Володимир Стефанець: Фактично сектор приватних ЗМІ взяв на себе державну функцію

В Україні, зважаючи на останні події на Сході, неприховану агресію Кремля, особливо актуальною є інформаційна безпека. Ми постійно чуємо про інформаційну війну, яку проводить сусідня країна і яку ми програємо. Проте наразі реальних дій, аби цьому протистояти, держава не робить. Все тримається на ентузіазмі журналістів та патріотичних ЗМІ. Але тривати це не може вічно. Через подорожчання паперу, фарби та послуг багато газет закриваються, електронні ЗМІ мають свої проблеми і лише телебачення намагається тримати рівновагу. Про те, як виживати та працювати в цих умовах, ми поспілкувалися зВолодимиром Стефанцем, головним редактором газети «Доба».

- Сьогодні держава створила такі умови, коли друкованим ЗМІ виживати стає з кожним днем складніше. На скільки ще вистачить запасу міцності періодичним виданням, особливо місцевим.

- Ця тема не нова, в умовах кризи в державі, яка пов’язана з подіями на Сході, це питання загострилося. Для редакторів не секрет, з чого складається бюджет – передплата, роздріб, реклама. Цими коштами оперують редактори, щоб платити зарплати, послуги друкарні, оренду, комунальні послуги, податки. Війна на Сході загострила економічну ситуацію у ЗМІ. Одна з причин - впали рекламні бюджети. Через падіння купівельної спроможності частина середнього бізнесу закрилася. Великі компанії намагаються покрити рекламні площі за рахунок загальнодержавних ЗМІ, а не регіональних.

Тим часом країна живе в умовах війни Росії проти українців. У тому числі – інформаційної війни. Кажуть, програємо… Як відбивати атаки і, зрештою, виграти? Чи лише за рахунок ентузіазму приватних ЗМІ?  Можна, але до певного часу. Але я ось вже і не пригадаю, який голова облдержадміністрації востаннє зустрічався з редакторами черівецьких друкованих ЗМІ. Для розмови! Теми є! Ми ж пишемо про війну, що стосується кожного буковинця – працюють військкомати, йдуть служити наші хлопці-герої, патріоти-волонтери допомагають українському війську, лікарі витягують з того світу поранених бійців… За рахунок чого ми пишемо? За рахунок редакційних бюджетів. Куцих, обрізаних, але пишемо! Фактично сектор приватних ЗМІ – приватний бізнес – взяв на себе цю державну функцію (не кажу про районні газети, бо їх фінансують з бюджету). Тим часом, виживати нам дедалі важче. Ні, боронь Боже, я не закликаю владу фінансувати приватні газети…

- Але принаймні створити відповідні умови для роботи.

- Бодай речі, які пов’язані з поштою, з оподаткуванням ввезення паперу в Україну. Бо ми не маємо в країні жодного свого паперового виробництва. Ці питання потрібно розглядати та вирішувати. Так, можна вести інформаційну війна на рівні електронних ЗМІ, але і там є свої проблеми. Та й, зрештою, хіба бабця, якій 70 років, зазирає у планшет чи смартфон? А як бути на територіях, де немає Інтернету?

- Зараз багато говорять про інформаційну безпеку. Що це означає у наших реаліях, ураховуючи події на Сході.

- Це запитання треба адресувати людям, які отримують зарплату з наших податків – владі. Скажімо, управлінню суспільних комунікацій облдержадміністрації, діяльність якого серед іншого дотична до питань інформаційної безпеки. Але кому адресувати, якщо там немає керівника, а є в. о.? Ось вам і відповідь про важливість для влади інформаційної безпеки.

З іншого боку, і в нашого брата журналіста побутує думка, що війна на Сході тут нас не стосується. Не кожен розуміє, що ми тут також на фронті – інформаційному. Від нашого слова залежить багато – опублікуємо рахунок в газеті і хтось зателефонує волонтерам, перекаже їм кошти на бронежилет і, дивись, збережемо життя ще одного українського героя. Я вже не кажу про розвінчування у місцевих ЗМІ міфів путінської пропаганди. Чи багато є таких матеріалів у буковинських ЗМІ?

Тому, очевидно, саме координація зусиль журналістів і влади може дати більший ефект в умовах реальної та інформаційної війни.

До речі, важлива її складова – кадри. Сьогодні  на державну роботу приходять нові, молоді люди. Вони декларують наміри. А чи мають достатні знання? Щодо інформаційної складової, то у Чернівцях в національному університеті працює відділення журналістики. Щороку звідти виходить 30 людей. А куди вони усі діваються? Де вони, ці потенційні бійці інформаційного фронту, частина яких, до речі, вивчена за державний кошт? Чому таке велике бажання цих молодих енергійних людей влаштуватися саме у прес-служби, щоб оберігати інформаційний спокій високого начальника, а не простого українця?

- Який вихід?

- Щоб суспільство отримувало якісну інформацію, воно має знати: незалежними є тільки фінансово сильні ЗМІ. Якщо в суспільстві є запит на правду, воно повинно за це платити. Не з місцевого бюджету газетам райадміністрацій чи міськрад з руки пана голови чи мера, а справді журналістським професійним колективам. Якщо громадянин не платить – не передплачує газети, інформаційні стрічки – він не має морального права скаржитись на продажних журналістів, які, на жаль, серед нас є. Якщо він не платить,  він залишає статус-кво – замовні матеріали, підігрування читачеві-глядачеві, намагання сподобатись господареві. І у підсумку позбавляє себе якісної інформації.

Тому вихід один: суспільство має сформувати запит на правду, на фахову журналістику і бути готовим оплачувати їх в умовах і за правилами цивілізованого ринку. Заявляю авторитетно: журналісти, які чекають на такий запит, в Україні та Буковині, зокрема, вже є. 

Спілкувався Олексій МИКОСЯНЧИК

Джерело: vidido.ua