
Вона і серцю ближча та миліша (образок)
Хоча у кожного із нас, щоб не говорили, є таки давно очікувана пора року.
Приміром я, здається, ні на яку не проміняв би пізню осінь. Коли десь у полі, в останній загінці кладе борозенку тракторець за вигоном крихітного села, коли у пралісі сиплять останнє листя столітні дуби та буки. Та так дзвінко, що чути на цілу верству.
Але ж є і квітуча весна. Тая пора, котра справді ближча, ніж зима і осінь, і коли від цієї краси серце завмирає. З усвідомленням того, що ніякому віку не підвладна. Та ще й така, що запам'ятовується кожна її днина. У вихлюпі змін, коли відпочивають душа і серце, і враз горою щезають всілякі життєві негаразди.
Маю волю щемливу звичку спостерігати поведінку перелітного птаства, яке додому в повному складі за тридев'ять земель вернуло. І першими з перших метушливі трясогузки. Манюсінькі пташини, які, здається, не натішаться стрічею з бережками річок та ставків, де ось тут або там за поворотом приглядають де б гніздечко звити.
І річкова чаєчка не забарилася край рідненький навістити. Хтось з рибалок недолюбляє її, – спуску зарибку не дає. Можливо... Але ж і на те природа, що хтось у її царині в усі часи та віки виживає за рахунок інших.
І так буде во віки, коли ми не підкладемо плече цій природі. Вже сьогодні. А вона потребує нашого дужого плеча майже всюди. Зокрема, там, де більше рубають лісу, аніж його садять. На зникаючих річечках, де раки давно не зимують. На засохлих від недогляду полонинах й овечину ніде попасти. Або навіть на угіддях, де сьогодні господарюють монстри від АПК і на яких від засилля монокультур (ріпаку та соняшнику) скоро трава рости не буде.
Але ж весна не просто іде, вона вже минає. І напнувши крила – літо наближає. Хтось по цьому скаже уже відоме: літо краще, ніж усі пори. І буде правий: у природі всі пори гідні одна одної. І кращими є тільки вони.
Заслужений журналіст України Іван Агатій