Володимир Шнайдер: «Хто сподівається заробити в театрі великі гроші – той сильно помиляється»

Щойно у Чернівецькому академічному обласному музично-драматичному театрі відбулася прем’єра вистави «Маестро і Кароліна». Постать Маестро –видатного піаніста й композитора Ференца Ліста у деякому розумінні знакова для Чернівців, адже і до нашого міста він завітав у своїх концертних мандрах Європою. Тож усі чернівецькі ЗМІ так чи інакше відгукнулися на цю виставу. А «Версії» підготували своїм читачам сюрприз: бесіду з людиною, яка у цій виставі вперше вийшла на сцену в іпостасі актора – диригентом оркестру Володимиром Шнайдером – за тиждень до прем’єри.

 Були німцями – переписані на поляків

– Я родом з Коломийщини, смт Отинії. Назва містечка походить від слова «отинений» – огороджений. Прізвище моє - німецьке, предки мого батька були німцями. На Західній Україні багато німців. В Отинії було маленьке німецьке поселення, воно називалося Мікульсдорф. Коли Німеччина почала війну з СРСР, прадіда з прабабусею вивезли серед ночі… Швидше за все, їх розстріляли. Казали, що бабусі вдалося втекти, але яка її подальша доля, де її могила – нічого не відомо… Сусідка, на яку лишилося троє їхніх дітей – вони навіть не знали, чи була вона їхньою родичкою – записала їх поляками, аби врятувати. Документів жодних не збереглося, тож важко довести навіть, що вони були німцями… Хоча коли вже в незалежній Україні приїжджали наши родичі з Німеччини, відновлювати німецький цвинтар на території Мікульсдорфа, то з деякими я навіть підтримував деякий час зв’язки. Але всі вони були дуже старенькими, з того покоління нікого вже не залишилося. Є лиш мої кузени та кузини, четверте чи п’яте покоління… Із деякими підтримую контакти на Фейсбуці.. Але їм, можливо, не так цікаво спілкуватися з далекими родичами в Україні… Казали, що мій прадід Леон мав ще трьох братів, і вони роз’їхалися світами: один десь в Америці, один десь у Франції… І один залишався у Німеччині. Наразі важко знайти.

Перша сцена – стільчик на сімейному святі

– Мама у мене – інженер-будівельник, колись вона будувала в Отинії поліклініку, але від початку 90-х років не працює за професією: Союз розпався, залізобетонний завод, де мама працювала майстром, розформували.

А батько (нині вже покійний) був водієм.

У мене часто запитують, як у такій технічній родині з’явився музикант? Насправді ж у нас вся сім’я співала. Це пішло від мами. Бабуся по татові теж співала. У батька був приємний баритон. Коли збиралися родиною, без репетицій співали на три голоси…

А я ще з садочка на кожному святі мусив виступати: віршик, пісенька… Артист, одним словом. І на кожному сімейному святі: «Ану, Володенько, заспівай!». Становили мене на стільчик – і я співав. Тітки плакали: таке мале, а вже співає! Оскільки співали тоді народні пісні, а вони у нас усі – про тяжку жіночу долю, тужливі та мелодійні, а маленький хлопчик на стільчику співав дитячим високим дискантом, думаю, було і зворушливо й трохи смішно водночас…

Злощасний баян я зненавидів…

– У середній школі закінчив дев’ять класів. Трохи раніше – музичну школу по класу баяна.

Так вийшло, що раннє дитинство провів у селі у бабусі. Перший музичний інструмент я побачив уже школярем, був баян. Він мені тоді страшенно сподобався: дуже закортіло навчитися на ньому грати. Мама поблажливо сказала: «Добре». А у третьому класі учитель співів запитав у мене: «Хочеш до музичної школи?» Я відповів: «Хочу». Учитель відвів мене на прослуховування і мене взяли, просто серед навчального року. А за деякий час маму викликають до школи і запитують: «А ви збираєтеся за музичну школу платити?» «За яку музичну школу?» Я собі ходив на заняття, а що за музичну школу потрібно платити, мамі не сказав… Але мама погодилася платити.

Викладачка була в мене дуже хороша, а потім так склалися обставини, що вона перебралася до Коломиї – і мене перевели до іншого вчителя. Про нього розповідати не буду, скажу лише, що баян зненавидів… Бо вчитель бачив у мені співака і на баян не надто звертав увагу… Баяністом я так і не став. Але бажання вчителя бачити мене співаком надихнуло мене на те, що поступаючи до музичного училища, я вибрав хорове диригування. У Чернівецькому училищі мистецтв імені С. Воробкевича я провчився чотири роки. Це дуже хороші роки були, я почерпнув там дуже багато знань. Наше училище вважається одним з найкращих в Україні. І це, зокрема, призвело до того, що після закінчення консерваторії –  Національної музичної академії ім. Чайковського – 2010-го я повернувся до Чернівців.

Мене тут чекали, бо викладачів з роками все меншало. 

Відмовився від науки на користь творчості

– Я вже мав у Києві роботу, викладав у дитячій академії мистецтв. Ректор пропонував мені залишитися. Мене одного з курсу рекомендували до асистентури ( аналог аспірантури).  Я відмовився… Я не бачив себе у науковій роботі. Хотів творити.

І тут мені зателефонували з Чернівців, сказали, що в Камерному хорі є вакансія хормейстера. Це був перший рік, коли Надія Селезньова реорганізувала, практично відновила колектив. Так сталося, що було вже дві роботи. Але на одному з концертів мене помітили. І запросили на співбесіду до театру. Тут потрібен був постійний диригент, бо ж театр має в своїй назві слово музичний…

15 листопада 2010 року, рівно в день свого 25-річчя, написав заяву на прийняття на роботу.

Колись давно у театрі було багато музичних вистав. У мене в архіві усе закладено нотами до вистав, які колись йшли. І актори співали у виставах… Оце я говорив з Андрієм Васильовичем Піддубним про те, як усе тоді було. Він сказав: «Співалося все!». Покійна нині Ольга Олексіївна Ільїна, народна артистка України, яка все життя працювала в нашому театрі, теж розповідала, як тоді багато співали у виставах…

Спочатку було трохи незатишно

– Отак я потрапив до театру.

Спочатку мені було трохи незатишно в колективі музикантів: усі старші за мене, я молодий, недосвідчений, маю ними керувати… Та поставилися до мене якось так… акуратно, я сказав би, дуже інтелігентно. Потроху знайшов з колективом спільну мову. Якось притерлися одне до одного. І мені довелося на ходу входити в репертуар.

Пригадую першу виставу, якою я диригував: серце з грудей вискакувало! У мене було лише дві репетиції з акторами і третя зустріч – це була вже вистава! Це були «Мандрівні зорі».

Я не знаю, на що чекало тоді керівництво: це буде успіх, чи це буде провал. Усі спершу поставилися, я сказав би, дуже обережно. І коли закінчилася вистава, оплески, всі видихнули з полегшенням: слава Богу, вийшло!

Грудка з першого млинця не вийшла... Хоча, може, хто й хотів такого – бо перед виходом вистави, коли я ще не став за пульт, а статті вже були, критичного спрямування… Замовні, як я тепер розумію…

Деякий час я ще залишався в училищі і хормейстером у філармонії, багато з хором працював, робив власні аранжування. Доводилося «причісувати» чужі твори… але стало фізично не вистачати на все часу… У філармонії я пропрацював ще 3-4 роки. За цей час я остаточно зробив вибір на користь театру, театр став мені як сім’я. З багатьма сім’ями акторів і музикантів знайомий, в гості один до одного ходимо… Коли я пішов з філармонії, я зовсім по-іншому побачив театр. Стало більше часу і на театр і на людей у ньому.

Театр змушує мене вчитися

– Складність у чому: тобі в руки дають такий колектив, та ще й нестандартного характеру. Я сказав би, естрадно-симфонічний ансамбль. Музику граємо різну: усе залежить від вистави, драматургії, навіть від режисера. Колектив порівняно невеличкий, приблизно 18-19 музикантів… Один час була страшна «текучка»: хто в декрет, хто іншу роботу знайшов… Хтось хоче творити, хтось – гроші заробляти. Якщо в когось є можливість підзаробити, я йду назустріч, бо самі розумієте, яке зараз життя. Але щоби не заважало репетиціям і виставам – це однозначно!

Мені багато з ким цікаво працювати і в оркестрі, і в театрі. Особливо люблю вистави комедійні. По-перше, це весело, а по-друге у комедії і актор, і музикант розкриваються якось особливо. Скажімо, такий актор, як Коля Гоменюк: який він різноплановий у своїй комедійності – аж до високої трагедії. А яка світла людина Тамара Дмитрівна Кільчицька, вона так мене підтримує. Мені доводиться уособлювати в собі і диригента, і аранжувальника, і деколи вокаліста…

Цікаво працювати з різними режисерами: у кожного своє бачення, скажімо так, ролі музики у його виставі. Люблю працювати з Віталієм Івановичем Денисенком. Перша моя серйозна аранжировка була у його виставі «Шельменко-денщик». Музика написана ще в радянські часи і режисер захотів щось змінити, додати якогось нового акценту.

Наразі працюю з Людмилою Іванівною Скрипкою, дописую для нової вистави музику, практично закінчив… По секрету: в цій виставі я вийду на сцену як актор. Щоправда, гратиму музиканта. Я навіть розгубився, коли Людмила Іванівна дала мені цю роль. У неї ж фонтан ідей: і це спробувати, і ось так повернути! Але вона наполягала – і я довірився їй.

Як автор п’єси, Людмила Іванівна намагається з біографії Ліста витягнути усе, що буде цікаве глядачеві… Я так само йду до цієї вистави через пошук, через якісь власні граблі, через набитого лоба… Те, що ви побачите й почуєте у виставі – це результат пошуків, і сумнівів, і знахідок.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»