. Приклеїли розрівняли сторінки, почистили палітурки. І через те що в кімнаті не було полиць, розклали книги під стіною.
Вранці мусила позичити гребінець в чергової. Та скривилась, але гребінець дала, ще й допомогла розчесатись. Цілий день з дому не прийшло ні звісточки. Працівники, чергові, лікарі заходили й виходили. Найбільше Світлані Федорівні ( це звертання ніби повернуло її в роки вчителювання) сподобався один лікар. Він зовсім молодий, але коли увійшов в кімнату, то одразу помітив ряди книг, складених коло стіни. І навіть попросив дозволу взяти почитати деякі.
І лише наступного дня прийшов онук. Нерозчесаний, в пом’ятій сорочці. Такий як завжди. Ввалився в кімнату і одразу взявся опорожняти рюкзак. Дістав ще пару книг. Подумав і поставив їх на підлогу. - А це що ви всі мої книжечки віддаєте мені? – тихо спитала бабуся. - Ну, ба.. Просто..ми це…Ремонт робимо от! Ми вже всі книжкові полиці розібрали, і купили телевізор новий. Всі заняті були, тому й не приходив ніхто… А книжки.. Ну ви ж їх цінуєте…
Світлана Федорівна сумно кивала головою. Онук вже зібрався йти, і вона зважилась спитати чи не приніс він ще чогось. Він довго чухав потилицю, а тоді заперечно похитав головою. - Хтось б мені гребінець приніс… А то я позичати мусила щоб розчесатися вранці… Він поглянув здивовано, а тоді кивнув – буде мовляв, гребінець. А тоді вискочив з кімнати.
Світлана Федорівна повільно підвелась. Взяла до рук незавершену вишивку. Розгладила. Поставила на столик. Подумала про те, що з пенсії купить рамочку для неї. Розклала нові книжки. І знову сівши на ліжко і дивлячись на вишивку (яка чудом переносила її в щасливі дні молодості) тихо проговорила: - Ну що ж.. Не так вже і страшно…Тут такі приємні люди…І помру я не на самоті…
Олена Гончарук, 3 курс ЧНУ, ф-т ін.мов
