Вже цвіте на Буковині й калина, рясно, гарно, як може жодна інша в світі рослина...

Та що казати, мовити? Без калини просто не уявляється рідна країнонька. Недарма, відколи Бог дарував цій рослині своє місце в природі, вона справедливо стала і символом нашої держави. За все, за все і передусім за безліч її цілющих властивостей, використання яких недужих от багатьох болячок ставить на ноги, а здорові стають ще здоровішими.

Подовгу задивляючись та милуючись ваговитим суцвіттям, від якого вже зараз гнулося гілля, чую, бачу, що духмяний квіт не обминає також бджола-трудівниця. У мудрої комахи свій розклад, прибавити до вулика якомога більше цілющого трунку – того продукту, який у поміч і хворому, і здоровому. А вже тоді, по перших морозах дозрілим плодом калини смакуватиме всіляке птаство, і від споглядання подібної трапези душа разом із ним співає. А вона, ця калина, виявляється, росте, цвіте і плід люду дарує не лише в Україні.

Свого часу, проходячи службу у Приморському краї, долею випадку побував у Зеленому Клині, де компактно проживає українська діаспора чисельністю від 30 тисяч люду, і яка, на щастя, зберегла все те, що допомогло їй бути українцями у тім далекім краї далекої Даурії. Показова і переконлива така деталь. З колегою по службі, старшиною І статті, двічі Червонопрапорного Тихоокеанського флоту Олександром Морозом, виконавши завдання по службі, завітали до його прапрабабусі Василини.

Була гарна днина, тільки перше де-не-де опале листя уже відчувало осінь, тішилася господиня своїм праправнуком, не натішилася, як і мною, заодно дізнавшись, що я із того краю, звідкіля її рід красний. Щоби все було по-нашому, старенька пригощала справжнім борщем по-українськи, варениками з шкварками, ну і як годиться чарчиною із самогонки вгощала, припрошуючи любих гостей, надворі під розкішною вербою, що вбралася першою позолотою осені. І так то все нам смакувало обом, та ще й під цікаві оповідки прапрабабусі Василини, що справді душі наші співали.

А коли вже лагодилися ми в путь-доріжку, проводжаючи нас, вона звернула увагу на кущ калини побіля паркану господи: "Відей, мої хороші, я вже ніколи не побуваю в ріднім краї, годки не ті, та й здоров'я на відході. Та ще тримаюся. Знаєте, що тримає на цім світі? Мабуть і оця верба та ще давніший од мене кущ калини. Ото вийду вранці на обору, гляну на них, і здається, що я десь там, на своєму Тернопіллі, де зродилася і звідкіля рід батьківський примусом у недобрий час сюди зіслали. Та що це я про своє, вам дітки знаю ще служити. Навідуйтеся".

Пообіцяли. Та не судилося. Того далекого 1968 року плани "поламали" трагічні події на острові Даманський.

Розкішно калина цвіте, і споглядаючи щемливу картину, враз знову наплив  спогад про ту бабусю Василину, той кущ калини під тином хатини, який був оберегом її душі в тому далекому за тридев'ять земель краї Даурії. Впевнений, що він, як і у нас, знову там зацвів, хоть уже без бабусі Василини.

Іван Агатій, Заслужений журналіст України